Винницька Ярина Володимирівна

Ярина Винницька

Стаття у Вікіпедії

Яри́на Володи́мирівна Ви́нницька (нар. 19 жовтня 1971, Львів) — українська письменниця, публіцистка, культурна і громадська діячка, перекладачка, видавчиня.

Цитати

# А Б В Г Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я

Б

Бути собою економічно вигідно. Тому дуже важливо, якою мовою ми говоримо між собою, які свята спільно святкуємо, яку версію історії вивчають наші діти в школах і що ми розповідаємо про себе світові.

В

Викликає повагу та людина, яка шанує своє коріння.

Г

Гадаю, що мета будь-якого живого створіння — реалізувати свій потенціал. Кожна квітка на цій планеті прагне самореалізації — прагне розквітнути. Так само у кожній людині, кожній нації закладено потенціал цвітіння. Нереалізований, він буде як той закопаний скарб з біблійної притчі, який не вдалося примножити.

Галичани — це «останні з могікан», зі своєю мовою, традиціями, кухнею. І моя бабця — переселенка з Перемишля, донька січового стрільця — була іконою цієї галицької ідентичності. Це моя базова «прошивка».

Д

Дім — це вміння бути щасливим від найпростіших речей. Це моя духовна практика, в результаті якої я можу сказати, як Антонич: «О, життя різноманітне в однині, тисячебарвне в сірині».

Для мене традиційна культура — це те, що росте з кореня, з цієї землі. Не законсервований музейний експонат, а жива культурна вібрація. Та сама вібрація, що пульсує у народних піснях чи вишивках, проявляється у віршах Шевченка і Жадана, в оповіданнях Стефаника і Прохаська, музиці Лисенка і «ДахиБрахи». Це та сама вібрація. І я не хочу, щоб ми її втратили, щоб світ її втратив.

З

Закопати свій талант — це вчинити гріх. Гріх — не розквітнути.

І

Ідентичність — моя найбільша больова точка. І з приходом нової влади цей біль дуже загострився. У цьому є й великий плюс, адже нарешті питання ідентичності опинилося у фокусі суспільної уваги.

Ідентичність — основоположна. Тому «наші воріженьки» завжди знищували наші «опізнавальні знаки» — мову і культуру. Тож можна програвати війни і втрачати території, нас можуть знищувати мільйонами, але ми неодмінно відродимось, якщо збережемо свою культурну ідентичність.

К

Країни зі стійкою ідентичністю — найуспішніші. Якщо люди об’єднані довкола однієї системи цінностей і культурних кодів, вони стають монолітним бетоном. У таких країнах вища якість державного управління, сильніша економіка, більший рівень довіри у суспільстві.

Колонізатори довго переконували нас, що ми — селянська нація, а отже, відсталі, недалекі, недолугі. Тому головне для нас — не тільки відтяти «культурну пуповину» з Росією, а й розірвати зв’язки з Малоросією — із цим приторним відчуттям вторинності, другосортності. Нам треба вчитись любити себе і своє.

М

Мене лякає уніфікація. Колись Радянський Союз прагнув сформувати універсального «совєтского чєловека», а тепер такими ж небезпечними є процеси глобалізації, коли всі їдять одні й ті ж самі бургери і суші, дивляться одні й ті самі голлівудські фільми, всі «на одне обличчя» у своїх інстаграмах з однаковими силіконовими формами і гіалуроновими губами. Тому я — поборник локальності і унікальності.

Ми досі зависаємо на простому питанні — «хто ми?». Нам «відбили» історичну пам’ять, і тепер ми, як хворі на Альцгеймера, що не знають, хто вони і де їхній дім, стоїмо розгублено посеред Європи, безпорадні мешканці найбільшої європейської країни з понад тисячолітньою історією.

Ми — невротична країна з дуже травматичним минулим. Наш хронічний статус «failed state» пов’язаний з тим, що ми досі не пропрацювали власні травми, у нас багато «сліпих зон» — болісного і дуже емоційно зарядженого досвіду, який ми витісняємо у несвідоме. А відтак самі себе уникаємо, самі себе не знаємо.

Мова зберігає найсокровенніші таємниці свого народу — від його сексуальних уподобань до стосунків із Богом — це все відображається у мові. Мова — найнадійніший сервер для нашої Big Data. Втративши мову, ми втратимо тисячолітню базу даних, акумульовану нашими предками.

Мова — це матриця ідентичності, адже «на початку було слово, і слово було Богом». Вона — не просто технічний інструмент комунікації, а дуже специфічна модель функціонування психіки, яка формує унікальну картину світу свого носія. Тому «разніца большая». У мові є все.

Мова — це мій другий дім. Погоджуюсь з визначенням Гайдеггера про те, що «мова – це дім буття».

Мої бабці і дідусі на власному досвіді пережили усі жахіття ХХ століття — Голодомор, війну, переселення, переслідування за релігійною й етнічною ознакою. Я переконана, що ми успадковуємо не тільки «карі очі, чорні брови», а й родинні історії, родинні сценарії, непропрацьовані травми, які й формують наше життя. Тому моя родина і той травматичний досвід, який вони пережили, безпосередньо вплинули на моє життя, на те, чим я займаюсь і чим живу.

Н

Нам потрібно «згадати все» і віднайти свою країну, перевідкрити її для себе. І тільки тоді перед нами відкриється перспектива «світлого майбутнього».

Нам треба позбуватися зверхності міста до села і селянської культури так само, як сексизму чи ейджизму. Комплекс села перед містом має бути повністю нейтралізований, тим паче з огляду на нові обставини, коли багато міських жителів втікають до села і називають це модним слівцем дауншифтинг.

С

Сергій Параджанов зумів побачити у наївному мистецтві України шедеври світового рівня. А перед ним це помітили Казимир Малевич, Олександра Екстер, архітектор Іван Левинський, який витворив навіть стиль гуцульської сецесії. [...] Треба мати вищу освіту і особливий талант, аби зуміти оцінити складність народного примітиву, аби збагнути, що в селянському «примітиві» не все так просто.

«Скриня» — це книга-мрія. Я її задумувала як гімн народній культурі. Схиляння голови перед красою і величчю народної культури. Відчуваю цю культуру як дуже динамічну і життєдайну. Вона вічна, а тому сучасна.

У

Українці — поліфонічна нація. Ми неймовірно багаті в межах самого українства — гуцули і поліщуки, лемки і слобожанці, галичани і полтавці — кожен зі своїми говірками, рецептами, менталітетом. Наші маленькі «генії місця», що зачаїлися у місцевих традиціях кожного окремого міста і села, разом формують неповторне поліфонічне звучання цієї землі.

У мене якась гіпнотична залежність від краси справжнього традиційного мистецтва. Просто фізично реагую на фактури і візерунки килимів, рушників, на «білий звук» ритуальних пісень. Древні веди стверджують, що матеріальний світ — це не мертві застиглі форми, а жива вібрація з власною самосвідомістю. Саме так я проживаю реальність народного мистецтва — як живу вібрацію, з якою можна вступати в діалог, яка споглядає тебе так само, як ти споглядаєш її.

У селі є тиша, немає як фізичного, так і ментального шуму — і я їхала в гості до цієї тиші. До тиші, що вміщує всю інформацію так, як білий колір вміщує всі кольори. Ця тиша — жива. У ній заархівовані всі знання людства, і ці знання проявляються через народне мистецтво, через очі бабусі, яка бачить тебе наскрізь.

Х

Хочу, аби ми плекали свої діалекти, місцеві традиції, рецепти, узори. Це наше багатство.

Ц

Це дуже красиве видовище — людина, у якій багато тиші і відсутня суєта.

Ч

Чому ми знаємо, що таке пармезан, але не знаємо, що таке карпатська вурда? Слухаємо Чайковського і Шостаковича, але навіть не чули таких прізвищ, як Лятошинський, Ревуцький чи Грабовський! Чому п’єси Лесі Українки не тріумфують на театральних сценах світу на рівні з Чеховим? І цей список можна продовжувати і продовжувати.

Я

Я вважаю вірус «какая разніца» смертельно небезпечним для нас — він підриває Україну зсередини. «Какая разніца» — це аутоімунне захворювання, коли організм знищує сам себе

Як ото у весільні скрині клали зо два десятки сорочок, рушників, декілька разків щирого намиста, то на самому дні наших весільних скринь — біль і страх, що розстріляють, розкуркулять, вивезуть на Сибір, заморять голодом тільки за те, що ти — українець.

Якщо тобі погано у власному домі зі самим собою, то це біда — ти постійно тікатимеш від внутрішньої пустки, панічно шукатимеш, чим її заповнити — новими людьми, подорожами, враженнями, роботою. Але ж від себе не втечеш.

Я можу реалізовувати тільки те, чим сама горю. Переконана, що найкраща духовна практика — робити те, що любиш. І відповідно, найбільший гріх — зрадити поклик власного серця і не робити те, що хочеш, бо це непрестижно, неприбутково чи ще з якоїсь причини.

Я не знаю сумнішого видовища, ніж коли людина соромиться себе, своїх батьків, свого походження. Мені дуже боляче дивитись, як українськомовні сором’язливо переходять на «общєпанятний» перед камерами або у столичному кафе, щоб приховати своє провінційне походження. Це наслідок кількасотрічної колоніальної політики і типова ознака колоніальної свідомості — вважати метрополію чимось вищим, а своє рідне — вторинним, нижчої якості, меншої вартості.

L

Local cultures matter! Локальність важить. Життя будь-якої локальної культури, кожного окремого genius loci — важливе.

Посилання

• Ковчег Україна. Ярина Винницька: «Культура — це питання національної безпеки»