Стефаник Василь Семенович

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Василь Стефаник
Vasyl Stefanyk.jpg
Wikipedia-logo.svg Стаття у Вікіпедії
Wikisource-logo.svg Роботи у Вікіджерелах
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Стефа́ник Васи́ль Семе́нович (1871 — 1936) — український письменник, майстер експресіоністичної новели.

Цитати[ред.]

  •  

Боже, ти прокляв мене, бо-ось наказав з моєї душі зробити кузню і кувати в ній чистий метал люцкого слова і єго любови. А ти, великий кровопійце, не зважаєш на то, що в тій кузні ллється піт і кусні руди в ній лишаються і чорною саджею вона присідає[1].

  •  

Ви можете зрозуміти, що кожна моя дрібниця, яку я пишу, граничить з божевіллям, і я нікого в світі так не боюся, як самого себе, коли я творю. Ви можете зрозуміти, то я не пишу для публіки, а пишу на те, щоби прийти ближче до смерті[2]. — З листа до Володимира Дорошенка

  • Слово своє буду гострити на кремені моєї душі.[3]
  •  

Мене зворушило сонце та місяць та земля. Найбільше ж наші люди, так звані мужики. Я, як Бог, їх створив і поставив перед очі світу. Думаю, що за сто років через мене вони будуть собою пишатися[2]. — З листа до Юрія Морачевського від 30 січня 1926 р.

  •  

У Трiйцi вмерла жiнка одного чоловiка i лишила двоє дiтей. Не було кому їх чесати i обперати. Одного вечора взяв чоловiк маленьку дитину на руки, а май (трохи) бiльшу за руку й повiв до Прута топити. Маленьку кинув у воду, а старша взялася просити. «Но то йди собi сама додому й газдуй, а я йду до суду замельдуватися. Заки я вернусь з кримiналу, то ти давно вже у ...мамках будеш». Та й розiйшовся тато з донькою[4]. — З листа до Ольги Кобилянської від 14 жовтня 1898 року.

  •  

Я люблю мужиків за їх тисячлітну, тєжку історію, за культуру, що витворила з них людей, котрі смерти не бояться. За тото, що вони є, хоть пройшли над ними бурі світові і повалили народи і культури. Є що любити і до кого прихилитися. За них я буду писати і для них[2]. — З листа до Ольги Кобилянської, листопад 1898 року

  •  

Я писав тому, щоби струни душі нашого селянина так кріпко настроїти і натягнути, щоби з того вийшла велика музика Бетховена. Це мені вдалося, а решта це — література[2]. — З листа до редакції журналу «Плужанин» від 1 серпня 1927 р.

  •  

Я робив, що міг. Перетоплював це мужицьке слово, яке мав біля себе, аж пальці мені викручувало з болю, і я гриз їх, аж мені це моє сиве волосся коштувало. І нині чую, що половину треба би перечеркнути з того, бо я, вірте мені, занадто великий естет, бо я ясно здаю собі справу з того, що зробив. І все, що я писав, мені боліло. Щоби дати піваркуша друку, я мушу написати тисячу аркушів, і, як уже нині на вечері це сказав один з вас, я, бігме, не вмію писати[5]. — З виступу на ювілейному бенкеті на власну честь 26 грудня 1929 р.

  •  

Я сижу під тим деревом, гадаю про брата, що повісився, і тішуся, як дитина, що мене на тім дереві ще так борзо не найдуть[6]... — З листа до Ольги Кобилянської від 1 жовтня 1898 року

Про Василя Стефаника[ред.]

  •  

Василь Стефаник, може, найбільший артист, який з’явився у нас від часу Шевченка[7].

  Іван Франко
  •  

Стефаник — абсолютний пан форми... Се правдивий артист із Божої ласки, яким уже нині можемо повеличатися перед світом[7].

  — Іван Франко
  •  

В душі Стефаника було часто багато сонця. Воно меркло, як тільки він починав перепускати крізь призму своєї уяви поодинокі клаптики селянської дійсності. Не тому, що він не міг знайти серед них ясних, підбадьорливих картин, а тому, що кожну з них він поєднував з загальними думками про причини сільських злиднів[8]. — «Творчий шлях Стефаника. (До 75-ти річчя з дня народження)». 21.05.1946

  Михайло Рудницький
  •  

Герої Василя Стефаника не бояться смерті, смерть навіть є для декого із них бажаною — звільняє людину від абсурдності буття, навіть ощасливлює їх усвідомленням неминучості настання душевного спокою і звільнення від «болючого дивного світу», від земних гризот. («Синя книжечка», «Стратився», «У корчмі», «Лесева фамілія», «Катруся», «Сама-самісінька», «Скін», «Новина»)[2]. — Зі статті «Василь Стефаник: нестерпна боротьба на полі Духу-2» (2022)

  Микола Жулинський
  •  

Ми любимо говорити про «наші 20-ті», про модерністів, авангардистів, яких чомусь пов’язуємо винятково з урбаністичною тематикою – долею, сумнівами, бажаннями й конфліктами передусім інтелігенції. Модерному часові загалом притаманні динаміка сприйняття, постійні трансформації, що асоціюються з міським життям, а Стефаник нібито випадає з цього ряду, бо пов’язаний передусім із селом; для нього не знаходиться місця в літературному каноні, хоча насправді він був великим модерністом, навіть одним із провідних українських модерністів[9]. — «Великий майстер малої прози», 16.12.2021

  Тамара Гундорова
  •  

Стефаник знав до якої межі він може йти, коли брав перо. Він не вмів так сміливо, як Франко, передавати свої соціально-політичні ідеї в літературній формі, але хто зна, чи в деякі свої нариси він не поклав більше динамічної сили. Ця сила, наче електрична натуга у навислій хмарі, була показана в обставинах галицького села і в душі селянина[8]. — «Творчий шлях Стефаника. (До 75-ти річчя з дня народження)». 21.05.1946

  — Михайло Рудницький
  •  

Стефаник мав у собі твердість того селянина, який ненавидів співчутливого погляду «панів». Цей селянин скинув уже з себе панщизняне ярмо, але заліз у нове — у працю на землі, яка не може його прогодувати. Земля дає йому всю силу і все щастя: «Повну хату дітей, що регочуться, як срібні дзвінки, і червоніють, як калина», але вона стає теж його прокльоном[8]. — «Творчий шлях Стефаника. (До 75-ти річчя з дня народження)». 21.05.1946

  — Михайло Рудницький
  •  

Стефаника розривав навпіл його величезний біль внутрішній, але однак він зумів поєднати — і високий рівень міфу, і рівень звичайного життя. У простій мові, у зовнішній простоті стосунків він вбачав якісь глибинні духовні якості народу. Це все те, що просвічує через зашкарублі руки його героїв. Те, що і ми бачимо, коли якась старенька бабця продає яблучка на базарі, а ти дивишся на неї і не можеш відійти. Цей його трагізм — трагізм життя[10].

  Наталія Половинка
  •  

У багатьох листах, переважно до Ольги Гаморак, Вацлава Морачевського, Ольги Кобилянської, Василь Стефаник по суті веде діалог із самим собою заради усвідомлення себе як духа, в образній формі переживаючи свою зневіру, розлуку, свої сумніви і печалі в сподіванні цим творчим катарсисом — сповідальним очищенням — досягти душевного зцілення та творчого відродження — власного духовного оздоровлення[1]. — Зі статті «Василь Стефаник: нестерпна боротьба на полі Духу-4» (2022)

  — Микола Жулинський
  •  

Унікальність Стефаника в тому, щоб завоювати читача і водночас його випробувати. Письменник випробовує темами (темою смерті, насамперед), стилем і мовою[6].

  — Тамара Гундорова
  •  

Унікальний у світовій літературі феномен: перипетії життя зубоженого селянина, його соціальні і національні страждання, його душевні стани відтворені в такому діапазоні і на такому рівні трагізму, які раніше були мислимі лише в рафінованого інтелігента — героя європейської класики. А локальний діалект цього покутського селянина піднесено до висот артистизму; його геніальне мовлення несе недосяжну зображувальну енергію[11]... — Зі статті «Десять пишемо, сто в умі»

  Іван Дзюба

Див. також[ред.]

Примітки[ред.]

Джерела[ред.]

  • Екстракт 150. У двох частинах. Частина перша. За заг. редакцією Лариси Івшиної. Упоряд. Надія Тисячна, Ольга Решетилова. Марія Томак, Ігор Сюндюков. — Київ: 2009. — 1040 с. — ISBN 978-966-8152-15-3


Bookmark-new.svg