Українська ідентичність
Українська ідентичність, українство — історично сформована адаптивно-еволюційна система ознак і властивостей, які вирізняють українську людину, українську спільноту й українську культуру з-поміж інших аналогічних об'єктів (феноменів)[1].
Системоутворювальним чинником буття українства як великої соціальної групи є українськість в її етнічній, культурно-мистецькій, громадянсько-політичній та інших формах.
Цитати
[ред.]Географічно засноване розуміння української ідентичности, за яким, щоб бути українцем, достатньо мати українське громадянство, дуже вигідне для російської імперської меншини в Україні. Воно дозволяє їй не лише зберігати привілеї в політиці, економіці й культурі, успадковані від совєтської системи, але й продовжувати в нових прихованих і дуже дієвих формах політику рисифікації. Воно унеможливлює українську ідентичність, яка відрізняється від російської за всіма иншими традиційними для инших націй атрибутами, першим серед яких є мова[2]. — З розвідки «Мова в сучасному кінематографі України» (2021) |
|||||
— Юрій Шевчук |
— Ярина Винницька |
— Ярина Винницька |
Ідентичність у новітній інтелектуальній історії України завжди передбачала національну мову як одну зі своїх визначальних ознак. Незалежно від того, як самі українці розуміли свою ідентичність, инші народи, що намагалися їх завоювати, найбільшою мірою росіяни, а також поляки піддавали мову особливо жорстокому переслідуванню[2]. — З розвідки «Мова в сучасному кінематографі України» (2021) |
|||||
— Юрій Шевчук |
Коли писальник хоч трошки чує себе українським громадянином, часткою українського народу й українського громадянства, він повинен мати за святу повинність одсвічувати в своїй фантазії, в свойому серці ту громаду, що роїться кругом його, радіти її радістю, плакати її слізьми, а не перелазити в чужі городи і підставляти свою душу під картини чужої, неукраїнської жизні. Український писальник не повинен клопотатись, що йому буде мало роботи на Україні. Українська жизнь – то непочатий рудник, що лежить десь під землею, хоч за його вже брались і такі високі таланти, як Шевченко; то безконечний матеріял, що тільки ще жде робітників, цілих шкіл робітників на літературному полі[4]. — З трактату «Непотрібність великоруської літератури для України і для слов'янщини. (Сьогочасне літературне прямування)». |
|||||
— Іван Нечуй-Левицький |
— Ярина Винницька |
Див. також
[ред.]Примітки
[ред.]- ↑ Українознавство: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / за ред. М. І. Обушного. — К.: ВПЦ «Київський університет», 2008. — С. 18.
- ↑ а б Мова в сучасному кінематографі України
- ↑ а б в Ярина Винницька: «Культура — це питання національної безпеки»
- ↑ Іван Нечуй-Левицький. Непотрібність великоруської літератури для України і для слов'янщини (Сьогочасне літературне прямування)