Будинок «Слово»
Цей термін має також інші значення. Див. Будинок «Слово» (фільм, 2017)- Цей термін має також інші значення. Див. Будинок «Слово» (фільм, 2021)
Буди́нок «Сло́во» — житловий будинок в Харкові по вулиці Культури, 9 (перша адреса — вулиця Червоних Письменників, 5, після війни — провулок Барачний, 9, потім — провулок Покровського, 9). Побудований наприкінці 1920-х років кооперативом літераторів. Заселений в 1930 році.
Цитати[ред.]
Будинок «Слово» зводили як такий, де мешканці не повинні відволікатися на побутові турботи, скажімо, в будинку функціонувала їдальня, де теоретично всі мали б харчуватися і не заводити приватні кухні. У ті часи це було нормально. Багато хто справді харчувалися в їдальнях, але й удома теж пекли й варили, головно, звичайно, дружини. Хоча є історія про те, як Валер’ян Поліщук удома на кухні ліпив дітям вареники. Треба визнати, що в ті роки навіть у нібито прогресивному письменницькому середовищі це була дивовижна річ, такий собі профемінізм[1]. |
|||||
| — Ярина Цимбал |
Люди, які щодня зустрічалися в редакціях, видавництвах, клюбах на безнастанних і обов'язкових нарадах, комісіях, пленумах, люди, які вже давно обридли одне одному або належали до різних і часто ворожих літературних таборів, — мусили перебувати під одним дахом, наче в казармі, не почуваючи себе навіть удома вільними. Кожний крок, кожний вчинок легко контролювався першим-ліпшим сусідою... Коли трохи згодом... почався несамовитий розгром української літератури.., коли державна агентура дедалі настирніше взялась учащати до цих чистеньких приміщень, грубо руйнуючи стіни, нишпорячи за всякою нелегальщиною; коли мешканці ретельно заходилися палити й нищити свої рукописи до найдрібнішої нотатки; коли арешти пожильців нечувано зросли й звідусіль залунали скорботні ридання їхніх родин; коли невдовзі чимало квартир спорожніло, пустивши своїх хазяїв у тюремну безнадійну безодню, — цей сірий історичний будинок дістав нову назву — «крематорій», що міцно і назавжди прикипіла до нього[2]. |
|||||
| — Аркадій Любченко |
Найпопулярнішим дозвіллям серед письменників було полювання. Полювала, напевне, половина будинку «Слово». Усі купували рушниці, заводили мисливських собак, потім рушницями мінялися, собак водили на виставки. Були серед письменників і затяті рибалки. Любили спорт. Йогансен грав у теніс і футбол, навіть хворобливий Смолич грав на позиції півзахисника. Хвильовий майстерно катався на ковзанах, нині міг би виступати в чоловічому одиночному фігурному катанні. Підмогильний і Куліш любили велосипед. Були серед у будинку «Слово» не лише спортсмени і спортсменки, а й завзяті театрали, меломани, сінемафіли[1]. |
|||||
| — Ярина Цимбал |
Одним із мешканців будинку «Слово» був Остап Вишня (справжнє ім’я – Павло Губенко), який жив і працював у Харкові у 1920‑х. Тут вийшло понад 50 збірок його гумористичних творів, тут він працював редактором журналу «Червоний перець», був членом художньої ради театру «Березіль». А в 1930 році оселився в будинку «Слово», де жив поряд з Миколою Хвильовим, Лесем Курбасом та іншими українськими культурними діячами. Остап Вишня присвятив Харкову свою збірку «Як із Харкова зробити Берлін», опубліковану «Книгоспілкою» в 1930 році. Від розстрілу в 1930-х Вишню врятував випадок[3]. — Зі статті «Історія будинку «Слово»: від репресій проти мешканців до руйнувань росією», 31 березня 2022 |
|||||
| — Олена Кохан |
У спогадах про харківський будинок «Слово» та його мешканців Володимир Куліш, описуючи день самогубства Миколи Хвильового, писав: «Важко пригадувати, що діялось після того в будинку. Почали відразу арешти, будинок притих, не чути було вже навіть дитячого галасу, здавалось, в будинку ніхто не живе... Це трохи й відповідало правді, бо з кожною ніччю все менше й менше ставало мешканців». У день самогубства Хвильового, 13 травня 1933 року, було заарештовано Олександра Шумського[4]. — «Фатальна амбівалентність (Микола Хвильовий у світлі документів ГПУ)» |
|||||
| — Юрій Шаповал |
У 1933 році хвиля репресій проти діячів української культури почалася з арешту мешканця будинку «Слово» поета Михайла Ялового (1937 року його розстріляли в урочищі Сандармох). Після цього скоює самогубство його друг, письменник Микола Хвильовий. «Арешт Ялового – це розстріл цілої генерації», – йшлося в його передсмертній записці. Того ж року був арештований і Остап Вишня[3]. — Зі статті «Історія будинку «Слово»: від репресій проти мешканців до руйнувань росією», 31 березня 2022 |
|||||
| — Олена Кохан |
Розстріли в Сандармосі – це результат діяльності тих митців, тих діячів, які жили в будинку «Слово». Відійдемо від сухої статистики, а натомість назвемо поіменно: драматург Микола Куліш, його один з найкращих друзів, режисер театру «Березіль» Лесь Курбас, поет, педагог Андрій Плужанин – Панів, письменник Григорій Епік, письменник-футурист Олекса Слісаренко, письменник Михайло Яловий, письменник, літературний критик, публіцист-авангардист Валер’ян Поліщук, прозаїк Валер’ян Підмогильний, Антін Крушельницький, який повірив в українізацію і повернувся до Радянського Союзу з Відня. Всі вони тут, у будинку «Слово», жили або у власних квартирах, або винаймали житло, вони тут творили, сміялися, розчаровувалися – всі вони загинули в один день – 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох[5]. |
|||||
| — Тетяна Пилипчук |
Я не письменниця, не режисерка, не акторка і не художниця, просто поселилася тут з родиною тридцять років тому. Тут мешкають переважно звичайні люди, які не мають стосунку до того будинку «Слово». Тут живе кілька нащадків: онука і правнуки Миколи Трублаїні, син Ігоря Муратова Олексій, є онука Якова Кальницького і Ольга Тичина – правнучка поета Павла Тичини. Особисто я будинок сприймаю не як будинок жахів. Це мій дім, тут живуть люди і ніяких жахів тут немає, окрім облізлих стін під’їздів. Я певний час цікавилася історією репресій, яких зазнали мешканці цього будинку. Але тепер зрозуміла, що не хочу розповідати тільки цю історію. Я хочу, щоб люди знали про життя і боротьбу з радянською тоталітарною системою. Мені здається, дуже цікаво і потрібно знати, як письменники боролися, як співіснували, як приятелювали, зрештою, якими вони були людьми[5]. |
|||||
| — Анастасія Ковальова, мешканка будинку й засновниця сайту ProSlovo.com |
Див. також[ред.]
Примітки[ред.]
Джерела[ред.]
- Юрій Шаповал. Полювання на Вальдшнепа. Розсекречений Микола Хвильовий. — Київ: Темпора, 2009. — 296 с. — ISBN 978-966-820-185-1
