Будинок «Слово»

Цей термін має також інші значення. Див. Будинок «Слово» (фільм, 2017)

Цей термін має також інші значення. Див. Будинок «Слово» (фільм, 2021)

Будинок «Слово», вигляд згори

Буди́нок «Сло́во» — житловий будинок в Харкові по вулиці Культури, 9 (перша адреса — вулиця Червоних Письменників, 5, після війни — провулок Барачний, 9, потім — провулок Покровського, 9). Побудований наприкінці 1920-х років кооперативом літераторів. Заселений в 1930 році.

Цитати

	Будинок «Слово» зводили як такий, де мешканці не повинні відволікатися на побутові турботи, скажімо, в будинку функціонувала їдальня, де теоретично всі мали б харчуватися і не заводити приватні кухні. У ті часи це було нормально. Багато хто справді харчувалися в їдальнях, але й удома теж пекли й варили, головно, звичайно, дружини. Хоча є історія про те, як Валер’ян Поліщук удома на кухні ліпив дітям вареники. Треба визнати, що в ті роки навіть у нібито прогресивному письменницькому середовищі це була дивовижна річ, такий собі профемінізм.
	— Ярина Цимбал

	Люди, які щодня зустрічалися в редакціях, видавництвах, клюбах на безнастанних і обов'язкових нарадах, комісіях, пленумах, люди, які вже давно обридли одне одному або належали до різних і часто ворожих літературних таборів, — мусили перебувати під одним дахом, наче в казармі, не почуваючи себе навіть удома вільними. Кожний крок, кожний вчинок легко контролювався першим-ліпшим сусідою... Коли трохи згодом... почався несамовитий розгром української літератури.., коли державна агентура дедалі настирніше взялась учащати до цих чистеньких приміщень, грубо руйнуючи стіни, нишпорячи за всякою нелегальщиною; коли мешканці ретельно заходилися палити й нищити свої рукописи до найдрібнішої нотатки; коли арешти пожильців нечувано зросли й звідусіль залунали скорботні ридання їхніх родин; коли невдовзі чимало квартир спорожніло, пустивши своїх хазяїв у тюремну безнадійну безодню, — цей сірий історичний будинок дістав нову назву — «крематорій», що міцно і назавжди прикипіла до нього.
	— Аркадій Любченко

	Найпопулярнішим дозвіллям серед письменників було полювання. Полювала, напевне, половина будинку «Слово». Усі купували рушниці, заводили мисливських собак, потім рушницями мінялися, собак водили на виставки. Були серед письменників і затяті рибалки. Любили спорт. Йогансен грав у теніс і футбол, навіть хворобливий Смолич грав на позиції півзахисника. Хвильовий майстерно катався на ковзанах, нині міг би виступати в чоловічому одиночному фігурному катанні. Підмогильний і Куліш любили велосипед. Були серед у будинку «Слово» не лише спортсмени і спортсменки, а й завзяті театрали, меломани, сінемафіли.
	— Ярина Цимбал

	Одним із мешканців будинку «Слово» був Остап Вишня (справжнє ім’я – Павло Губенко), який жив і працював у Харкові у 1920‑х. Тут вийшло понад 50 збірок його гумористичних творів, тут він працював редактором журналу «Червоний перець», був членом художньої ради театру «Березіль». А в 1930 році оселився в будинку «Слово», де жив поряд з Миколою Хвильовим, Лесем Курбасом та іншими українськими культурними діячами. Остап Вишня присвятив Харкову свою збірку «Як із Харкова зробити Берлін», опубліковану «Книгоспілкою» в 1930 році. Від розстрілу в 1930-х Вишню врятував випадок. — Зі статті «Історія будинку «Слово»: від репресій проти мешканців до руйнувань росією», 31 березня 2022
	— Олена Кохан

	У спогадах про харківський будинок «Слово» та його мешканців Володимир Куліш, описуючи день самогубства Миколи Хвильового, писав: «Важко пригадувати, що діялось після того в будинку. Почали відразу арешти, будинок притих, не чути було вже навіть дитячого галасу, здавалось, в будинку ніхто не живе... Це трохи й відповідало правді, бо з кожною ніччю все менше й менше ставало мешканців». У день самогубства Хвильового, 13 травня 1933 року, було заарештовано Олександра Шумського. — «Фатальна амбівалентність (Микола Хвильовий у світлі документів ГПУ)»
	— Юрій Шаповал

	У 1933 році хвиля репресій проти діячів української культури почалася з арешту мешканця будинку «Слово» поета Михайла Ялового (1937 року його розстріляли в урочищі Сандармох). Після цього скоює самогубство його друг, письменник Микола Хвильовий. «Арешт Ялового – це розстріл цілої генерації», – йшлося в його передсмертній записці. Того ж року був арештований і Остап Вишня. — Зі статті «Історія будинку «Слово»: від репресій проти мешканців до руйнувань росією», 31 березня 2022
	— Олена Кохан

	Розстріли в Сандармосі – це результат діяльності тих митців, тих діячів, які жили в будинку «Слово». Відійдемо від сухої статистики, а натомість назвемо поіменно: драматург Микола Куліш, його один з найкращих друзів, режисер театру «Березіль» Лесь Курбас, поет, педагог Андрій Плужанин – Панів, письменник Григорій Епік, письменник-футурист Олекса Слісаренко, письменник Михайло Яловий, письменник, літературний критик, публіцист-авангардист Валер’ян Поліщук, прозаїк Валер’ян Підмогильний, Антін Крушельницький, який повірив в українізацію і повернувся до Радянського Союзу з Відня. Всі вони тут, у будинку «Слово», жили або у власних квартирах, або винаймали житло, вони тут творили, сміялися, розчаровувалися – всі вони загинули в один день – 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох.
	— Тетяна Пилипчук

	Я не письменниця, не режисерка, не акторка і не художниця, просто поселилася тут з родиною тридцять років тому. Тут мешкають переважно звичайні люди, які не мають стосунку до того будинку «Слово». Тут живе кілька нащадків: онука і правнуки Миколи Трублаїні, син Ігоря Муратова Олексій, є онука Якова Кальницького і Ольга Тичина – правнучка поета Павла Тичини. Особисто я будинок сприймаю не як будинок жахів. Це мій дім, тут живуть люди і ніяких жахів тут немає, окрім облізлих стін під’їздів. Я певний час цікавилася історією репресій, яких зазнали мешканці цього будинку. Але тепер зрозуміла, що не хочу розповідати тільки цю історію. Я хочу, щоб люди знали про життя і боротьбу з радянською тоталітарною системою. Мені здається, дуже цікаво і потрібно знати, як письменники боролися, як співіснували, як приятелювали, зрештою, якими вони були людьми.
	— Анастасія Ковальова, мешканка будинку й засновниця сайту ProSlovo.com

З переднього слова до книжкки «Самі про себе. Автобіографії українських митців 1920-х років» упорядниці Раїси Мовчан «Свіча у храмі нашого себезнайдення або звивистими стежкамми Розстріляного відродження»

Будинок «Слово» почали споруджувати 1928 р. за проектом архітектора М. Дашкевича спеціально для українських митців. Назву він дістав за професією основних мешканців. У тодішньому Харкові з'являлося чимало подібних будинків — «Металіст», «Швейник», «Залізничник», «Медик», «Червоний промисловець» та ін. Але цей мав статус особливий.

Як згадує син Миколи Куліша Володимир, «...маючи всіх пишучих українців в одній купі, легше було контролювати їхнє життя-буття. НКВД мало тут свої вуха і очі, за допомогою яких знало дуже докладно про все, що діялось у будинку. До цього треба додати телефони, які в тих часах приватним особам було просто неможливо дістати. І раптом одного дня, хотіли ви чи ні, їх запроваджено в усіх мешканнях. Чи варто згадувати, що на слідстві проти того чи іншого письменника його телефонічні розмови наводили слово в слово як доказ для обвинувачення».

Отже, від грудня 1930 р. п'ятиповерховий будинок у вигляді літери «П» (хтось бачив там «С») почали заселяти ощасливлені українські письменники, критики, художники, актори, музиканти. Раніше вони проживали хто де, зокрема на Холодній горі по вул. Свердлова 118 (колишній Токовій, 2), дехто — у Києві чи інших містах УСРР. Після затісних комуналок зі спільною кухнею, зручностями у дворі тощо ці 68 окремих помешкань видавалися справжнім раєм. До того ж і розподілялися по-чесному — звичайним жеребкуванням.

Серед мешканців «Слова» — Остап Вишня, Василь Вражливий, Іван Дніпровський, Олесь Досвітній, Григорій Епік, Майк Йогансен, Антін Крушельницький, Микола Куліш, Лесь Курбас, Аркадій Любченко, Валер'ян Підмогильний, Валер'ян Поліщук, Михайль Семенко, Іван Сенченко, Олекса Слісаренко, Юрій Смолич, Володимир Сосюра, Павло Тичина, Микола Хвильовий, Михайло Яловий, Юрій Яновський... Словом, увесь «тогочасний літературний Олімп». Звісно, як і всюди, мешкали тут і ті, хто жодного стосунку до мистецтва не мали, — «жили вони непомітно, не звертаючи на себе спеціальної уваги» (В. Куліш).

Цей будинок пережив другу світову війну, але його стіни ще дихають подіями далеких 1920-х і 1930-х років. Оглядини розпочинаю від першого під'їзду, а всього їх п'ять. Зі спогадів різних людей відомо, що на п'ятому поверсі мешкав П. Тичина, на другому — І. Сенченко та Г. Епік, після розлучення якого там оселився Ю. Яновський, ще тут проживав збіса талановитий авангардист Майк Йогансен, скромний А. Панів. А на третьому поверсі — над квартирою Епіка — вікна Миколи Хвильового. Тоді, трагічного 13 травня 1933 р., об 11-й годині хлопчаки, які ганяли м'яча, раптом почули «брязкіт розбитого скла», «позадирали голови» і побачили на шибці «павутинку потрощеного скла з маленькою дірочкою» — хтозна з чийого нагана вилетіла та фатальна куля.

У другому під'їзді мешкали родини В. Підмогильного, Івана Дніпровського, Остапа Вишні, С. Пилипенка, у третьому — М. Куліша, П. Панча, Олекси Слісаренка, А. Любченка, М. Ялового, у четвертому — Михайля Семенка. У п'ятому під'їзді, — а він був паралельним до першого, — жили Ю. Смолич (якраз навпроти вікон М. Хвильового), В. Сосюра, В. Вражливий, В. Поліщук, А. Крушельницький із синами (нещодавно переїхали із Західної України).

Обійшла весь будинок і знову повернулася на велике затишне подвір'я. Узимку тут «величезною горою» лежало вугілля для централізованого парового опалення. Його ніколи не бракувало і для індивідуальних кухонних пічок. Ця «гора» трохи захищала ковзанку від сніговіїв, яку з ініціативи Майка Йогансена щозими тут заливали посеред подвір'я. Тоді багато охочих виходило покататися, серед них і Микола Хвильовий. Він «був легкий, спритний, з надзвичайною віртуозністю ганяв на ковзанах», — згадував І. Сенченко. А В. Куліш уточнює, що робив це він зазвичай уночі, коли двір порожнів, бо вдень було ніколи.

А найяскравіше тут можна уявити сонячний ранок. Навіть чую брязкіт посуду сонце весело стрибає по блискучих шибках, лагідно шелестять молоденькі тополі, десь нявкає голодний кіт, а йому відгукується ображений сетер Джой Миколи Куліша (подарунок Миколи Хвильового). На розлогому клені біля п'ятого під'їзду загонисто цвірінчать горобці. Он Валер'ян Підмогильний вивів свій велосипед і зараз майне кудись у напрямку Шатилівки, де за глибоким ровом є розкішний парк. Ген-ген упізнається збуджена компанія (Остап Вишня, Микола Куліш, Микола Хвильовий, Майк Йогансен, Олесь Досвітній, Олександр Копиленко), яка повертається з полювання.

Разючим контрастом уявляю й іншу картину: густий вечірній морок огорнув увесь будинок (наче панічний страх у душах його мешканців), не світиться жодне вікно, він, як згадує І. Сенченко, з обох боків, із вулиці і двору, «патрулювався філерами». Будинок «Слово» вмирав. Масовими стали арешти наприкінці 1934 р., після вбивства 1 грудня секретаря Ленінградського міського комітету ВКП(б) С. Кірова. Уже забрали Г. Епіка, В. Поліщука, С. Пилипенка, М. Куліша, В. Підмогильного, багатьох-багатьох інших, навіть партійного критика Івана Лакизу, а «хто залишився, ходили як приречені, з чемоданчиками напоготові», нищили листи, щоденники, рукописи, книжки, не спали ночами, прислухалися, чи не зупиняється біля котрогось під'їзду «чорний ворон». Усі воднораз стали мовби чужими.

Будинок швидко спорожнів, затих, причаївся. Хто поки що уникнув арешту, переїхав до Києва, утік до Москви або намагався заховатися десь у родичів на селі. Виїздили й дружини заарештованих, разом із дітьми, бо також отримували статуси «ворогів народу» й так само могли потрапити на Соловки. їхні звільнені квартири поступово заповнювали нові мешканці. Довгий час, аж до останньої миті, тут жила Марія Пилинська, дружина померлого від сухот напередодні арештів Івана Дніпровського, дехто з дітей репресованих...

Див. також

• Будинок «Слово» (фільм, 2017)

Джерела

• Юрій Шаповал. Полювання на Вальдшнепа. Розсекречений Микола Хвильовий. — Київ: Темпора, 2009. — 296 с. — ISBN 978-966-820-185-1
• Самі про себе. Автобіографії українських митців 1920-х років/ Упоряд. Раїса Мовчан. — Київ: Кліо, 2015. — 640 с. — ISBN 978-617-7023-36-3