Відродження духу народного в діяльності невеликої верхньої верстви залежить від близькості цієї верстви до маси й любові до неї[1].
«Малоросійські простолюдини на питання „звідки ви?“ будуть відповідати „з такої-то губернії“; але на питання „Хто ви? Який народ?“ не знайдуть іншої відповіді, як тільки: „Люде, так собі народ та й годі“. „Ви русскіє? — Ні. — Хохли? — Якії ж ми хохли? (Хохол — слово лайливе, і вони його відкидають). — Малоросіяни? — Що то за маросияне? Нам його й вимовить трудно“ (Малоросіянин — слово книжне і вони його не знають). Словом, земляки наші, даючи називати себе Руссю, Черкасами, чим завгодно, самі себе називають тільки людьми і не присвоюють собі ніякого власного імені…»[2][3]
Простолюдин наш, за всієї байдужості до того, що нині перед ним діється, надзвичайно схильний мріяти й часто з нічев'я добуває дивовижні надії: новий доказ юности племені, яке передчуває краще життя попереду[4].
- Скажи менi , як же ти можеш глядячи смертi в очi ще й жартувати ?
- Та хiба все наше життя не жарти ?
А дівочому серцю що і молоденька краса, що і козацька слава, коли до неї козак не горнеться?
А собi думав що я смичок , а всi люди то скрипка , як смикну а вони й заграють ! Як наче не живу , а весiлля справляю !
А тим часом дбаймо про свою словесну автономію, творімо свою автономічну будучину, знаймо добре, що ми в себе дома, серед своєї рідної сім'ї, у своїй рідній хаті, що нам ніхто її не дасть, ніхто не відійме, ніхто ж і не обогріє та й не освітить її так, як ми самі.
Адам був чоловік не нашого брата, та й той спіткнувсь на Єву!
Адже пристрасть засліплює зір, А бажання - се ж чари, Плодить оку і світ, і богів, Як пустиннії мари.
В нас над усе - честь і слава, військова справа, щоб і сама себе на сміх не давала, і ворога під ноги топтала. Про славу думає лицар, а не про те, щоб ціла була голова на плечах. Не сьогодні, дак завтра поляже вона, як од вітру на степу трава; а слава ніколи не вмре, не поляже, лицарство козацьке всякому розкаже!
Вам жизнь іздається казнає-чим. Хата, піч, подушки - ото вам і все щастя. А козакові поле не поле, море не море, щоб ізнайти долю. Козацька доля в Бога на колінах. Туди і рветься наша душа...
Весело й тяжко згадувати нам тебе, старий наш діду Києве! Бо й велика слава не раз тебе осіяла, і великії злигодні на тебе з усіх боків збирались ... Скілько-то князів, лицарства і гетьманів добуло, воюючи за тебе, слави; скілько-то на твоїх вулицях, на тих старосвітських стогнах, на валах і церковних цвинтарях пролито крові християнської! Уже про тих Олегів, про тих Святославів, про тії ясири половецькії нічого й згадувати. Ту славу, тії злигодні вибила нам із голови безбожна татарва, як уломився Батий у твої Золоті ворота. Буде з нас і недавніх споминок про твою руїну.
Відродження духу народного в діяльності невеликої верхньої верстви залежить від близькості цієї верстви до маси й любові до неї.
Віщуванням новим Серце моє б'ється, — Через край із серця Рідне слово ллється...
Воскреснеш, нене, встанеш з домовини... Тебе я словом правди привітаю, І розіллється слава України По всій вселенній, од краю до краю.
Гора з горою не зійдеться, а чоловік з чоловіком зійдеться.
Два коти в одному мішку не помиряться...
Дивляться на Божий мир із бочки, тільки не з порожньої, як той Діоген, а по шию в горілці.
Дівка, кажуть, як верба: де посади, там і прийметься.
Дожились вражі сини до порожніх кишень, то й заводять між народом трусу, щоб під каламутний час людським добром наживатись.
Доля звичайно тих найвище підносить, кого думає найнижче зіпхнути. Не гордуй бідними, не гордуй низькими, не гордуй робучими, боярине, бо хто ще знає, до котрої хто криниці прийде воду пити!
Душа в чоловіка одна, що в козака, що в жінки: занапастивши її, другої не добудеш.
Жіноча річ коло печі, а нам, козакам, чарка та шабля.
І то ж бо правда, що коли будеш укупі з тим, кого любиш, то день так швидко пробіжить, як часиночка.
Коли в нас заведеться добро, то й москалю буде лучче.
Коли взявсь брехати по-собачи, то й пропадеш, як собака!
Колико-то гробів, а всі ж то тії люде жили на світі, і всі пішли на суд перед бога! Скоро й ми підем, де батьки і діди наші.
Мабуть, вас няньки вже змалечку загодовують такою кашею, щоб і з сивим волосом не перестав чоловік липнути до баб!
Мало чого не буває, що п'яний співає!
Малоросійські простолюдини на питання „звідки ви?“ будуть відповідати „з такої-то губернії“; але на питання „Хто ви? Який народ?“ не знайдуть іншої відповіді, як тільки: „Люде, так собі народ та й годі“. „Ви русскіє? — Ні. — Хохли? — Якії ж ми хохли? (Хохол — слово лайливе, і вони його відкидають). — Малоросіяни? — Що то за маросияне? Нам його й вимовить трудно“ (Малоросіянин — слово книжне і вони його не знають). Словом, земляки наші, даючи називати себе Руссю, Черкасами, чим завгодно, самі себе називають тільки людьми і не присвоюють собі ніякого власного імені…
Нас послано тільки пророкувати воскресення мертвих і будить сонних. Се наше діло.
Не можна, мабуть, інше, як тілько горем да бідою, довести людей до розуму.
Нерівними на світ народжаємося, а рівними вмираємо!
Ні, вже, мабуть, шкода перемішувати тісто, вийнявши з печі! Яке посадили, так і спечеться.
Отак-то завсегда доводиться нам там честь да слава! Збоку дивляться люде, дивуються, що блищить, сіяє, а в серце ніхто не загляне. Тут день і ніч мізкуєш розумом, не знаючи спочинку, а тут під боком гадюки сичать і на твою душу чигають.
Перевелись тепер лицарі в Січі: зерно висіялось за війну, а в кошу осталась сама полова.
Погано було за ляхів, та вже ж і наші гуляють не в свою голову!
Поки ляхи да недоляшки душили Україну, туди втікав щонайкращий люд з городів; а тепер хто йде на Запорожже? Або гольтяпака, або злодюга, що боїться шибениці, або дармоїд, що не звик заробляти собі насущного хліба. Сидять там окаяннії в Січі да тілько п'янствують, а очортіє горілку пити, так і їде в городи да тут і величається, як порося на орчику.
Простолюдин наш, за всієї байдужості до того, що нині перед ним діється, надзвичайно схильний мріяти й часто з нічев'я добуває дивовижні надії: новий доказ юности племені, яке передчуває краще життя попереду.
Рідко, може, єсть на Вкраїні добра людина, щоб ізжила вік, да не була ні разу в Києві.
Своєї мови рідної і свого рідного звичаю вірним серцем держітеся. Тоді з вас будуть люди як слід, тоді з вас буде громада шановна і вже на таку громаду ніхто своєї лапи не положить.
Се вже так завсегда буває, що скоро чоловік зробить добре діло, то сатана, не за хлібом його згадуючи, і підсуне іскушеніє...
Сі баби ніяк не збагнуть, шо сьогодні можна з чоловіком рубатись на всі застави, а завтра гуляти в купі по-батерськи. Не знать як дивляться на божий світ. Сказано — баби.
Сказано - козаки: байдуже їм про жінок, як заходяться з військовими речами.
Слави треба мирові, а не тому, хто славен? Мир нехай навчається добру, слухаючи, як оддавали жизнь за людське благо; а славному слава у бога!
Сьогодні пан, а завтра пропав.
Так нема ніде правди? Ні в своїх, ні в чужих?
Так-то усе те лихо минулось, мов приснилось. Яке-то воно страшне усякому здавалось! А от же, як не божа воля, то їх і не зачепило. Се так, як от інколи схопиться заверюха — громом гримить, вітром бурхає, світу божого не видно; поламле старе дерево, пови-ворочує з коріннєм дуби й берези; а чому указав господь рости й цвісти, те й останеться, і красується весело да пишно, мов ізроду й хуртовини не бачило.
Тіло потішається, як чоловік зап`є, а душа погибає; от і все.
Тяжко жить на світі, а хочеться жить.
Уже коли рвати, то рви, не дьоргавши!
Уже пора нам знати, що нема там добра, де нема правди.
Усяке багатство, усяка слава - усе воно суєта суєт; і шабля, й булава з бунчуком, і горностайова кирея поляжуть колись поруч із мертвими кістками.
Хіба ж уся жизнь наша не жарти? Помаже по губах медом, ти думаєш: от тут-то щастє! Аж глянеш - усе одна омана!
Хоч греблі гати, хоч мости мости, вода прорветься: ні порадою, ні силою не переможеш нашого товариства. Лучче пливи, куди вода несе...
Чи все ж те розумом збагнути, Що дасться серцеві відчути?
Як споглянеш на дівоцьку вроду, то здасться тобі, що вже ні на землі, ні на небі нема нікого кращого[5].
А тим часом дбаймо про свою словесну автономію, творімо свою автономічну будучину, знаймо добре, що ми в себе дома, серед своєї рідної сім'ї, у своїй рідній хаті, що нам ніхто її не дасть, ніхто не відійме, ніхто ж і не обогріє та й не освітить її так, як ми самі. («Листи»)
А то горе, що душа — наче птиця без крил хоче піднятися над землею, а туча до землі й пригнітає.
Дівчино-горлице! Шкода твого кохання, Шкода ночей без сну, зітхання, сумовання, Живу я розумом, а серце тихо спить. Минули любощі; душа моя жадає Кохання іншого… Глянь, крале, на орла, Як вітром на його від півночі бурхає, А він дзвенить пером, Зевесова стріла.
З кривавого багна багно літературне Зробили ви собі, о кодло некультурне!
(«Сліпченкові»)
Згине срібло, згине злото, Занедбаються клейноди, Тільки правда на Вкраїні По вік вічний не загине, Тільки правда, права-воля Буде всім жадана доля…
Змовчана правда краща од голосної брехні.
(«Хата»)
Знаймо добре, що ми в себе дома, серед своєї рідної сім'ї, у своїй рідній хаті, що нам ніхто її не дасть, ніхто не відійме, ніхто ж і не обогріє та й не освітить її так, як ми самі.
Їсте, п'єте, спите і любите Вкраїну… Як не любить її, безсудницю, коли за те, за те одно, що вміли гнути спину перед ледачими людьми, як і самі, діди, батьки та й ви з синками та дочками постали значними людьми або й панками!
Кобзарю! Не дивись ні на хвалу темноти, Ні на письменницьку огуду за пісні, І ласки не шукай ні в дуків, ні в голоти: Дзвони собі, співай в святій самотині.
(«Поетові»)
Кобзо, моя непорочна утіхо! Чом ти мовчиш? Задзвони мені стиха, Голосом правди святої дзвони, Нашу тісноту гірку спом'яни.
На добраніч, усім на ніч! Дайте одпочити… Хто кохає мене щиро — Не буде будити.
(«На добраніч»)
Над усе — честь і слава, військова справа, щоб і сама себе на сміх не давала, і ворога під ноги топтала.
Народе без пуття, без честі і поваги, Без правди у завітах предків диких, Ти, що постав з безумної одваги Гірких п'яниць та розбишак великих!
(«До рідного народу»)
Нас послано тільки пророкувати воскресення мертвих і будить сонних. Се наше діло.
(«Листи»)
Настане час колись, ясний, благословенний, Що наші зіроньки все небо осіяють, І жизні ідеал, свободи дар спасенний, Умом поезії і серцем привітають.
(«Маруся Богуславка»)
Не може древо ледаче давати плоду доброго.
(«Листи»)
Не можна, мабуть, інакше, як тілько горем та бідою довести людей до розуму.
Не плюй у воду, може згодиться напиться
(«Півпівника»)
Не славте кобзаря піснями голосними: Дзвенить йому хвалу його тридцятиструнна. Колись він заблищить між душами ясними, І зникне вся хула ворожа, нерозумна. І буде дух його із віку в вік сіяти, Серця зцілющою водою покропляти, І рани гоїти, і сльози обтирати.
(«Покобзарщина»)
Не хвались, та Богу молись!
(«Чорна рада»)
Нема в мене роду, Немає дружини, Ані брата-товариша На всій Україні.
(«Маруся Богуславка»)
Нема ліпшого на небі Над зорю в погоду, — Нема кращого на світі Над дівочу вроду.
(«Настуся»)
Нема в світі кращої одежини, як наша проста свита.
(«Листи з хутора»)
Нема там добра, де нема правди.
Несказане, невимовне Кобза промовляє І святими почуттями Серце надихає.
(«Маруся Богуславка»)
Нехай мовлять живе слово На всю Україну — І ззовуть усю родину У сем'ю єдину.
(«Настуся»)
Ні, темряво густа! Тобі нас не окрити… Не вічно буде лжа в'язати людям руки: Почезнуть, яко дим, дияволові діти, Воскресне правди Бог у сяєві науки.
Обняти світ залізними руками Силкуєшся, щоб людському уму Спорудити з продажними попами Вселенськую безвиходну тюрму.
(«Слов'янська ода»)
Ой зроди ж, велика туго, Ярую пшеницю, Збагати насущним хлібом Убогу Вдовицю.
(«Сам собі»)
Ой співав би на ввесь голос — Нікому співати!
(«Старець»)
Ой співав я: «Буде жити Наше слово, буде!» Чи живе ж воно у тебе, Безталанний люде?
(«Старець»)
Оживить живеє слово Рідну Україну.
(«Старець»)
Отечество собі грунтуймо в ріднім слові:
воно, воно одно від пагуби втече,
піддержить націю на предківській основі...
хитатимуть її політики вотще!
Переживе воно дурні вбивання мови;
народам і вікам всю правду прорече[6].
Рідне слово, божа правдо!
Як мала дитина,
Тебе стала промовляти
Хирна Україна.
Промовляє, — оживає
Згнічений морозом,
Непозичений у німця
Український розум[7].
Своєї мови рідної і свого рідного звичаю вірним серцем держітеся. Тоді з вас будуть люди як слід, тоді з вас буде громада шановна і вже на таку громаду ніхто своєї лапи не положить.
Смерте, бабо-сповитухо, Лікарю людський останній, Ти одна нам гоїш духа В нашій долі безталанній.
(«Маруся Богуславка»)
Старий лїтами, та не млявий,
Перекотиполе нове, Грицько Сковорода упрямий,
Таким і в споминках живе, —
Упрямий всюди, хоч мовчущий,
Де промовляв до нього Сущий,
Сий, Deus, Θεός, Єговá:
Сьвяті однаково слова.[8] — «Грицько Сковорода» («Пісня друга», LIX).
Тарасе! попроси там Аполлона, Хай зупинить він легкий каюк Харона, Щоб довго не возив на той бік Ахерона Народу без пуття, без честі і закона, Що з вовчого на світ приходить лона.
(«Гульвіса»)
Твої чари, дівчинонько, Я по людях знаю; Тому щастю, тому раю Віри не діймаю.
(«Гульвіса»)
Темнота печерна розум Хмарами вкривала І про щось невідоме Серцю промовляла.
У нас, панове, наука своя, тисячолітня: вона навчила нас більше слухати праведного Слова Божого, аніж лукавої панської мови.
(«Листи з хутора»)
Удосвіта встав я… темно ще надворі… Де-не-де по хатах ясне світло сяє, Сяє ясне світло, як на небі зорі… Дивуюсь, радію, у серця питаю: «Скажи, віще серце, чи скоро світ буде?»
Шекспіре, батьку наш, усім народам рідний! Чи чуєш, як зове тебе народ незгідний, Приблуда степовий, наслідник розбишацький, Що й досі чествує свій путь і дух козацький?
Я атеїст, що знає тілько Бога, А чорта і святих не признає…
(«На сповіді»)
Я знав тебе маленькою, різвою І буде вже тому з півсотні літ. Ми бачили багацько див з тобою, Ми бачили і взнали добре світ, Боролись ми не раз, не два з судьбою, І в боротьбі осипався наш цвіт. Од світу ми прегордого відбились, Та в старощах ще краще полюбились.
(«Чолом доземний моїй же таки знаній»)
Я не поет і не історик, ні! Я — піонер з сокирою важкою: Терен колючий в рідній стороні Вирубую трудящою рукою.
(«Чолом доземний моїй же таки знаній»)
Як споглянеш на дівоцьку вроду, то здасться тобі, що вже ні на землі, ні на небі нема нікого кращого.
Європейський Бог перебував на землі, в особі папи римського, й пригинав голови додолу; наш був на небесах і підносив голови й серця вгору. То був той Єгова, той Вічний, той самий.[9] — «Хутірська філософія і віддалена од світу поезія», розділ IV.
Бог він бранї і руїни,
На імя Єгова.[10] — «Мусїєві піснї», розділ «Над Червоним морем» (Втеки, голова XV).
Хто в нас Бог, опріч Єгови?
хто заступник, опріч Бога?
Він менї дарує силу,
і рівня мою дорогу.[11] — «Псалтир або Книга хвали Божої», Псальма XVIII.
Ой блажен той рід, що́ вибрав
Бог у займанщину,
той народ, щó Бог у його
Єгова єдиний![12] — «Псалтир або Книга хвали Божої», Псальма XXXIII.
Хвалїте Господа, хвалїте,
раби його, покірні слуги;
нехай iмя його сьвятить ся
од нині і во віки вічні.
Од сходу сонця до заходу
його імя сьвяте і хвальне.
Високий Бог над усїм сьвітом,
і висче неба його слава.
Хто Бог, як наш Господь Єгова,
що́ возсїда на високостях,
що́ прихиляєть-ся з престолу
і небо й землю озирає?[13] — «Псалтир або Книга хвали Божої», Псальма CXIII.
Прислав мені із Пітера курінний Панько Куліш книгу своєї роботи, названу «Записки о Южной Руси», писану нашим язиком. Не знаю, чи дійшла до Чорноморії ся дуже розумна і щира книга. Якщо не дійшла, то випиши, не будеш каяться. Такої доброї книги на нашому язику ще не було дрюковано. Тут живо вилитий і кобзар, і гетьман, і запорожець, і гайдамака, і вся старожитна наша Україна як на лодоні показана. Куліш тут нічого не додав, а тілько записав те, що чув од сліпих кобзарів, а тим самим і книга його вийшла добра, щира і розумна.
— Лист Т. Шевченка до Я. Г. Кухаренка; 22. IV 1857, Новопетровське укріплення[14]
[…] а Куліша як побачиш, то поцілуй його за мене і скажи йому, що такої книги, як «Записки о Южной Руси» я ще зроду не читав. Та й не було ще такого добра в руській литературе. Спасибі йому, він мене неначе на крилах переніс в нашу Україну і посадив меж старими, сліпими товаришами-кобзарями. Живо й просто вилита стареча мова. А може воно тим і живо, що просто.
— Лист Т. Шевченка до А. М. Маркевича; 22. IV 1857, Новопетровське укріплення[14]
Причина цієї непопулярности складна, очевидно. В її основі лежить мабуть особиста вдача автора «Чорної Ради» — горда, аристократична, яка при всій любови до людини неприхильна юрбі і її норовам. Винний цьому, здається, його пристрастний й амбітний темперамент, який легко зражував людей і сам зражував себе до них. Далі й суперничення з поодинокими сучасниками, не вільне від людського почування заздрости (Єгова також заздрий!), доводило до конфліктів із особами, ґрупами, течіями й пануючими поглядами. Коли до всього додати, що в Куліша була розвита одна дорогоцінна прикмета, яка дуже рідко стрічається між Українцями, себ-то сміливість висловити щиро свою думку, постояти за неї, хоч би вона й як не подобалась загалові.[15] — «Куліш і національна ідея».
↑Кравченко В. Україна, імперія, Росія. Вибрані статті з модерної історії та історіографії / Український науковий інститут Гарвардського університету; Наукове Товариство ім. Шевченка в Америці; Східний Інститут українознавства ім. Ковальських; Інститут Критики, Серія "Критичні студії". – К.: Вид-во Часопис "Критика", 2011. – С. 275
↑Мова - це теж батьківщина / Упорядн.: Н. Николин. — Львів: Видавництво "Свічадо", 2008. — С. 48
↑Мова - це теж батьківщина / Упорядн.: Н. Николин. — Львів: Видавництво "Свічадо", 2008. — С. 35
↑Кулїш П. Грицько Сковорода // Твори Пантелеймона Кулїша. — Львів: Виданє товариства «Просьвіта», 1909. — Том 2. — С. 352-353
↑Куліш П. Хутірська філософія і віддалена од світу поезія // Науково-педагогічна спадщина: вибрані твори / упоряд. О. О. Кравченко; рец.: Н. С. Побірченко, Н. М. Коляда. — Умань: РВЦ «Софія», 2008. — С. 145
↑Кулїш П. Мусїєві піснї // Твори Пантелеймона Кулїша. — Львів: Виданє товариства «Просьвіта», 1909. — Том 3. — С. 5
↑Кулїш П. Псалтир або Книга хвали Божої // Твори Пантелеймона Кулїша. — Львів: Виданє товариства «Просьвіта», 1909. — Том 3. — С. 134
↑Кулїш П. Псалтир або Книга хвали Божої // Твори Пантелеймона Кулїша. — Львів: Виданє товариства «Просьвіта», 1909. — Том 3. — С. 158
↑Кулїш П. Псалтир або Книга хвали Божої // Твори Пантелеймона Кулїша. — Львів: Виданє товариства «Просьвіта», 1909. — Том 3. — С. 293
Стаття у Вікіпедії
Роботи у Вікіджерелах
Медіафайли у Вікісховищі