У Вікіцитатах є статті про інших людей з прізвищем Таран.
Людмила Василівна Таран (2 березня 1954, смт. Гребінки Васильківського району Київської області) — сучасна українська поетеса, прозаїк, літературознавиця, журналістка.
Зблисне у грудях кристал невідомою гранню —
Впіймано промінь, послання, уловлено звістку
Мовою ангелів.
Високогірня вітчизна чиста і вічна[1]. — «Знову — це буйне шаленство...»
Не озиратись — озиватись: в пітьмі, у сяєві софітів,
У натовпі, самотині — я скинусь, Отче мій, мов риба.
Бо що в мені моє? Скелет?
Чи дихання моє в легенях?
Чи кров у венах? Тільки нить
Незрима, що сягає неба[2]. — «Я знаю, Господи: щодня...»
...Раювання — це вертикаль.
У цих синкопах, що стискають горло, —
Вітчизна.
Похмуре море, Mare terrebrarum,
Відхлинуло.
І простір — непорочний. Ангеларій.
Сферична таїна, що розрослась
До вічности[3]. — «Улюблений блюз...»
Скрипуче, потайне життя вночі виповнюється. Звуки
Вузькі, але такі проникні — у саме серце. Не дочуй, —
Кажу собі, — не дослухайся, як після маківки, засни,
Ввійди в ласкаві коридори любовей, злетів і пригод.
Але не слухає мій слух — і нашорошується серце.
...Коханець у жадану дзюрку вставляє темного ключа.
Вода зітхне, сплакне раптово в крані... Скрикне під вікном
Розбещена шалена кішка...
Я вийду у зимову ніч, нечутно причинивши двері,
У срібних шерехах і шовку моїх невтілених жадань.
Роїння снігу з ліхтарів, рипіння радісне морозу
І теплі запахи вугілля із непоснулих димарів.
І втягує тебе огром небесної архітектури —
Склепінь, аркад і переходів до вічності.
Нічний трансфер[4]. — «Скрипуче, потайне життя...»
Я — вільна від самої себе,
І в тиші строгій і стрункій
Я чую: ангели на небі
Перегортають сторінки
Книжок улюблених[2]. — «Я — заспокоїлась. Я — тиха...»
Стаття у Вікіпедії
