Гундорова Тамара Іванівна

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Гундорова Тамара Іванівна
Tamara Hundorova.JPG
Wikipedia-logo-v2.svg Стаття у Вікіпедії

Гундорова Тамара Іванівна (17 липня 1955, с. Климівка, Карлівський район, Полтавська область) — українська літературознавиця і культуролог. Докторка філологічних наук, професорка, завідувачка відділу теорії літератури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, член-кореспондент НАН України.

Цитати[ред.]

  •  

В Україні відбувається профанація науки як сфери діяльності. Іронія, скепсис, недооцінка її – повсюдні речі. Чомусь вважається, що про все можна дізнатися з інтернету, про наукові речі починають говорити кому не заманеться, використовуючи друго- чи третьорядні джерела, популяризатори науки зводять її до паранауки, а дисертації захищають, щоб повісити диплом на стіні офісу або згадати у CV[1].

  •  

Інтелектуал – це людина, яка навчає і є моральним авторитетом. Наше суспільство направду потребує навчителів. Але коли починаєш думати, хто може виконувати роль морального авторитету, то таких людей досить важко знайти. [...] Також інтелектуал – це той, хто говорить про головні речі, і мені здається, що ця сутність інтелектуала останнім часом підривається. Справді, відбувається певна підміна інтелектуала грою в інтелектуала, коли останній уявляє себе спеціалістом в усьому[1].

  •  

Київ того часу – це водночас і радянщина, що стає все сильнішою, і творчі пориви, яких вона не може стримати, вони все одно існують, прориваються[1]... — про студентські роки початку 70-х

  •  

Кожного разу, коли я чую «Франко – Каменяр», я відчуваю фальш. Одна з основних ідей, які мене цікавили найбільше, – це роздвоєння Франка, – і персональне, і текстологічне, і наративне. Власне, я розпочала про це писати ще в кандидатській дисертації, де під кутом зору колізії двійництва прочитала всього Франка. Тоді побачила страшні колізії і драми, які пронизують його творчість, побачила, як цікаво і по-модерному він розкривається і самооголюється[1].

  •  

Література для мене жива. Текст – це жива істота, організм, до якого ти підключаєшся і або вловлюєш його ритми, його внутрішнє життя, – або ні[1].

  •  

Ми брали на себе роль не те що реформаторів, а людей, які говорять про інше, мають свої альтернативні погляди і не бояться про них заявляти. Це було нове покоління насамперед жінок, яке скидало догми канонічності і патріархальності. Я дуже рада, що була причетною до цього руху. В цьому ж руслі заявляє про себе і Оксана Забужко. З’являються «Польові дослідження з українського сексу» – революційна річ не лише своєю назвою, але й стилістикою та ідеологією, адже тут фемінізм поєднується з постколоніальною свідомістю, жінка починає відверто говорити про себе, про свою тілесність, ставить серйозні питання про суголосність гендерної і сексуальної підневільності та політичної і мовної несвободи[1]. — про період 1980-х і 1990-х

  •  

Ми були на гребені нової епохи змін і, мабуть, змогли вловити її дух, – феміністки і гендеристки, як тоді називали нас, доєдналися до ріки змін, і вона нас понесла далі. Це був період розломів і ревізій. Справді, одна річ – проголосити незалежність України і розпад Радянського Союзу, а інша – побудувати нове мислення, освоїти його, запропонувати інші моделі життя, культурного процесу, літератури. 1990-ті пульсували новими можливостями, ідеями, відкриттями. Це був один найбільш творчих періодів доби Незалежності[1]. — про період 1980-х і 1990-х

  •  

Неканонічне християнство, софійність, містичні єресі, у яких важливий дуалізм душі і тіла, ідея живопоховання, розмова душі з тілом, ідея матері-природи, тяжіння до вічної жіночості, яке видно у його праці про Данте, – всі ці ідеї формують ще один образ Франка як мислителя і надзвичайно цікавого культурософа. Отже, у моїй другій частині Каменяр – це гностичний двійник самого Франка. Не можу сказати, що я тут усе зрозуміла і до кінця розкрила, все одно залишається багато загадок. І це саме той Франко, який мене цікавить[1].

  •  

Постмодернізм фактично вибухнув на окраїнах Європи – і він був такий і не такий, як на Заході. Все синергетично підживлювало одне одного: і фемінізм, і ґендерна критика, і постколоніалізм, і посттоталітаризм, і постмодернізм. Так складалася цілком нова ситуація «проговорення травми» – надзвичайно цікаве явище кінця ХХ століття. Як учасниця і свідок, а частково й аналітик того покоління у книзі «Післячорнобильська бібліотека» (2005), я вважаю ті часи надзвичайно важливими і продуктивними[1].

  •  

Упродовж останніх декад присутність жінок в українській науці стала видимою. Можна навіть говорити, що значною мірою вони сформували нові дисциплінарні поля, задали новий рівень, внесли нову тематику. Ми знаємо імена Ірини Бекешкіної, Елли Лібанової, Ганни Єльської, це жіноче обличчя української науки. Усна історія, гендерні студії, дослідження популярної культури, урбаністична тематика – досить назвати ці нові напрямки, щоб пригадати собі тих жінок-вчених, які їх започаткували і стали в них провідними[1].

  •  

У 1989-му році я опинилася в Гарварді, де виступила з доповіддю на теоретичному симпозіумі. На той час я почала цікавитися модернізмом і підготувала доповідь «Естетична свідомість ранньогоукраїнського модернізму». Я простудіювала чимало матеріалів про те, як розглядається модернізм в інших слов’янських літературах і на Заході. Моя доповідь і стаття, яка з’явилася друком у грудні 1989 року, була, думаю, першою в Україні працею, що розпочала новий період зацікавлення українським модернізмом після досить довгого періоду замовчування[1].

  •  

Франко був предтечею психоаналізу, ще передфройдівського. Він взяв на себе місію культуротворення, щоб зробити народ «паном на своєму полі», сформувати і навчити національну інтеліґенцію, намагався поєднати «вершини» і «низини» – соціальні і духовні. Грав певні ролі і одягав маски – «мужика», «Каменяра».
Франко зовсім не є одноплановим, яким його зображає радянська або народницька критика.Тому, по суті, Франко не Каменяр – це заклик до переосмислення і перепрочитання творчості Франка[1].

  •  

Якщо говорити про 1980-90-ті роки, то важливу роль у цей період відіграло моє зацікавлення фемінізмом. Нове покоління, а з ним нове мислення, приходили в літературу, науку, культуру загалом саме в цей час, і перед вели жінки. І Соломія Павличко, і Віра Агеєва, і Ніла Зборовська – мої близькі колеги – включалися в переосмислення великих канонів, відкриваючи для себе ідеї і механізми феміністичної критики і фемінізму як суспільного руху[1].

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg