Будинок «Слово» (фільм, 2017)

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Information icon.svg Цей термін має також інші значення. Див. Будинок «Слово»
Information icon.svg Цей термін має також інші значення. Див. Будинок «Слово» (фільм, 2021)

«Будинок „Слово“» — український повнометражний документальний фільм 2017 року, знятий режисером Тарасом Томенком. Українська прем'єра стрічки відбулася 27 жовтня 2017 року в Харкові. Фільм брав участь в офіційній конкурсній програмі 33-го Варшавського міжнародного кінофестивалю 2017 року.

Цитати про фільм[ред.]

  •  

Мені хотілося, щоб у фільмі «Будинок «Слово» його мешканці ніби самі розповідали про себе, сусідів, стосунки. Тому велику увагу при укладенні сценарію я з Любов’ю Якимчук, до речі, письменницею, родом із Луганська, звернув на спогади письменницьких родин. Це були генії, не побоюся цього слова. І, коли вони всі були під одним дахом, це був неймовірний електричний заряд, неймовірний синтез енергії, фантазії, дискусій, суперечок і творчості[1].

  — Тарас Томенко
  •  

Намагалися взяти очевидців: Роксолану Кардиналовську − доньку письменниці Єлизавети Кардиналовської, Володимира Куліша, Смолича – людей, які жили і бачили все. А далі базувалося на допитах, документах. Вийшла мозаїка, панно, тому намагалися дотримуватися єдності часу. Ми не брали хроніку 40-х років, ми брали харківську хроніку 1929 – 1937 років. Часто запитують, чому не взяли вірш Володимира Сосюри «Любіть Україну», а написаний він у 1944 році, а це до будинку «Слово» не має жодного стосунку[2].

  — Тарас Томенко
  •  

Ми не робили реконструкцій, «говорячих голів» фахівців, тому що це погубило б картину. Найбільший внесок – акторська гра за кадром. Ми знайшли унікальні записи голосів Тичини, Сосюри на плівках. Знайшли унікальні речі про Курбаса – світлини на склі, раніше фотографували на склі. Був фотограф, який знімав «Березіль»: мізансцена, актори, костюми. Ми звідти зісканували і, коли розповідаємо про Леся Курбаса ми показуємо мізанцену. Глядач це бачить вперше. Він бачить акторів, декорації Меллера, він бачить костюми. Ці картинки розповідають багато, тому через них усе і показували[2].

  — Тарас Томенко
  •  

Знайшли Йогансена оголеного, знайшли Ужвій на пляжі в купальнику і тому такі речі стають ближчими до глядача.
Час і відстань зникає. Таке враження, що все відбувалося тут і в глядача виникає враження, що він дивився кольоровий художній фільм, хоча фільм чорно-білий. Будинок «Слово» ми відзняли в усіх порах року, щоб показати відбиток часу. Психологічно глядач починає дивитися як художній фільм. Якось так вийшло[2].

  — Тарас Томенко
  •  

Двадцяті роки були часом розквіту культури, поезії, театру тощо. Безумовно, радянська влада всіма силами намагалася направити потужну енергію на оспівування комуністичних ідеалів. Згодом розгорнувся двобій між совєтськими спецслужбами та письменниками із руйнуванням особистості, маніпулюванням, психологічним та фізичним тиском. Усі ці механізми зараз використовуються в гібридній війні Росії проти України, але більш досконало – у зв’язку з розвитком інтернету, соціальних мереж і телебачення. Але основи цього тиску, я гадаю, були закладені в будинку «Слово» в Харкові[1].

  — Тарас Томенко
  •  

Те, що відбулося в будинку «Слово», не випадковість. Все проходило за принципом «ленінського танго» – крок вперед і два назад. Крок уперед – це, коли спочатку була влаштована українізація, щоб виявити найталановитіших, коли творці – режисери, художники, письменники – могли дихнути на повні груди. Тим паче, що всі вони були й ідеологами революції, і романтиками своєї справи. А два кроки назад – це, коли влада провела, так би мовити, «тест» з виявлення тих, кого варто в першу чергу знищити і кого можна залишити[1].

  — Тарас Томенко
  •  

Системі, кривавому тирану потрібні були генії. Вони були потрібні радше живими, аніж мертвими. Тому генії першої ланки залишилися живими – Павло Тичина, Володимир Сосюра... Микола Хвильовий не змирився з цим, але підлість виявилася такою, що органи НКВС тих, кого залишили, підвішували в такому стані, коли довкола всіх друзів, близьких, соратників розстрілювали і таким чином змушували їх працювати на систему, щоб оспівувати ідеали комуністичної партії[1].

  — Тарас Томенко
  •  

Органи все фіксували. Як ми бачимо за справами, вони допитували, шантажували, залучали нових агентів. Багато документів були вивезені до Москви. Особисто для мене шоком були доноси дружини Володимира Сосюри. Взагалі, вони в доносах ішли під певними «ключами» (псевдонімами). Агент 018, агент Літератор, агент Тичина. Остаточно, хто були ті люди, ми не знаємо, бо ключі не відкриваються, вони зберігаються в спецархівах Москви. Ми знали, наприклад, що агент 018 – це Остап Вишня (Губенко). Я не можу його за це засуджувати, бо там панувала атмосфера страху. Поставало питання або підписати папірець, або... Я не знаю, як і хто, поставши зараз перед подібною дилемою, повівся б. Але ті люди, які це робили навмисно, щоб знищити особистість, вони заслуговують, щоб про це всі знали і говорили[1].

  — Тарас Томенко
  •  

У нашій документальній оповіді та й в майбутньому художньому фільмі про будинок «Слово» поворотною є історія Миколи Хвильового, відданого романтика революції. Він був переконаний у своїй правоті щодо комуністичної влади. Однак, коли він із Аркадієм Любченком поїхав на село, а з 1933-го року ходили чутки містом про голод і він не міг собі уявити, що таке там робиться, і він на власні очі побачив, що твориться на селі, яких гігантських масштабів Голодомор, то він зрозумів, що не з тими заграє. Він зрозумів, що система намагається його переламати, хоче змусити робити не те, що він як художник має робити. Постріл у скроню – це був єдиний його спосіб докричатися до світу про масштаби репресій, які насуваються на Україну. І так сталося[1].

  — Тарас Томенко
  •  

Розстріли в Сандармосі – це результат діяльності тих митців, тих діячів, які жили в будинку «Слово». Відійдемо від сухої статистики, а натомість назвемо поіменно: драматург Микола Куліш, його один з найкращих друзів, режисер театру «Березіль» Лесь Курбас, поет, педагог Андрій Плужанин – Панів, письменник Григорій Епік, письменник-футурист Олекса Слісаренко, письменник Михайло Яловий, письменник, літературний критик, публіцист-авангардист Валер’ян Поліщук, прозаїк Валер’ян Підмогильний, Антін Крушельницький, який повірив в українізацію і повернувся до Радянського Союзу з Відня. Всі вони тут, у будинку «Слово», жили або у власних квартирах, або винаймали житло, вони тут творили, сміялися, розчаровувалися – всі вони загинули в один день – 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох[1].

  — Тетяна Пилипчук
  •  

Риторика не змінилася – все, як під копірку. У нас у фільмі показуємо смертельний вирок і він, як під копірку, повторює формулювання вироку режисеру Олегу Сенцову: зв’язок з фашизмом, з націоналізмом тощо. Ми бачимо, що система КДБ працює й надалі, і вона не зупиниться, як їй здається, поки не винищить Україну[1]. — Про те, що російська ФСБ не гребує традиціями слідчих 30-х років і навіть бере обвинувачення для українських діячів, немов зі справ НКВС

  — Тарас Томенко
  •  

Це фільм про живих, а не про мертвих. Тому що, коли ми чуємо «розстріляне відродження», то ніби все закінчилося, вони усі розстріляні, а ніхто не знає що розстріляне, тому термін багато чого нівелює, а ми хотіли показати їх живими. Але все одно без цієї теми розстрілу не можна розказати про цю історію. Ми намагалися протриматися в полі живих людей[2].

  — Тарас Томенко
  •  

Я довго не міг визначитися який це жанр, тому що є елементи художнього кіно. Наєнко Михайло Кузьмович сказав, що це художня документалістика. Попри те, що ми беремо документи епохи, на рівні режисерського рішення – розв’язується як художнє кіно за законами ігрової художньої кінострічки. Ми відтворювали і діалоги, і ігрові моменти були, попри те, що були надзвичайно скуті в матеріалі візуальному, тому і виникає емоція, навіть, якщо синтез звукового і зображального ряду відбувається в уяві глядача. Фінальний монтаж теж відбувається у свідомості глядача[2].

  — Тарас Томенко

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg