Нечуй-Левицький Іван Семенович

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Нечуй-Левицький Іван Семенович
Нечуй-Левицький І2.jpg
Wikipedia-logo.svg Стаття у Вікіпедії
Wikisource-logo.svg Роботи у Вікіджерелах
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Іва́н Семе́нович Нечу́й-Леви́цький (справжнє прізвище — Леви́цький; 1838 — 1918) — український прозаїк, перекладач. Написав такі класичні твори української літератури як «Микола Джеря» (1878) і «Кайдашева сім'я» (1879).

Цитати[ред.]

З трактату «Непотрібність великоруської літератури для України і для слов'янщини (Сьогочасне літературне прямування)»[ред.]

  •  

Найдавніший період літератури на Україні був візантійсько-болгарський. Давній Київ був тодішнім літературним центром. Християнство поперед усього перейшло з Греції в Київ, а з християнством перейшло з Греції та з Болгарії і візантійсько-болгарське письменство. Болгарська книжність розвилася поперед усього на Україні: там появились твори київських митрополитів: Іларіона, Леонтія, Іоанна II, проповіді св. Феодосія Печерського, Кирила Туровського, літопись св. Нестора, поученіє Володимира Мономаха, «Руська Правда», «Слово о полку Ігореві» і т. д[1]

  •  

З Києва болгарська книжність пішла на далекий північний край, в Новгород, в Суздаль, у Владимир на Клязьмі, пішла сама, без присилування. Літературне діло в ті давні добрі часи робилось само по собі, без офіціяльного присилування, йшло куди хотіло і куди могло[1].

  •  

Літературний язик був не народний, а чужий, болгарський, він був разом з тим і церковним язиком як на Україні, так і в Великоросії, і дуже було натурально, коли книжки, написані на Україні, переходили в Великоросію, а з Великоросії йшли, навпаки, на Україну. Всі книжки були написані однаковим ненародним язиком, і читали їх тільки духовні, бояри та князі. Не вважаючи на ясні сліди українського язика й народного духу в «Слові о полку Ігореві», в літописі Нестора і в інших українських літописях, все-таки сі твори написані язиком однаковим з язиком творів Північної Русі[1].

  •  

Од того часу, як Богдан Хмельницький оддав Україну московському цареві Олексієві, київські вчені перенесли схоластично-клясичне літературне прямування в Москву, де до того часу панувала ще візантійсько-болгарська література: Єпіфаній Славинецький, Симеон Петровський-Ситніянович (Симеон Полоцький), Дмитрій Туптало Ростовський і багато інших київських учених перейшли в Москву і перенесли туди нове, свіжіше літературне прямування[1].

  •  

Язик Ломоносова, Державіна, Сковороди, Прокоповича (в драмі «Милость Божія»), Іосифа Левицького, Лісенецького дуже похожий, тільки в великоруських клясичних писальників він чим далі, тим більше набирається народних великоруських слів, в українських – він мішається з народними українськими словами. Нема нічого дивного, коли твори Ломоносова й Державіна могли читати на Україні і навіть в Галичині: вони ні духом, ні язиком не були зовсім незрозумілі на Україні, бо й на Україні ще писали давнім церковним мало реформованим язиком, а в Галичині стара святоюрська партія й досі пише церковно-бурсацьким язиком, на котрий і собаки брехали б з переляку, якби хоч трохи тямили в літературі[1].

  •  

В перших десятках XIX віку ми бачимо якусь вавілонську мішанину прямування й мови в великоруській літературі під напливом європейських літератур. [...] Пушкін та Лермонтов копірують Байронового «Чайльд-Гарольда» та «Манфреда» і вносять півреалізм в літературу. В той таки час геніяльний українець Гоголь, почавши з народно-романтичних повісток з українського народного та давнього козацького бита, закладає нову школу, зовсім реальну, і наводить великоруську літературу «Вечорами на хуторі» на народну й національну стежку. Всі ці літературні течії пливуть паралельно одна при другій, змагаються, борються, доки Гоголь не засліпив своїм талантом і клясицизму і романтизму і не заклав нової реальної та національної великоруської літературної школи. Ся вся література поплила на Україну: її потягла за собою великоруська школа на Україні[1].

  •  

А тим часом на Україні од самого початку XIX віку почалася вже українська література. В 1798 році вже вийшли пісні «Енеїди» Котляревського. Князь Цертелев, Максимович, Лукашевич видали народні українські пісні. Коло 1820 року Котляревський видав «Наталку Полтавку» та «Москаля-чарівника». За Котляревським виступив Квітка, Гулак-Артемовський, Гребінка, Куліш, Костомаров, а далі геніяльний Шевченко. В Галичині, де не було великоруської літератури, українська література розвивалася самостійніше й нормальніше: там стара партія держалася схоластично-клясичного прямування старої Київської академії, а в паралелі з нею од 1837 року виступила нова українська школа в особі Маркіяна Шашкевича, що почав писати чистим народним українським язиком[1].

  •  

Перший принцип кожної нової літератури – то принцип реальности. Реалізм чи натуралізм в літературі потребує, щоб література була одкидом правдивої, реальної жизни, похожим на одкид берега в воді, з городом, чи з селом, з лісами, горами і всіми предметами, котрі знаходяться на землі. Реальна література повинна бути дзеркалом, в котрому б одсвічувалась правдива жизнь, хоч і тонка, похожа на мрію, як самий одсвіт. Ми далеко стоїмо од того ультрареального погляду на літературу, котрий запанував недавно в великоруській літературі, од часу критичних творів Писарева, що література повинна бути простою копією натури, простою фотографією, та й годі[1].

  •  

Коли писальник хоч трошки чує себе українським громадянином, часткою українського народу й українського громадянства, він повинен мати за святу повинність одсвічувати в своїй фантазії, в свойому серці ту громаду, що роїться кругом його, радіти її радістю, плакати її слізьми, а не перелазити в чужі городи і підставляти свою душу під картини чужої, неукраїнської жизні. Український писальник не повинен клопотатись, що йому буде мало роботи на Україні. Українська жизнь – то непочатий рудник, що лежить десь під землею, хоч за його вже брались і такі високі таланти, як Шевченко; то безконечний матеріял, що тільки ще жде робітників, цілих шкіл робітників на літературному полі[1].

  •  

Кубанський козак, потомок запорожців, саратовський та астраханський селянин дуже одрізняється од венгерського. Карпатський гуцул, лемко та бойко дуже одрізняється од хлібороба киянина та полтавця, бо на Карпатах навіть не сіють, ні жнуть, а збирають в свої житниці – сир та масло, як давні патріярхи. Гроднянський, мінський, могилівський, волинський, сідлецький поліщук вже й костюмом мало похожий на свого земляка наддніпрянця, в своїх рудих або білих магерках, в своїх сірих свитках, в узеньких штанах та в личаках. Повісті Осипа Федьковича, в котрих описується жизнь українських селян на Буковині, на Карпатах, показують, що їх бит дуже не похожий на бит степових українців. Український народ, розкинутий на такому широкому просторі, може бути широким сюжетом українського писальника-реаліста[1].

  •  

Словом сказати, все, що захоплює етнографічна границя української народности, все се повинно бути і конечне буде матеріялом для реальної української літератури, не викидаючи й чужоземців іншої національности, бо їх уже багато напхалось на Україну. Вони вже давно живуть між нами і нажили собі такий світогляд, котрий їх одрізняє од їх таки земляків, що живуть в себе дома, між своїм народом, як, напр., поляки й великороси, і робить їх часто небезпечнішими й шкідливішими для української національности і для народу, ніж їх земляки, що живуть в себе дома жизню, спільною з жизню свого народу[1]...

  •  

Окрім прозаїчного й поетичного народного язика, принцип народности в літературі захоплює ще глибше, захоплює ті блискучі поетичні фарби, котрими обсипана прозаїчна народна мова, котрими закидані українські народні пісні, вся народна поезія в казках, приказках, загадках, колядках та щедрівках. В прозаїчній мові і в народних усних поетичних творах є свої ідіоми, свої епічні та ліричні форми, і в кожної національности свої окромні, часом зовсім непохожі на інші. На скільки народ багатший фантазією, серцем, розумом, на стільки виразніші в його ідіоми, блискучіші епічні та ліричні форми. Бідніший духом народ має бідніші поетичні епічні форми, часом грубі, часом недоладні[1].

  •  

Хоч в українській літературі й нема так багато списаного журнального та газетного паперу, як в великоруській або в польській, але діло не в папері, а в самому дусі, в самому прямуванні, котре чого-небудь варто, і більше коштує, ніж широка, просторна форма. Це широка, пряма дорога для будущого: аби люде, а піп буде[2]!

  •  

Сумно стає на душі, як подумаєш про будущі часи України під московськими пазурями; сумно стає не тільки в політичних відносинах, але навіть в національних та літературних... Великоруська нація молода, з диким консервативним характером, з китайською фанаберією; вона все тягне назад, а не вперед – і в свойому старообрядстві, і в візантійсько-московському православії, і в централізмі, вже невідомому в Європі, і в нелюбові до Європи, і в своїй зажерливости. Якесь справді самодурство сидить в цій нації, і воно викидає на нашу шию самодурів-політиків, і буде викидати хто його зна й доки[2]...

  •  

Україну жде погана перспектива в Росії, перспектива темна, як ніч, і тільки нові українські інтеліґентні національні сили світять в тому темному будущому часі, як зірниця ранком. Сходь же, зоре, і поведи за собою пишне літнє гаряче сонце, щоб воно освітило всю Україну, прогнало сумну, пекельну ніч і повело за собою ясний день науки і просвіти – і волі, волі, волі... Наше будуще в чужих руках, але... і в наших[2]!

  •  

Україна буде й мусить домагатись права свої національности, свого язика в усіх школах і в громадянській жизні, в адміністрації, права вільної преси, права заводити усякі наукові й суспільні товариства, які потрібні для широкого ліберально-проґресивного розвиття усієї маси нації зверху до самого дна[2].

Про Нечуя-Левицького[ред.]

  • Слава великому артисті рідного слова, що з простої речі виробив таку дзвінку та співучу мову, немовби то великий і великий музика на чудовій скрипці грає і своєю грою вражає душу і серце. (Панас Мирний; лист до Івана Нечуя-Левицького [1])
  • Левицький був у важку, войовничу, заогнену пору тим, чого в таку пору і найрозумніші не розуміють — був артистом, творцем живих типів. (Іван Франко; Іван Франко у 50 т. — Т. 28. — С. 370)[3]

Див. також[ред.]

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg