Куліш Пантелеймон Олександрович
Куліш Пантелеймон Олександрович | |
![]() | |
![]() | |
![]() | |
![]() |
Пантелеймон Олександрович Куліш (1819–1897) — український письменник і громадський діяч. Автор історичного роману «Чорна рада» (1846).
Цитати[ред.]
- Відродження духу народного в діяльності невеликої верхньої верстви залежить від близькості цієї верстви до маси й любові до неї[1].
- «Малоросійські простолюдини на питання „звідки ви?“ будуть відповідати „з такої-то губернії“; але на питання „Хто ви? Який народ?“ не знайдуть іншої відповіді, як тільки: „Люде, так собі народ та й годі“. „Ви русскіє? — Ні. — Хохли? — Якії ж ми хохли? (Хохол — слово лайливе, і вони його відкидають). — Малоросіяни? — Що то за маросияне? Нам його й вимовить трудно“ (Малоросіянин — слово книжне і вони його не знають). Словом, земляки наші, даючи називати себе Руссю, Черкасами, чим завгодно, самі себе називають тільки людьми і не присвоюють собі ніякого власного імені…»[2][3]
Простолюдин наш, за всієї байдужості до того, що нині перед ним діється, надзвичайно схильний мріяти й часто з нічев'я добуває дивовижні надії: новий доказ юности племені, яке передчуває краще життя попереду[4]. |
Цитати з творів[ред.]
# А Б В Г Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я |
А[ред.]
- А тим часом дбаймо про свою словесну автономію, творімо свою автономічну будучину, знаймо добре, що ми в себе дома, серед своєї рідної сім'ї, у своїй рідній хаті, що нам ніхто її не дасть, ніхто не відійме, ніхто ж і не обогріє та й не освітить її так, як ми самі. («Листи»)
- А то горе, що душа — наче птиця без крил хоче піднятися над землею, а туча до землі й пригнітає.
- («Листи»)
Б[ред.]
- Бистра річка — життя моє,
Широка-глибока…
Плавле-тоне на тій річці
Душа одинока.
- («Люлі-люлі»)
- Блаженніший той, хто світ розсудком возлюбив,
Хто в серці почуття героївські голубить
І розумом своїм увесь оддався їм.
- Блакитне небо, мов дугасте море,
Безоднею самітною стоїть.
Під сонцем степ, козацьке Дике Поле,
Огнем переливається-жахтить.
- («Степ опівдні»)
- Брехнею світ пройдеш, та назад не вернеш
- («Чорна рада»)
В[ред.]
- В затишному раю я води Лети п'ю,
Та тихострунную настроюю мою.
- («Рай»)
- Віщуванням новим
Серце моє б'ється, —
Через край із серця
Рідне слово ллється…
- («Заспів»)
- Воскреснеш, нене, встанеш з домовини…
Тебе я словом правди привітаю,
І розіллється слава України
По всій вселенній, од краю до краю.
- («Слово правди»)
Д[ред.]
- Дівчино-горлице! Шкода твого кохання,
Шкода ночей без сну, зітхання, сумовання,
Живу я розумом, а серце тихо спить.
Минули любощі; душа моя жадає
Кохання іншого… Глянь, крале, на орла,
Як вітром на його від півночі бурхає,
А він дзвенить пером, Зевесова стріла.
- («Шуканне-викликанне»)
Є[ред.]
- Єсть нерушимий закон правди в душі у всякого поета; не здолає поет самохіть підняться вгору душею: підіймає його дух його плем'я.
- («Листи»)
- Єсть у світі правда чиста,
І добро, і воля —
Іззивай їх, моя думо,
На ріднеє поле.
- («Сам собі»)
Ж[ред.]
- Живу я розумом, а серце тихо спить.
- («Шуканне-викликанне»)
З[ред.]
- З кривавого багна багно літературне
Зробили ви собі, о кодло некультурне!
- («Сліпченкові»)
- Згине срібло, згине злото,
Занедбаються клейноди,
Тільки правда на Вкраїні
По вік вічний не загине,
Тільки правда, права-воля
Буде всім жадана доля…
- Змовчана правда краща од голосної брехні.
- («Хата»)
- Знаймо добре, що ми в себе дома, серед своєї рідної сім'ї, у своїй рідній хаті, що нам ніхто її не дасть, ніхто не відійме, ніхто ж і не обогріє та й не освітить її так, як ми самі.
І[ред.]
- І чужі ми чужениці
В рідній Україні,
Як пташина без гніздечка
На німій руїні.
- («Ключ розуміння»)
- …Із того часу всі в нас поділились на живих і мертвих, та й довго ще ділитимуться.
- («Промова на похороні Шевченка»)
Ї[ред.]
- Їсте, п'єте, спите і любите Вкраїну… Як не любить її, безсудницю, коли за те, за те одно, що вміли гнути спину перед ледачими людьми, як і самі, діди, батьки та й ви з синками та дочками постали значними людьми або й панками!
- («Вельможній Покозаччині»)
К[ред.]
- Кобзарю! Не дивись ні на хвалу темноти,
Ні на письменницьку огуду за пісні,
І ласки не шукай ні в дуків, ні в голоти:
Дзвони собі, співай в святій самотині.
- («Поетові»)
- Кобзо, моя непорочна утіхо!
Чом ти мовчиш? Задзвони мені стиха,
Голосом правди святої дзвони,
Нашу тісноту гірку спом'яни.
- («До кобзи»)
Л[ред.]
- Лучче… проміняти шаблю на веретено, аніж напасти вдвох на одного!
М[ред.]
- Моя хата скраю, я нічого не знаю
- («Чорна рада»)
Н[ред.]
- На добраніч, усім на ніч!
Дайте одпочити…
Хто кохає мене щиро —
Не буде будити.
- («На добраніч»)
- Над усе — честь і слава, військова справа, щоб і сама себе на сміх не давала, і ворога під ноги топтала.
- Народе без пуття, без честі і поваги,
Без правди у завітах предків диких,
Ти, що постав з безумної одваги
Гірких п'яниць та розбишак великих!
- («До рідного народу»)
- Нас послано тільки пророкувати воскресення мертвих і будить сонних. Се наше діло.
- («Листи»)
- Настане час колись, ясний, благословенний,
Що наші зіроньки все небо осіяють,
І жизні ідеал, свободи дар спасенний,
Умом поезії і серцем привітають.
- («Маруся Богуславка»)
- Не може древо ледаче давати плоду доброго.
- («Листи»)
- Не можна, мабуть, інакше, як тілько горем та бідою довести людей до розуму.
- Не плюй у воду, може згодиться напиться
- («Півпівника»)
- Не славте кобзаря піснями голосними:
Дзвенить йому хвалу його тридцятиструнна.
Колись він заблищить між душами ясними,
І зникне вся хула ворожа, нерозумна.
І буде дух його із віку в вік сіяти,
Серця зцілющою водою покропляти,
І рани гоїти, і сльози обтирати.
- («Покобзарщина»)
- Не хвались, та Богу молись!
- («Чорна рада»)
- Нема в мене роду,
Немає дружини,
Ані брата-товариша
На всій Україні.
- («Маруся Богуславка»)
- Нема ліпшого на небі
Над зорю в погоду, —
Нема кращого на світі
Над дівочу вроду.
- («Настуся»)
- Нема в світі кращої одежини, як наша проста свита.
- («Листи з хутора»)
- Нема там добра, де нема правди.
- Несказане, невимовне
Кобза промовляє
І святими почуттями
Серце надихає.
- («Маруся Богуславка»)
- Нехай мовлять живе слово
На всю Україну —
І ззовуть усю родину
У сем'ю єдину.
- («Настуся»)
- Ні, темряво густа! Тобі нас не окрити…
Не вічно буде лжа в'язати людям руки:
Почезнуть, яко дим, дияволові діти,
Воскресне правди Бог у сяєві науки.
- («До пекельного наплоду»)
О[ред.]
- Обняти світ залізними руками
Силкуєшся, щоб людському уму
Спорудити з продажними попами
Вселенськую безвиходну тюрму.
- («Слов'янська ода»)
- Ой зроди ж, велика туго,
Ярую пшеницю,
Збагати насущним хлібом
Убогу Вдовицю.
- («Сам собі»)
- Ой співав би на ввесь голос —
Нікому співати!
- («Старець»)
- Ой співав я: «Буде жити
Наше слово, буде!»
Чи живе ж воно у тебе,
Безталанний люде?
- («Старець»)
- Оживить живеє слово
Рідну Україну.
- («Старець»)
П[ред.]
- Поки Рось зоветься Россю,
Дніпро в море ллється,
Поти серце українське
З панським не зживеться.
- («Кумейки»)
- Порадьмося вічем, як правда, свободним,
Руїнні гріхи з себе змиймо,
І духом незлобним, умом благородним
Культурі спасенній служімо.
- («Заспів»)
- Посіє пахар зерно, та й те не погибає безплодно.
- («Листи»)
- Про славу думає лицар, а не про те, щоб ціла була голова на плечах.
- Путнього не скажеш, прилипнувши до баби.
Р[ред.]
Рідне слово, божа правдо! |
С[ред.]
- Своєї мови рідної і свого рідного звичаю вірним серцем держітеся. Тоді з вас будуть люди як слід, тоді з вас буде громада шановна і вже на таку громаду ніхто своєї лапи не положить.
- («Листи з хутора»)
- Святе слово — рідна мати;
Єсть іще святиня Вища,
Богові миліша -
Рідная Вкраїна.
- («Святиня»)
- Слави треба мирові, а не тому, хто славен.
- Смерте, бабо-сповитухо,
Лікарю людський останній,
Ти одна нам гоїш духа
В нашій долі безталанній.
- («Маруся Богуславка»)
Старий лїтами, та не млявий, |
Т[ред.]
- Тарасе! попроси там Аполлона,
Хай зупинить він легкий каюк Харона,
Щоб довго не возив на той бік Ахерона
Народу без пуття, без честі і закона,
Що з вовчого на світ приходить лона.
- («Гульвіса»)
- Твої чари, дівчинонько,
Я по людях знаю;
Тому щастю, тому раю
Віри не діймаю.
- («Гульвіса»)
- Темнота печерна розум
Хмарами вкривала
І про щось невідоме
Серцю промовляла.
- («Маруся Богуславка»)
- Тихо Дунай, тихо
Жовті піски миє.
Як згадаю Україну,
Серденько заниє.
- («Дунайська дума»)
У[ред.]
- У нас, панове, наука своя, тисячолітня: вона навчила нас більше слухати праведного Слова Божого, аніж лукавої панської мови.
- («Листи з хутора»)
- Удосвіта встав я… темно ще надворі…
Де-не-де по хатах ясне світло сяє,
Сяє ясне світло, як на небі зорі…
Дивуюсь, радію, у серця питаю:
«Скажи, віще серце, чи скоро світ буде?»
- («Заспів»)
Х[ред.]
- Ходжу берегами,
Та й не находжуся;
Дивлюсь на сади зелені,
Та й не надивлюся.
- («Lago Маggirе»)
- Ходжу-блуджу по городу
Великому, великому.
Одкрив би я своє серце,
Та нікому, та нікому.
- («Люлі-люлі»)
Ч[ред.]
- Чи довіку ж, браття,
Будемо мовчати?
Благословіть мені кобзу
Німую узяти!
- («До братів на Вкраїну»)
Ш[ред.]
- Шекспіре, батьку наш, усім народам рідний!
Чи чуєш, як зове тебе народ незгідний,
Приблуда степовий, наслідник розбишацький,
Що й досі чествує свій путь і дух козацький?
- («До Шекспіра»)
Щ[ред.]
- Що наша Вкраїна
Стала шляхті раєм,
А ми, її рідні діти,
По степах блукаєм.
- («Дунайська дума»)
Я[ред.]
- Я атеїст, що знає тілько Бога,
А чорта і святих не признає…
- («На сповіді»)
- Я знав тебе маленькою, різвою
І буде вже тому з півсотні літ.
Ми бачили багацько див з тобою,
Ми бачили і взнали добре світ,
Боролись ми не раз, не два з судьбою,
І в боротьбі осипався наш цвіт.
Од світу ми прегордого відбились,
Та в старощах ще краще полюбились.
- («Чолом доземний моїй же таки знаній»)
- Я не поет і не історик, ні!
Я — піонер з сокирою важкою:
Терен колючий в рідній стороні
Вирубую трудящою рукою.
- («Чолом доземний моїй же таки знаній»)
- Як споглянеш на дівоцьку вроду, то здасться тобі, що вже ні на землі, ні на небі нема нікого кращого.
- («Орися»)
Про Єгову[ред.]
Європейський Бог перебував на землі, в особі папи римського, й пригинав голови додолу; наш був на небесах і підносив голови й серця вгору. То був той Єгова, той Вічний, той самий.[8] — «Хутірська філософія і віддалена од світу поезія», розділ IV. |
Хто в нас Бог, опріч Єгови? |
Ой блажен той рід, що́ вибрав |
Хвалїте Господа, хвалїте, |
Про Куліша[ред.]
Прислав мені із Пітера курінний Панько Куліш книгу своєї роботи, названу «Записки о Южной Руси», писану нашим язиком. Не знаю, чи дійшла до Чорноморії ся дуже розумна і щира книга. Якщо не дійшла, то випиши, не будеш каяться. Такої доброї книги на нашому язику ще не було дрюковано. Тут живо вилитий і кобзар, і гетьман, і запорожець, і гайдамака, і вся старожитна наша Україна як на лодоні показана. Куліш тут нічого не додав, а тілько записав те, що чув од сліпих кобзарів, а тим самим і книга його вийшла добра, щира і розумна. |
|||||
— Лист Т. Шевченка до Я. Г. Кухаренка; 22. IV 1857, Новопетровське укріплення[13] |
[…] а Куліша як побачиш, то поцілуй його за мене і скажи йому, що такої книги, як «Записки о Южной Руси» я ще зроду не читав. Та й не було ще такого добра в руській литературе. Спасибі йому, він мене неначе на крилах переніс в нашу Україну і посадив меж старими, сліпими товаришами-кобзарями. Живо й просто вилита стареча мова. А може воно тим і живо, що просто. |
|||||
— Лист Т. Шевченка до А. М. Маркевича; 22. IV 1857, Новопетровське укріплення[13] |
Причина цієї непопулярности складна, очевидно. В її основі лежить мабуть особиста вдача автора «Чорної Ради» — горда, аристократична, яка при всій любови до людини неприхильна юрбі і її норовам. Винний цьому, здається, його пристрастний й амбітний темперамент, який легко зражував людей і сам зражував себе до них. Далі й суперничення з поодинокими сучасниками, не вільне від людського почування заздрости (Єгова також заздрий!), доводило до конфліктів із особами, ґрупами, течіями й пануючими поглядами. Коли до всього додати, що в Куліша була розвита одна дорогоцінна прикмета, яка дуже рідко стрічається між Українцями, себ-то сміливість висловити щиро свою думку, постояти за неї, хоч би вона й як не подобалась загалові.[14] — «Куліш і національна ідея». |
|||||
— Степан Томашівський |
Див. також[ред.]
- Цитати з роману Чорна рада
Примітки[ред.]
- ↑ Мова - це теж батьківщина / Упорядн.: Н. Николин. — Львів: Видавництво "Свічадо", 2008. — С. 39
- ↑ http://www.imath.kiev.ua/~golub/gadyach/media2005.htm
- ↑ П. Кулиш. Записки о южной Руси. Том 1. – С-Петербург: тип. А. Якобсона, 1856. – С. 235.
- ↑ Кравченко В. Україна, імперія, Росія. Вибрані статті з модерної історії та історіографії / Український науковий інститут Гарвардського університету; Наукове Товариство ім. Шевченка в Америці; Східний Інститут українознавства ім. Ковальських; Інститут Критики, Серія "Критичні студії". – К.: Вид-во Часопис "Критика", 2011. – С. 275
- ↑ Мова - це теж батьківщина / Упорядн.: Н. Николин. — Львів: Видавництво "Свічадо", 2008. — С. 48
- ↑ Мова - це теж батьківщина / Упорядн.: Н. Николин. — Львів: Видавництво "Свічадо", 2008. — С. 35
- ↑ Кулїш П. Грицько Сковорода // Твори Пантелеймона Кулїша. — Львів: Виданє товариства «Просьвіта», 1909. — Том 2. — С. 352-353
- ↑ Куліш П. Хутірська філософія і віддалена од світу поезія // Науково-педагогічна спадщина: вибрані твори / упоряд. О. О. Кравченко; рец.: Н. С. Побірченко, Н. М. Коляда. — Умань: РВЦ «Софія», 2008. — С. 145
- ↑ Кулїш П. Мусїєві піснї // Твори Пантелеймона Кулїша. — Львів: Виданє товариства «Просьвіта», 1909. — Том 3. — С. 5
- ↑ Кулїш П. Псалтир або Книга хвали Божої // Твори Пантелеймона Кулїша. — Львів: Виданє товариства «Просьвіта», 1909. — Том 3. — С. 134
- ↑ Кулїш П. Псалтир або Книга хвали Божої // Твори Пантелеймона Кулїша. — Львів: Виданє товариства «Просьвіта», 1909. — Том 3. — С. 158
- ↑ Кулїш П. Псалтир або Книга хвали Божої // Твори Пантелеймона Кулїша. — Львів: Виданє товариства «Просьвіта», 1909. — Том 3. — С. 293
- ↑ а б Збірник афоризмів із творів Тараса Шевченка — Упорядн. В. Дорошенко, Т. В. Майданович. — К.: Криниця, 2003.— 228; 288 с.
- ↑ Томашівський С. Куліш і національна ідея // Під колесами історії. Нариси і статті. — Берлін: Українське слово, 1922. — С. 96