Тореадори з Васюківки (книга)

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Тореадори з Васюківки — дитяча книга, роман українського письменника Всеволода Нестайка, написаний у 1963—1970 роках.

Цитати[ред.]

Частина перша (яку розповідає Павлуша Завгородній)[ред.]

  •  

От знайдибіда, авантюрист шмаркатий! Вань-коо-о! Вилазь зараз же! Бо такого втру маку — тиждень чухатимешся! Вилазь, чуєш!

  — Дід
  •  

Ми, — казав, — з тобою, Павлушо, хлопці неабиякі. Справді, без брехні, ми таки хлопці з фантазією.

  — Ява Рень
  •  

Ондо, — каже, — Ява і Павлуша пішли. От хлопці! Орли! Соколи! Гангстери, а не хлопці! Нема на них буцегарні

  — Дід Салимон
  •  

Ага. Класнючо... Але це ж убивати треба. Хто ж нам дозволить убивати поголів'я?

  — Павлуша Завгородній
  •  

Я — боюсь? От я зараз дам тобі у вухо, і ти побачиш, як я боюсь. Ану забери свої слова назад!

  — Ява Рень
  •  

Атлічно! Пульс нормальний. Невагомості нема. Тиск триста атмосфер. Прийняв на борт потерпілого товариша Собакевича. Ой-йо-йой! Що ж ти одпустив! Тут дуже грязько! Засмоктує! Тягни швидше.

  — Ява Рень
  •  

До четвертого класу я з ним не дружив. Він був страшенно вредний. Так я вважав. Бо він мене при всіх у калюжу пхнув, як я його картуза на вербу закинув. А я був у новісіньких шевйотових штанях. Мені мама лише вранці їх у раймазі купила. І тими новісінькими штаньми я у самісіньке рідке багно сів. І Ганька Гребенючка так сміялася, так сміялася, що в неї аж булька з носа вискочила.

  — Павлуша Завгородній
  •  

Степана ми не любили. Він щодня чистив зуби, робив зарядку і взагалі був свиня. Словом, він був те, що називається зразковий учень: учився на самі п'ятірки, поводився в школі бездоганно, не бешкетував, не бив вікон, не вмочав косу дівчинки, що сидить попереду, в чорнило, не підпалював на уроці «жабку» з кінострічки... цим дуже всіх нас підводив.

  — Павлуша Завгородній
  •  

Е нє, хлопці, так він і справді ґиґне, так не можна.

  — Ява Рень
  •  

...На другий день наша дружба з Явою була ще більше скріплена. Так би мовити, кров'ю. Бо дід Салимон поділився своїми враженнями про фараонську піраміду з нашими батьками. І батьки наші зробили нам чотириста двадцять восьме серйозне попередження по тому місцю, про яке при дівчатах не говорять.

  — Павлуша Завгородній
  •  

Та оте-го... ну... з жаб'ячими ногами.

  — Бурмило
  •  

А нащо мені ваш глобус, ваші результати, як нема зі мною мого друга єдиного! Якщо він на безлюдному острові...

  — Павлуша Завгородній
  •  

Ну, якщо ти така цяця, то мотай отсюдова, не вміщуйся! Щоб я тебе тут і не бачив! Сьогодні вночі я це зроблю — і квит! І дивись мені!

  — Книш
  •  

Приймач! На транзисторах, напівпровідниках. Це я тільки в футлярі від фотоапарата його змонтував. Бо іншого корпусу не було. Та й зручно. Через плече носити можна.

  — Кукурузо
  •  

Молодець! З тебе може вийти хороший спортсмен. Тобі треба в секцію зі стрибків з трампліна. Молодець!

  — Вожатий
  •  

Мабуть, немає нічого важчого, як не спати, коли хочеться спати. І, мабуть, немає довших хвилин, ніж оті хвилини напівсонного чекання в темряві.

  — Павлуша Завгородній
  •  

Та я ж, я — сказав дід, вилазячи на берег. — Не впізнали, жовтодзьобики?..

  — Дід
  •  

А той спирт партизани ще у сорок третьому виловили. Для госпіталю. Було б старожилів спитать, перед тим як у воду лізти.

  — Дід Варава
  •  

Мда, — мовив він задумливо. — Все це добре, але... одні глобулус виводять... космічний. Інші майструють щось на транзисторах, напівпровідниках. А ми... — він зітхнув, — тільки підштаники на телевізійну антену вивішувать уміємо. Це й дурень може. Та й не тільки дурень. Навіть мавпа.

  — Ява Рень

Частина друга (розказана знову-таки Павлушею Завгороднім)[ред.]

  •  

Коли люди приїздять до Києва, з чого вони починають? Правильно! З Хрещатика! Так уже заведено... Ви злазите з поїзда, заносите свої «ча-майдани» в квартиру, і ноги механічно самі несуть вас на Хрещатик, навіть не питаючи вашого дозволу і бажання. Тітка ледве встигає гукнути вам навздогін: «Глядіть же не загубіться!.. І на обід не...» — далі ви вже не чуєте...

  — Павлуша Завгородній
  •  

Широкий, як Дніпро, Хрещатик (по радіо на свята завжди так кажуть). Попід берегом на тротуарах — люди, посередині, на бруківці, — машини. І так, як на тротуарі не побачиш жодної машини, так на бруківці не побачиш жодної людини. Кожному своє. І щоб одне одному не заважати, навіть переходи під землю поховали. Такий же на Хрещатику лад — любо глянути. «Легше у нас під воза вгнатися, ніж тут під машину», — подумав я.

  — Павлуша Завгородній
  •  

Ти знаєш, Павлушо, а все ж нема у світі лучче, як бути міліціонером. По-перше, благородно! Борешся з усілякими злодіями, бандитами та хуліганами. По-друге, усі тебе поважають, а коли треба, й бояться. По-третє, цікаво. Не життя, а суцільне тобі кіно пригодницьке. Я, мабуть, таки стану міліціонером.

  — Ява Рень
  •  

Ява міняв професії, як циган коні. Сьогодні він моряк, капітан далекого плавання. Завтра він геолог. Післязавтра директор кондфабрики («по три кілограми барбарису на день можна їсти»). Тоді футболіст київського «Динамо». Тоді художник. Тоді звіролов, що ловить для дресирувальників хижих тигрів, барсів та ягуарів. А сьогодні, бачте, міліціонер.

  — Павлуша Завгородній
  •  

Після міськради, за вулицею Прорізною, Хрещатик завертає праворуч і, порозсувавши будинки далі од себе (наче збирається крикнути: «Пустіть мене, я хочу пірнути в Дніпро!»), утикається на Європейській площі у філармонію. І через ту філармонію в Дніпро не пірнає...

  — Павлуша Завгородній
  •  

Хоч контролера десь не було і проходи між спеціальними тумбочками, де горіли привітні слова «Киньте п'ять копійок», були гостинно відчинені, проходити «зайцями» ми навіть і не подумали. Хай хтось дурніший це робить, ми вже раз пробували... Хоч би як швидко ти біг, ще швидше за тебе з тумбочок вискакують навперейми спеціальні держаки, і ти гепаєшся на них пузом. Отож...

  — Павлуша Завгородній
  •  

На наступній «Арсенальній» станції ми так бігли ескалатором угору, що аж серця наші з грудей вискакували. А там аж два ескалатори, та такі довжелезні...

  — Павлуша Завгородній
  •  

І головне, стоїть те чортове колесо на високій кручі над Дніпром. І таке враження, що ти в справжнісінькому літаку летиш. Далеко внизу Поділ, і Дніпро, і низьке Лівобережжя, що ген-ген до крайнеба простяглося. А одне Труханів острів. Пляж. Ну й людей же там! Як отої комашні. Піску через людей не видно. Нікуди, мабуть, і ступити. Як вони там не потолочать одне одного. О! А то що таке? Серед дерев стримить... Лишенько! Та то ж... парашутна вишка! Справді! Вона!

  — Павлуша Завгородній
  •  

Авжеж, було соромно стояти і екати по-баранячому, слів не знаючи. Але ми мусили залишатися на сцені і якось виплутуватися.

  — Ява Рень

Частина третя (яку розказав уже Ява Рень)[ред.]

  •  

О!.. Гідний бгатику! Загаз будеш снідати. — Вона в нас не вимовляє літеру «р».

  — Яришка
  •  

«Гідний бгатику!» Вона ніколи мене так не називала. Вона завжди казала на мене «загаза чогтова», «так тобі й тгеба», «щоб ти гозбив свою погану мог-ду...». І раптом — «гідний бгатику!..»

  — Ява Рень
  •  

З-за печі визирнуло лукаве Ярищине око. Вона сміялася. Вона й не уявляла, як мені зле. Вона думала, що я придурююсь. Треба їй якось довести, що це не жарти, що мені таки погано, що, може, це останні мої хвилини... Я не міг помирати під її хихикання.

  — Ява Рень
  •  

І яєчню, бачу, прийняв твій організм, і сиру півтарілки, і молока. Що ж ти хочеш? Після такої температури це навіть забагато зразу. Забороняю тобі їсти по стільки! А голова крутиться від довгого лежання. Треба вставати потрошку, якщо температури нема. Дозволяю тобі сьогодні встати хвилин на десять-п'ятнадцять і походити по кімнаті. Тільки не більше... «Організм не приймає!» — вона усміхнулась. — Ех, ти! Герой!

  — Медичка Люба Антонівна
  •  

Я не дуже їй вірив. Вона медичка. Вона мусить заспокоювати хворих. Така її робота, їй за це гроші платять. — Про медичку Любов Антонівну

  — Ява Рень
  •  

Ото вже справдi — у кого доля, а в мене дуля... — Розділ VIII

  — Ява Рень
  •  

Спробувала б вона мене вдарити, я б її... я б з неї шашлика зробив! Хе! Щоб якась мавпа мене вдарила! Хе!

  — Ява Рень
  •  

Тільки хай вам привид автографа на портреті поставить! Бо наука не повірить! Ха-ха!

  — Карафолька
  •  

Такого тріумфу перед хлопцями я ще не знав ніколи. Навіть коли ми ото з Павлушею викамстролювали різні штуки, то я усе-таки ділив славу з ним. І для мене то була не ціла слава, а півслави. Лише тепер я зрозумів, що справжня слава неподільна. Справжня слава — це коли ти сам, сам-один п'єш її повними барилами, не даючи нікому ні краплі. Ото насолода! Ото щастя!

  — Ява Рень
  •  

І будемо ми з Павлушею дружити найміцнішою, найвірнішою солдатською дружбою — до останньої краплі крові.

  — Ява Рень

Джерела[ред.]

  • Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюківки. Київ: Веселка. 1972. 416 стор.
  • Всеволод Нестайко. Тореадори з Васюківки. Київ: "Видавництво Івана Малковича «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» ". Видання дев'ятнадцяте, 2012. 544 стор.


Bookmark-new.svg