Таран Людмила Василівна

Людмила Василівна Таран

Стаття у Вікіпедії

Людмила Василівна Таран (2 березня 1954, смт. Гребінки Васильківського району Київської області) — сучасна українська поетеса, прозаїк, літературознавиця, журналістка.

Цитати з творів

Поезія

Зблисне у грудях кристал невідомою гранню — Впіймано промінь, послання, уловлено звістку Мовою ангелів. Високогірня вітчизна чиста і вічна. — «Знову — це буйне шаленство...»

Не озиратись — озиватись: в пітьмі, у сяєві софітів, У натовпі, самотині — я скинусь, Отче мій, мов риба. Бо що в мені моє? Скелет? Чи дихання моє в легенях? Чи кров у венах? Тільки нить Незрима, що сягає неба. — «Я знаю, Господи: щодня...»

...Раювання — це вертикаль. У цих синкопах, що стискають горло, — Вітчизна. Похмуре море, Mare terrebrarum, Відхлинуло. І простір — непорочний. Ангеларій. Сферична таїна, що розрослась До вічности. — «Улюблений блюз...»

Скрипуче, потайне життя вночі виповнюється. Звуки Вузькі, але такі проникні — у саме серце. Не дочуй, — Кажу собі, — не дослухайся, як після маківки, засни, Ввійди в ласкаві коридори любовей, злетів і пригод. Але не слухає мій слух — і нашорошується серце. ...Коханець у жадану дзюрку вставляє темного ключа. Вода зітхне, сплакне раптово в крані... Скрикне під вікном Розбещена шалена кішка... Я вийду у зимову ніч, нечутно причинивши двері, У срібних шерехах і шовку моїх невтілених жадань. Роїння снігу з ліхтарів, рипіння радісне морозу І теплі запахи вугілля із непоснулих димарів. І втягує тебе огром небесної архітектури — Склепінь, аркад і переходів до вічності. Нічний трансфер. — «Скрипуче, потайне життя...»

Я — вільна від самої себе, І в тиші строгій і стрункій Я чую: ангели на небі Перегортають сторінки Книжок улюблених. — «Я — заспокоїлась. Я — тиха...»

Вірші у час війни

Ці дні тверді, як викувані з криці. А ночі зібгані, немов папір. …Хто напоумив цей зміїний рід Забути про Господній гнів і помсту? — добірка віршів «Закривавлена земля. Вірші у час війни», 2023 р.

Скропіть живою водою Вдихніть дух наче Сам Господь Дива трапляються Ми порожніми очницями Дивимося на вас Не пробачте убивцям — добірка віршів «Закривавлена земля. Вірші у час війни», 2023 р.

Проза

І тоді той другий лицар знайшов іншу відьму, стару, носату, бридку, всю в бородавках, і запитав її, яке найбільше бажання жінки. <...> Тоді відьма примружила свої хитрі очі й каже: «Жінка хоче сама контролювати своє життя». — Щоб розчаклувати друга лицарю потрібно відгадати яке найбільше бажання жінки. — «Колекція коханців», 2005р.

Публіцистика

На блокпостах біля «мого» Печерського мосту – складені горою мішки з піском, обабіч – залізні протитанкові «їжаки». Ніби спотворені різдвяні зірки. Дожити до Різдва…

Сьогодні просиділа три години у метро. Повітряна тривога. Три години підземного життя. Мій похресник Тарас – в окопах на сході України. Над його головою, головами побратимів – ракети повсякчас. Це вони, росіяни, заганяють нас в окопи, підвали, укриття, схрони, підземелля. У небуття. Вони жадають, щоб нас – на нашій споконвічній землі – не існувало. Наші ножі ростуть Із-під землі, впоєні нашою кров’ю. — есей «Сирена-Гієна». Проєкт «Воєнний стан» – онлайн-антологія есеїв українських авторів про війну від Meridian Czernowitz.

Цитати

[Криза маскулінності ] на наших очах в умовах війни росії проти України докорінно змінила ситуацію. Тобто українські чоловіки-захисники викликають нині надзвичайну повагу, шанобу — боюся пафосу, від якого застерігає письменник-фронтовик Артем Чех. — «Всі ми є свідками самопожертви і героїчних вчинків українських воїнів, виявлених ними на полі бою», «відбулась переоцінка образів чоловіків, які в оповіданнях авторки здебільшого постають залежними від жінок через свою відсутність самодостатності.» (з питання інтерв'юерки, там само)

Література – не панацея, але вона є одним зі шляхів до порятунку людської душі.

Не встиг із армії прийти – а вже штокає і какає. — так батько Л. Таран говорив про колишніх учнів (від російських что, какой, какое). Радянська армія, звісно, була одним із потужних інструментів русифікації. (там само)

Панівна «аура» була на ті часи відповідною: все російське – передове, «вищий сорт», а все інше – другосортне… І не обов’язково, потвердять соціопсихологи, щоб такий посил було артикульовано відкрито, очевидно. <...> І – пішли недолугі, неживі віршики. <...> Та слово начебто само собою – така його природа – впливає, вчить, веде за собою чутливого, накреслює шлях – хай це метафізика, містика. І ось потрапила до моїх рук книжечка історичних повістей Сергія Плачинди та Юрія Колісниченка «Неопалима купина». Вона перевернула мій світ. Я збагнула, що писати маю лише рідною.

Писати, реалізовувати дискурс зізнання, — означає упорядковувати власний простір, структурувати особистість... Жіноче письмо загалом, згадуючи спостереження М.Фуко, за своєю природою — антиколоніальна практика, бо жіноча психіка визначається як колоніальна — внаслідок репресивних практик у культурі. — 2020 р. — «Текст — як звільнення, як реалізація щастя, втілення-утвердження на письмі власної самості.» («Жіноча роль») «Звільнення особистості через творчість» («Дзеркало Єдинорога»)

Світ людини виявляється в мові. Його треба контролювати. Ми є носіями величезної мовної тяглості, за нами не одне покоління людей, які страждали і які тримали цю мову попри заборони й переслідуквання. Маємо берегти цей скарб - рідну материнську мову. — 28 квітня 2024 р.

Талановита брехня, що претендує на істину, – страшна річ. У справжніх митців має бути досить емпатії й совісті, щоб адекватно передати пережите нами. А обивателю, буває, важко багато що зрозуміти, поки подібне не зачепить його за живе.

Ти пам'ятай, що зрада рідній мові – це крок до зради рідної землі… — на першому курсі був скандал, коли декан філологічного факультету зірвав курсову стіннівку Л. Таран: там було «надруковано» її вірш із вищезгаданим рефреном.

Тіло — наша смертна оболонка безсмертної душі: відомий трюїзм. Під час депресії про всяке думалося... Кажу ж: ніхто не навчить, як правильно вмирати. А доведеться — кожному... <...> А тримали й тримають розуміння й підтримка щирих душ і молитви. — 2021 р. Психологічні наслідки онкології письменниці. В напівмістичних оповіданнях «Танці» та «Ієрогліф» іде осмислення тіла як тягара. У «Танцях» героїня просто виходить з нього, як зі зношеного одягу, в «Ієрогліфі» вона зникає разом із ним — випаровується, залишивши лише пару взуття.

Про Людмилу Таран

	Перша асоціація для мене – це відвертість. Ця проза відверто чесна, вона виявляє чесність зі собою та читачем. — 2021 р.
	— Ольга Ренн

	Поетеса, що перевтілюється в чоловіка, описує різних жінок, холодних і пристрасних, повних і худорлявих, усіх, кого він (вона) кохав або кохає… Це по-своєму ідеальний чоловік, якого в українському житті не існує, фантазія поетеси. Тому в підтексті любовних поезій Людмили Таран те ж невдоволення і виклик, що і в інвективах Оксани Забужко.
	— Соломія Павличко

Джерела

• З непокритою головою. Українська жіноча проза / Передмова, упорядковання В. Агеєвої. — Київ: КОМОРА, 2014. — 424 с. — ISBN 978-966-97403-4-2
• Костянтин Москалець. Стежачи за текстом. Вибрана критика та есеїстика. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2019. — 400 с. — ISBN 978-617-679-678-7