Українська ідентичність

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Українська ідентичність, українство — історично сформована адаптивно-еволюційна система ознак і властивостей, які вирізняють українську людину, українську спільноту й українську культуру з-поміж інших аналогічних об'єктів (феноменів)[1].

Системоутворювальним чинником буття українства як великої соціальної групи є українськість в її етнічній, культурно-мистецькій, громадянсько-політичній та інших формах.

Цитати[ред.]

  •  

Географічно засноване розуміння української ідентичности, за яким, щоб бути українцем, достатньо мати українське громадянство, дуже вигідне для російської імперської меншини в Україні. Воно дозволяє їй не лише зберігати привілеї в політиці, економіці й культурі, успадковані від совєтської системи, але й продовжувати в нових прихованих і дуже дієвих формах політику рисифікації. Воно унеможливлює українську ідентичність, яка відрізняється від російської за всіма иншими традиційними для инших націй атрибутами, першим серед яких є мова[2]. — З розвідки «Мова в сучасному кінематографі України» (2021)

  Юрій Шевчук
  •  

Ідентичність — моя найбільша больова точка. І з приходом нової влади цей біль дуже загострився. У цьому є й великий плюс, адже нарешті питання ідентичності опинилося у фокусі суспільної уваги[3].

  Ярина Винницька
  •  

Ідентичність — основоположна. Тому «наші воріженьки» завжди знищували наші «опізнавальні знаки» — мову і культуру. Тож можна програвати війни і втрачати території, нас можуть знищувати мільйонами, але ми неодмінно відродимось, якщо збережемо свою культурну ідентичність[3].

  — Ярина Винницька
  •  

Ідентичність у новітній інтелектуальній історії України завжди передбачала національну мову як одну зі своїх визначальних ознак. Незалежно від того, як самі українці розуміли свою ідентичність, инші народи, що намагалися їх завоювати, найбільшою мірою росіяни, а також поляки піддавали мову особливо жорстокому переслідуванню[2]. — З розвідки «Мова в сучасному кінематографі України» (2021)

  — Юрій Шевчук
  •  

Коли писальник хоч трошки чує себе українським громадянином, часткою українського народу й українського громадянства, він повинен мати за святу повинність одсвічувати в своїй фантазії, в свойому серці ту громаду, що роїться кругом його, радіти її радістю, плакати її слізьми, а не перелазити в чужі городи і підставляти свою душу під картини чужої, неукраїнської жизні. Український писальник не повинен клопотатись, що йому буде мало роботи на Україні. Українська жизнь – то непочатий рудник, що лежить десь під землею, хоч за його вже брались і такі високі таланти, як Шевченко; то безконечний матеріял, що тільки ще жде робітників, цілих шкіл робітників на літературному полі[4]. — З трактату «Непотрібність великоруської літератури для України і для слов'янщини. (Сьогочасне літературне прямування)».

  Іван Нечуй-Левицький
  •  

Мова — це матриця ідентичності, адже «на початку було слово, і слово було Богом». Вона — не просто технічний інструмент комунікації, а дуже специфічна модель функціонування психіки, яка формує унікальну картину світу свого носія. Тому «разніца большая». У мові є все[3].

  — Ярина Винницька

Див. також[ред.]

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg