Цимбал Ярина Володимирівна

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ярина Цимбал
Wikipedia-logo.svg Стаття у Вікіпедії

Яри́на Володи́мирівна Ци́мбал (нар. 9 січня, Кролевець) — українська літературознавиця і редакторка, дослідниця літератури 1920-х років, українського авангарду, лекторка-просвітниця. Науковий працівник відділу української літератури ХХ століття і сучасного літературного процесу в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України.[1]

Цитати[ред.]

  •  

Йогансен став для мене есенцією цілої епохи і всього того, що мені в ній подобається. Я маю на увазі той короткий період, коли люди мали змогу вільно в усіх сенсах мислити і творити. Над Йогансеном, зокрема, ніхто партійний зі свічкою не стояв, і він завжди писав, як мислив[2].

  •  

Коли ми говоримо про будинок «Слово», треба розуміти, що крім того, що в ньому якийсь час проживали кількадесят людей із культури й літератури, власне літературні події там не відбувалися. Натомість осердям культурного життя Харкова був Будинок літератури імені Блакитного. А в будинку «Слово» жили пліч-о-пліч літературні друзі і вороги, наприклад Микитенко і Куліш. Люди заселилися в ці квартири 1930 року, а вже 1934-го десяток мешканців «Слова» арештували й ув’язнили в так званій «кіровській справі». Порахуймо, як довго вони там пожили. Три роки, поки застрелився Хвильовий, і чотири роки, поки почалися масові арешти[2].

  •  

Комусь, можливо, важко повірити в це, але багато хто з української культурної інтелігенції у 20-х роках уважали, що ось вона — своя українська держава, з цією думкою вони жили і творили. Дечим це нагадує нас у 1990-х, коли ми здобули незалежність. Тоді все відбувалося швидше, концентрованіше й інтенсивніше, але паралелі, безумовно, є[2].

  •  

Люди не припускають, що в критиці може бути частка правди, якщо не вся правда. Не просто не припускають, а навіть думку таку від себе женуть. Що критика може допомогти, підказати шлях, сприяти вдосконаленню — це все як не совок, то позаминуле століття. Нині критики в очах письменництва, та й не тільки його, негайно перетворюються на ворогів і зрадників[2].

  •  

Мене завжди цікавило, чому у 1920-х стався такий потужний культурний вибух, і я досі до кінця не можу це собі пояснити. [...] У цей час у літературу прийшли люди, які ніколи не здобули б освіту за царату, а відтак не мали б змоги пробитися в житті. Адже раніше хлопці відходили трикласну приходську школу і на тому їхня освіта закінчувалася, про дівчат мовчу, бо їх узагалі можна було не вчити. Навіть серед корифеїв 20-х років повноцінну вищу освіту мали одиниці: Зеров, Драй-Хмара, Филипович, Йогансен, яким завдяки походженню і статкам батьків були доступні імператорські університети[2].

  •  

Ми всі знаємо американські roaring twenties, які насамперед асоціюються з джазом, «сухим законом», бутлегерами і мафією. Однак ми забуваємо, що в нас теж були свої 20-ті. І назвавши серію «Наші 20-ті», ми, з одного боку, показуємо, що в нас теж були круті 20-ті, а з іншого боку, назва сигналізує, що ті 20-ті, які почалися рівно сто років тому, нарешті освоюємо і присвоюємо, всім заявляючи, що вони наші[2].

  •  

Ми розумні і дуже самовпевнені, щоб докоряти людям, які жили сто років тому, за їхній політичний вибір. Замість подумати, чому у нас сьогодні такі президенти, ми озираємося назад і тицяємо пальцями на тих, хто підтримав більшовиків. Ми не знаємо, що керувало окремою людиною в кожному конкретному випадку. Ми аж ніяк не знаємо, якими в ті часи вони бачили більшовиків, чи гетьманців, чи уряд УНР[2].

  •  

Робота в архівах дала мені неймовірно строкату, дуже різнобарвну і цікаву картину. Звичайно, можна було обмежитись одним Йогансеном, але в мене очі розбігалися, мені всі були цікаві[2].

  •  

У літературі 20-х я завжди можу знайти собі співрозмовника чи співрозмовницю, там завжди є що почитати. До того ж є для всіх, не тільки для мене. Сучасні митці можуть почерпнути для себе творчі ідеї, які сьогодні можна розвинути й поглибити, а для звичайних читачів і читачок, яких так любив Йогансен, це просто цікава й захоплива епоха, яка показує нам, якими ми могли би бути. Кожен і кожна можуть пофантазувати, якою була б наша культура і чи довелося б нам нині щось надолужувати, якби радянська влада не знищила всіх цих людей[2].

  •  

У нас на слуху лише Петрицький та ще Бойчук і бойчукісти, тобто коло імен дуже обмежене. А проте в ті часи було багато молодих і талановитих художників, на яких нині мистецтвознавці не звертають уваги. Я маю справу насамперед із книжками, то навіть суто по обкладинках видно, що це першокласні художники-графіки, скажімо, Микола Міщенко, Михайло Глущенко, Гео Фішер. Таких імен безліч, і щоб вони не канули в небуття, ми повинні працювати, шукати[2]. — Про українських митців і мисткинь 1920-х років

  •  

«Шістдесятники» мало знали про 20-ті роки з тієї банальної причини, що не могли їх прочитати, адже книжки досі лежали в спецхранах. Так, під час «відлиги» багато кого вдалося опублікувати, а водночас перші після 1937 року збірки Йогансена, Семенка, Підмогильного вийшли аж 1989-го. Радянська влада жорстко витравила з пам’яті саму згадку про них[2].

  •  

Я дуже тішуся, коли чую, як Оксана Забужко вживає словосполучення «наші 20-ті». У такі миті я тріумфую, бо ми досягли свого: «наші 20-ті» стали не менш звичною назвою, ніж «Розстріляне Відродження». Розумію, що шкільну програму й підручники я самотужки не перепишу і в них надалі фігуруватиме як термін метафора «Розстріляне Відродження», яка великою мірою розвиває і плекає образ жертви. Водночас в інтелектуальних колах називати цей період нашими 20-ми вже цілком звична річ[2].

  •  

Як і Йогансен, я люблю слово щирою, незрадливою любов’ю. Скільки себе пам’ятаю, мені завжди подобалося читати книжки, поринати в цей вигаданий, але дивовижній світ. Мабуть, у мене достатньо уяви, щоб те, здавалося б, невидиме, написане мене захоплювало[2].

  •  

Якщо говорити про те, як комунікувати «наші 20-ті» на Захід, то потрібно насамперед вилущити наш художній авангард і наше кіно із «Soviet» і «Russian», як їх знають на Заході. Треба на весь світ продемонструвати, що це наш український авангард, наше українське кіно, видати свої розкішні альбоми й каталоги, всіляко їх промотувати. Адже в нас було не просто не гірше — ми можемо показувати свою культуру 20-х років нарівні з усіма світовими культурами і пишатися нею[2].

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg