Куліш Пантелеймон Олександрович

Куліш Пантелеймон Олександрович

Стаття у Вікіпедії

Роботи у Вікіджерелах

Медіафайли у Вікісховищі

Пантелеймон Олександрович Куліш (1819–1897) — український письменник і громадський діяч.

Цитати

• «Малоросійські простолюдини на питання „звідки ви?“ будуть відповідати „з такої-то губернії“; але на питання „Хто ви? Який народ?“ не знайдуть іншої відповіді, як тільки: „Люде, так собі народ та й годі“. „Ви русскіє? — Ні. — Хохли? — Якії ж ми хохли? (Хохол — слово лайливе, і вони його відкидають). — Малоросіяни? — Що то за маросияне? Нам його й вимовить трудно“ (Малоросіянин — слово книжне і вони його не знають). Словом, земляки наші, даючи називати себе Руссю, Черкасами, чим завгодно, самі себе називають тільки людьми і не присвоюють собі ніякого власного імені…»

Простолюдин наш, за всієї байдужості до того, що нині перед ним діється, надзвичайно схильний мріяти й часто з нічев'я добуває дивовижні надії: новий доказ юности племені, яке передчуває краще життя попереду.

Різне

• А тим часом дбаймо про свою словесну автономію, творімо свою автономічну будучину, знаймо добре, що ми в себе дома, серед своєї рідної сім'ї, у своїй рідній хаті, що нам ніхто її не дасть, ніхто не відійме, ніхто ж і не обогріє та й не освітить її так, як ми самі. («Листи»)

• А то горе, що душа — наче птиця без крил хоче піднятися над землею, а туча до землі й пригнітає.

(«Листи»)

• Бистра річка — життя моє,
  Широка-глибока…
  Плавле-тоне на тій річці
  Душа одинока.

(«Люлі-люлі»)

• Блаженніший той, хто світ розсудком возлюбив,
  Хто в серці почуття героївські голубить
  І розумом своїм увесь оддався їм.

• Блакитне небо, мов дугасте море,
  Безоднею самітною стоїть.
  Під сонцем степ, козацьке Дике Поле,
  Огнем переливається-жахтить.

(«Степ опівдні»)

• Брехнею світ пройдеш, та назад не вернеш

(«Чорна рада»)

• В затишному раю я води Лети п'ю,
  Та тихострунную настроюю мою.

(«Рай»)

• Віщуванням новим
  Серце моє б'ється, —
  Через край із серця
  Рідне слово ллється…

(«Заспів»)

• Воскреснеш, нене, встанеш з домовини…
  Тебе я словом правди привітаю,
  І розіллється слава України
  По всій вселенній, од краю до краю.

(«Слово правди»)

• Дівчино-горлице! Шкода твого кохання,
  Шкода ночей без сну, зітхання, сумовання,
  Живу я розумом, а серце тихо спить.
  Минули любощі; душа моя жадає
  Кохання іншого… Глянь, крале, на орла,
  Як вітром на його від півночі бурхає,
  А він дзвенить пером, Зевесова стріла.

(«Шуканне-викликанне»)

• Єсть нерушимий закон правди в душі у всякого поета; не здолає поет самохіть підняться вгору душею: підіймає його дух його плем'я.

(«Листи»)

• Єсть у світі правда чиста,
  І добро, і воля —
  Іззивай їх, моя думо,
  На ріднеє поле.

(«Сам собі»)

• Живу я розумом, а серце тихо спить.

(«Шуканне-викликанне»)

• З кривавого багна багно літературне
  Зробили ви собі, о кодло некультурне!

(«Сліпченкові»)

• Згине срібло, згине злото,
  Занедбаються клейноди,
  Тільки правда на Вкраїні
  По вік вічний не загине,
  Тільки правда, права-воля
  Буде всім жадана доля…

• Змовчана правда краща од голосної брехні.

(«Хата»)

• Знаймо добре, що ми в себе дома, серед своєї рідної сім'ї, у своїй рідній хаті, що нам ніхто її не дасть, ніхто не відійме, ніхто ж і не обогріє та й не освітить її так, як ми самі.

• І чужі ми чужениці
  В рідній Україні,
  Як пташина без гніздечка
  На німій руїні.

(«Ключ розуміння»)

• …Із того часу всі в нас поділились на живих і мертвих, та й довго ще ділитимуться.

(«Промова на похороні Шевченка»)

• Їсте, п'єте, спите і любите Вкраїну… Як не любить її, безсудницю, коли за те, за те одно, що вміли гнути спину перед ледачими людьми, як і самі, діди, батьки та й ви з синками та дочками постали значними людьми або й панками!

(«Вельможній Покозаччині»)

• Кобзарю! Не дивись ні на хвалу темноти,
  Ні на письменницьку огуду за пісні,
  І ласки не шукай ні в дуків, ні в голоти:
  Дзвони собі, співай в святій самотині.

(«Поетові»)

• Кобзо, моя непорочна утіхо!
  Чом ти мовчиш? Задзвони мені стиха,
  Голосом правди святої дзвони,
  Нашу тісноту гірку спом'яни.

(«До кобзи»)

• Лучче… проміняти шаблю на веретено, аніж напасти вдвох на одного!

• Моя хата скраю, я нічого не знаю

(«Чорна рада»)

• На добраніч, усім на ніч!
  Дайте одпочити…
  Хто кохає мене щиро —
  Не буде будити.

(«На добраніч»)

• Над усе — честь і слава, військова справа, щоб і сама себе на сміх не давала, і ворога під ноги топтала.

• Народе без пуття, без честі і поваги,
  Без правди у завітах предків диких,
  Ти, що постав з безумної одваги
  Гірких п'яниць та розбишак великих!

(«До рідного народу»)

• Нас послано тільки пророкувати воскресення мертвих і будить сонних. Се наше діло.

(«Листи»)

• Настане час колись, ясний, благословенний,
  Що наші зіроньки все небо осіяють,
  І жизні ідеал, свободи дар спасенний,
  Умом поезії і серцем привітають.

(«Маруся Богуславка»)

• Не може древо ледаче давати плоду доброго.

(«Листи»)

• Не можна, мабуть, інакше, як тілько горем та бідою довести людей до розуму.

• Не плюй у воду, може згодиться напиться

(«Півпівника»)

• Не славте кобзаря піснями голосними:
  Дзвенить йому хвалу його тридцятиструнна.
  Колись він заблищить між душами ясними,
  І зникне вся хула ворожа, нерозумна.
  І буде дух його із віку в вік сіяти,
  Серця зцілющою водою покропляти,
  І рани гоїти, і сльози обтирати.

(«Покобзарщина»)

• Не хвались, та Богу молись!

(«Чорна рада»)

• Нема в мене роду,
  Немає дружини,
  Ані брата-товариша
  На всій Україні.

(«Маруся Богуславка»)

• Нема ліпшого на небі
  Над зорю в погоду, —
  Нема кращого на світі
  Над дівочу вроду.

(«Настуся»)

• Нема в світі кращої одежини, як наша проста свита.

(«Листи з хутора»)

• Нема там добра, де нема правди.

• Несказане, невимовне
  Кобза промовляє
  І святими почуттями
  Серце надихає.

(«Маруся Богуславка»)

• Нехай мовлять живе слово
  На всю Україну —
  І ззовуть усю родину
  У сем'ю єдину.

(«Настуся»)

• Ні, темряво густа! Тобі нас не окрити…
  Не вічно буде лжа в'язати людям руки:
  Почезнуть, яко дим, дияволові діти,
  Воскресне правди Бог у сяєві науки.

(«До пекельного наплоду»)

• Обняти світ залізними руками
  Силкуєшся, щоб людському уму
  Спорудити з продажними попами
  Вселенськую безвиходну тюрму.

(«Слов'янська ода»)

• Ой зроди ж, велика туго,
  Ярую пшеницю,
  Збагати насущним хлібом
  Убогу Вдовицю.

(«Сам собі»)

• Ой співав би на ввесь голос —
  Нікому співати!

(«Старець»)

• Ой співав я: «Буде жити
  Наше слово, буде!»
  Чи живе ж воно у тебе,
  Безталанний люде?

(«Старець»)

• Оживить живеє слово
  Рідну Україну.

(«Старець»)

• Поки Рось зоветься Россю,
  Дніпро в море ллється,
  Поти серце українське
  З панським не зживеться.

(«Кумейки»)

• Порадьмося вічем, як правда, свободним,
  Руїнні гріхи з себе змиймо,
  І духом незлобним, умом благородним
  Культурі спасенній служімо.

(«Заспів»)

• Посіє пахар зерно, та й те не погибає безплодно.

(«Листи»)

• Про славу думає лицар, а не про те, щоб ціла була голова на плечах.

• Путнього не скажеш, прилипнувши до баби.

• Своєї мови рідної і свого рідного звичаю вірним серцем держітеся. Тоді з вас будуть люди як слід, тоді з вас буде громада шановна і вже на таку громаду ніхто своєї лапи не положить.

(«Листи з хутора»)

• Святе слово — рідна мати;
  Єсть іще святиня Вища,
  Богові миліша -
  Рідная Вкраїна.

(«Святиня»)

• Слави треба мирові, а не тому, хто славен.

• Смерте, бабо-сповитухо,
  Лікарю людський останній,
  Ти одна нам гоїш духа
  В нашій долі безталанній.

(«Маруся Богуславка»)

• Тарасе! попроси там Аполлона,
  Хай зупинить він легкий каюк Харона,
  Щоб довго не возив на той бік Ахерона
  Народу без пуття, без честі і закона,
  Що з вовчого на світ приходить лона.

(«Гульвіса»)

• Твої чари, дівчинонько,
  Я по людях знаю;
  Тому щастю, тому раю
  Віри не діймаю.

(«Гульвіса»)

• Темнота печерна розум
  Хмарами вкривала
  І про щось невідоме
  Серцю промовляла.

(«Маруся Богуславка»)

• Тихо Дунай, тихо
  Жовті піски миє.
  Як згадаю Україну,
  Серденько заниє.

(«Дунайська дума»)

• У нас, панове, наука своя, тисячолітня: вона навчила нас більше слухати праведного Слова Божого, аніж лукавої панської мови.

(«Листи з хутора»)

• Удосвіта встав я… темно ще надворі…
  Де-не-де по хатах ясне світло сяє,
  Сяє ясне світло, як на небі зорі…
  Дивуюсь, радію, у серця питаю:
  «Скажи, віще серце, чи скоро світ буде?»

(«Заспів»)

• Ходжу берегами,
  Та й не находжуся;
  Дивлюсь на сади зелені,
  Та й не надивлюся.

(«Lago Маggirе»)

• Ходжу-блуджу по городу
  Великому, великому.
  Одкрив би я своє серце,
  Та нікому, та нікому.

(«Люлі-люлі»)

• Чи довіку ж, браття,
  Будемо мовчати?
  Благословіть мені кобзу
  Німую узяти!

(«До братів на Вкраїну»)

• Шекспіре, батьку наш, усім народам рідний!
  Чи чуєш, як зове тебе народ незгідний,
  Приблуда степовий, наслідник розбишацький,
  Що й досі чествує свій путь і дух козацький?

(«До Шекспіра»)

• Що наша Вкраїна
  Стала шляхті раєм,
  А ми, її рідні діти,
  По степах блукаєм.

(«Дунайська дума»)

• Я атеїст, що знає тілько Бога,
  А чорта і святих не признає…

(«На сповіді»)

• Я знав тебе маленькою, різвою
  І буде вже тому з півсотні літ.
  Ми бачили багацько див з тобою,
  Ми бачили і взнали добре світ,
  Боролись ми не раз, не два з судьбою,
  І в боротьбі осипався наш цвіт.
  Од світу ми прегордого відбились,
  Та в старощах ще краще полюбились.

(«Чолом доземний моїй же таки знаній»)

• Я не поет і не історик, ні!
  Я — піонер з сокирою важкою:
  Терен колючий в рідній стороні
  Вирубую трудящою рукою.

(«Чолом доземний моїй же таки знаній»)

• Як споглянеш на дівоцьку вроду, то здасться тобі, що вже ні на землі, ні на небі нема нікого кращого.

(«Орися»)

Про Куліша

	Прислав мені із Пітера курінний Панько Куліш книгу своєї роботи, названу «Запис­ки о Южной Руси», писану нашим язиком. Не знаю, чи дійшла до Чорноморії ся дуже розумна і щира книга. Якщо не дійшла, то випиши, не будеш каяться. Такої доброї книги на нашому язику ще не було дрюковано. Тут живо вилитий і кобзар, і гетьман, і запорожець, і гайдамака, і вся старожитна наша Україна як на лодоні показана. Куліш тут нічого не додав, а тілько записав те, що чув од сліпих кобзарів, а тим самим і книга його вийшла добра, щира і розумна.
	— Лист Т. Шевченка до Я. Г. Кухаренка; 22. IV 1857, Новопетровське укріплення

	[…] а Куліша як побачиш, то поцілуй його за мене і скажи йому, що такої книги, як «Записки о Южной Руси» я ще зроду не читав. Та й не було ще такого добра в руській литературе. Спасибі йому, він мене неначе на крилах переніс в нашу Україну і посадив меж старими, сліпими товаришами-кобзарями. Живо й просто вилита стареча мова. А може воно тим і живо, що просто.
	— Лист Т. Шевченка до А. М. Маркевича; 22. IV 1857, Новопетровське укріплення

Див. також

• Цитати з роману Чорна рада

Джерела

• Українська афористика Х-ХХ ст. Під загальною редакцією Івана Драча та Володимира Черняка. — К., Видавничий центр «Просвіта», 2001