Павличко Соломія Дмитрівна

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Павличко Соломія Дмитрівна
Wikipedia-logo-v2.svg Стаття у Вікіпедії

Соломі́я Дми́трівна Павли́чко (15 грудня 1958, Львів — 31 грудня 1999, Київ) — письменниця, літературознавиця, перекладачка, публіцистка, авторка праць із теорії літератури, історії фемінізму. Дочка Дмитра Павличка.

Цитати[ред.]

  •  

Віками українці заковтувалися російською культурою і розчинялися в ній, лиш тільки починали писати російською мовою... Деякі зросійщені українці ставали жорстокими русифікаторами й україножерами[1].

  •  

Головна риса нинішньої літературної ситуації прекрасна: є різні можливості висловлювати власну думку й не боятися, що тебе закидають камінням чи засадять до каземату. Ми живемо в час свободи, конфлікту ідей і принципів[2].

  •  

Мене цікавить фемінізм і як ключ до прочитання літературних явищ. Постановка проблеми не нова. Після «Другої статі» Сімони де Бовуар такі речі апробовуються уже сорок років, і я просто застосовую деякі з тих метод до української літератури. Але я не роблю це механістично, не приходжу до якогось автора і не кажу: так, ось зараз я робитиму феміністичний аналіз. Аналіз диктується текстом, тим паче, сьогодні він може бути лише багатогранним, коли фемінізм поєднується з психоаналізом, деконструкцією тощо[2].

  •  

Покоління — це річ дуже умовна. Як правило, покоління «починається» більш-менш гармонійно, а потім всередині нього виникають дуже серйозні поділи й проблеми. Так було завжди й у цьому поколінні, яке я вважаю більш-менш своїм, воно так само є[2].

  •  

Разом з мамою вони ростили нас з сестрою як інтелектуалок — ось ми і отримали відповідне виховання. У сім'ї нас вчили: ніхто не може обмежувати свободу думки, свободу життєвого вибору[3].

  •  

Традиційно український літературний рух завжди вимагає продовження, розвитку традицій, не терпить конфлікту. В цьому сенсі я не вписуюся в стереотип. Мені здається, що бути стовідсотковим «продовженням» батька чи батьків (попередніх поколінь українських літераторів) — це аномалія. Так що в стосунках з батьком я не відчуваю конфлікту поколінь. Водночас я не відчуваю й залежності[2].

  •  

Треба народжувати дітей, треба любити один одного. Але традиційні структури шлюбу, сім'ї роблять з жінки жертву. Інша справа — партнерські стосунки між жінкою і чоловіком. Кожен розвиває свою особистість, кожен несе реальну відповідальність за сім'ю, нікого не роблячи заручником[3]. — З інтерв'ю

  •  

Українська література мене заворожує просто магнетично: має стільки парадоксів і невирішених проблем, і дає можливість щось нове відкрити... У наших бібліотеках у рукописних відділах лежать скарби, і момент їх відкривання такий солодкий і привабливий[2].

  •  

Листи були втіленням мрії про любов, яка не зреалізувалася в їхньому житті повною мірою. Лесбійською фантазією, для якої дають підстави й щоденники Кобилянської, і її попередні твори.[3]. — про листування Лесі Українки й Ольги Кобилянської

  •  

Що тут почалося, Ви собі уявити не можете. Всі газети України, Борис Олійник в парламенті закликали до розправи наді мною як особою, що паплюжить рідну культуру. Газета РУХу писала, що мені треба піти до лікаря, «Сільські вісті» щономера друкують обурені листи селян і т. д. Ніхто, звичайно, книжки не читав і не потребує читати[3]. — з листа до Юрія Луцького (про реакцію на книгу «Дискурс модернізму в українській літературі»

  •  

Я взагалі не люблю поверхових речей, поверхова народна культура, поверхова національна культура, солодкава, патетична мені чужі. І я не хочу, щоб
сучасний образ України був з нею пов’язаний. У моєму розумінні Україна має шанс вижити як культурна європейська нація, тільки якщо модернізується.

  •  

Я можу назвати людей, які дають мені відчуття комфорту.
Це Оксана Забужко, Юрій Андрухович, Василь Герасим’юк, Ігор Римарук. Є трішечки старші люди, як, скажімо, Богдан Жолдак. Так само Володимир Діброва, львів’янин Юрій Винничук, творчість якого мені дуже подобається. У літературознавстві — це Тамара Гундорова, Віра Агеєва, Марія Зубрицька зі Львова. Але всі вони не ті, що цнотливо зберігають і трепетно несуть «традицію», а, швидше, мають руйнівні творчі інстинкти, схильність до іронії, навіть епатажу[2].

  •  

Я не людина майданів, але не проти на майдани піти, коли це потрібно. І на тусовку — теж. (...) У вежі я не живу. За своєю натурою я в ці вежі не вірю, не вірю людям, які нібито там живуть, це — не мій тип. Я людина життя, мені подобається знайомитися з людьми, знати різних людей[2].

  •  

Жіночність? Коли цим словом позначають зовнішність, тоді це може бути. Але коли під ним розуміють покірливість, мовчазну згоду зі всім, постійну компромісність – тоді це не про мене[4]

Про Соломію Павличко[ред.]

  •  

Всією своєю суттю Соломія засвідчувала: жінки — не другорядні, підпорядковані чоловікам істоти, а фемінізм — ніяке не страховисько[5].

  Людмила Таран
  •  

Соломія розуміла літературний процес набагато глибше за мене, бачила його в епохах. Вона понаписувала про наших письменників стільки всього, що я все це тепер читаю і думаю: «Господи мій, я ж цього не знав!» Коли я пацював у Польщі, Словаччині, вона приїжджала до мене, і там ми могли поговорити. Але я розумів уже тоді, що вона — професор, а я — звичайний аспірант порівняно з нею[6].

  Дмитро Павличко
  •  

Соломія — це мій Бог! Це щастя, коли батько на свою дитину покластися може: не в матеріальному сенсі — у духовному. Вона просто говорила: «Тату, цього робити не можна» — і я її слухав...[7]

  Дмитро Павличко
  •  

Соля — так ми її називали. Це справді її ім'я — в ньому і світло, і музичність, і здатність бути солісткою. (...) Вона була втіленням чистої творчої радості й несамовитої активності[3].

  Юрій Андрухович
  •  

Один літератор бовкнув у пресі, що фемінізм, який проповідує Павличко — то від нестачі в баби порядного хлопа. Соломія зараз же сіла писати відповідь. Я її відмовляла. Але вона боронила не себе, а чистоту інтелектуальної атмосфери, певну норму публічного життя, нижче якої опускатися не можна.[8]

  Оксана Забужко

Примітки[ред.]

Джерела[ред.]

  • RECвізити: антологія письменницьких голосів. Книга третя. Упоряд. Тетяна Терен. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2017. — 296 с. — ISBN 978-617-679-456-1
  • RECвізити: антологія письменницьких голосів. Книга друга. Упоряд. Тетяна Терен. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. — 264 с. — ISBN 978-617-679-191-1


Bookmark-new.svg