Якимчук Любов Василівна

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Якимчук Любов Василівна
Liubov Iakymchuk 2.jpeg
Wikipedia-logo-v2.svg Стаття у Вікіпедії

Любов Василівна Якимчук (нар. 19 листопада 1985, Первомайськ, Луганська область) — українська письменниця (поетеса, прозаїк, сценарист), авторка відомої поеми та однойменної поетичної збірки «Абрикоси Донбасу».

Цитати[ред.]

  •  

Я абсолютно в цій війні, слідкую, що там відбувається. Черпаю інформацію не тільки з новин, але і з власних джерел — зі слів знайомих, із контактів моїх батьків, які щодня мають зв'язок із людьми з іншого боку лінії розмежування.
Це доволі тяжко. Так, мені стало трохи легше після того, як вдалося вивезти батьків, але тяжко щоразу, коли чую, що когось із моїх знайомих поранено, що в когось зруйновано хату.
Уявляю моє рідне селище під Первомайськом, намагаюся тримати в голові, що ціле, що зруйноване, а що палає — аби знати, в якому воно стані. Сподіваюся поїхати туди, коли війна скінчиться[1]. — Про війну на Донбасі.

  •  

Я намацувала способи, як можна писати про війну. Коли стається щось страшне, в авторів ніби відбирає мову. І ти намагаєшся продиратися крізь хащі реальності, крізь внутрішні блоки… наосліп шукати дорогу до своєї мови.
Наприкінці серпня 2014 року написався вірш «Розкладання», який пояснив мені інші тексти, писані до того. Цей вірш — на грані літератури та публіцистики, але не переходить ту небезпечну для поезії межу. Він починався, як пост на Facebook.
Після його майже випадкового написання я зрозуміла, що під час війни поезія має бути менш кучерявою, але більш стрункою та максимально простою. Не потрібні гіперболи та інші тропи для посилення ефекту. Куди ж більше посилювати? Краще більше недоговорювати. З мовчання можна почути більше, ніж зі слів[1].

  •  

Метафорика війни — дуже популярна штука. Вона існувала давно та змінювалась із часом. Згадай, у житті ми часто використовуємо метафори війни у конструкціях зі словами «битва», «фронт», «зброя».
Тут розвиток подій нагадує хворобу: з'являється вірус, і реагуючи на нього імунна система виробляє антитіла.
Слова, тексти, цілі книжки, які виходили до війни та говорили про війну, і є антитілами, що з'явились у відповідь на хворобу, яка вже була.
Адже війна готувалася давно. Митці завжди реагують на суспільно-політичні зміни першими, коли ще ці зміни ще не очевидні. Таких випадків в історії мистецтва було багато[1].

  •  

Межа між мовами — плаває, ці кордони більшою мірою формуються у нас в голові.
З іншого боку, колись я думала, що саме мова важлива для нас як один з видів кордону. Що мова захищає та огороджує території та держави від втручання та впливу смислів інших[1].

  •  

Коли ми говоримо про мову на Донбасі, то це не російська мова. Так, там більше російської лексики — в містах її чути більше, а от північна Луганщина складається з переважно україномовних сіл і містечок. З цим не посперечаєшся, хоча в новинах можуть розповідати інакше.
Але чи справді звучить на Донбасі російська мова? Згадаймо, як говорив Янукович. Невже він говорив російською? Так, у цій мові більше російської лексики, але фонетично та синтаксично, на всіх інших рівнях вона повністю українська.
Кордон мови на прикордонних територіях завжди розмитий. У випадку Сходу України мовознавці говорять про південно-східне наріччя української мови. Я би дуже хотіла, щоби хтось із Інституту мовознавства про це прочитав публічну лекцію[1].

  •  

Можна було проконтролювати, щоби учасники сепаратистського з'їзду в Сєверодонецьку 2004 року були покарані. Для мене це одна з відправних точок, яка призвела до ситуації, яку ми зараз маємо.
Ми, громадяни, мали проконтролювати, щоби Янукович, Єфремов та інші відповідали перед судами.
До речі, я з прикрістю спостерігаю, що деякі мої знайомі тепер не цікавляться новинами — таким чином вони намагаються себе психологічно захистити, витіснити отримані під час Майдану травми.
Це дуже небезпечно. Треба травми проговорювати, інакше проблема поглибиться та постане з новою силою[1].

  •  

Кожен має робити те, що вміє найкраще. Культура в часи війни — більше, ніж культура.
Достатньо подивитися, як багато зараз людей ходить на виставки, концерти, читання. Культура допомагає проговорювати травми, тому важливо, аби з'являлося багато нових текстів, які би працювали з сучасною проблематикою.
Нині маємо абсолютно нових авторів. І їх ставатиме все більше в усіх видах мистецтва.
Ми повинні проговорювати гуманні людські цінності, а не служити партії чи президенту. Якщо ми цього не зробимо, за нас це зроблять окупанти та література, яка їх обслуговує[1].

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg