Куліш Пантелеймон Олександрович

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Куліш Пантелеймон Олександрович
Panteleimon Kulish.jpg
Wikipedia-logo-v2.svg Стаття у Вікіпедії
Wikisource-logo.svg Роботи у Вікіджерелах
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Пантелеймон Олександрович Куліш (1819–1897) — український письменник і громадський діяч.

Цитати[ред.]

  • «Малоросійські простолюдини на питання „звідки ви?“ будуть відповідати „з такої-то губернії“; але на питання „Хто ви? Який народ?“ не знайдуть іншої відповіді, як тільки: „Люде, так собі народ та й годі“. „Ви русскіє? — Ні. — Хохли? — Якії ж ми хохли? (Хохол — слово лайливе, і вони його відкидають). — Малоросіяни? — Що то за маросияне? Нам його й вимовить трудно“ (Малоросіянин — слово книжне і вони його не знають). Словом, земляки наші, даючи називати себе Руссю, Черкасами, чим завгодно, самі себе називають тільки людьми і не присвоюють собі ніякого власного імені…»[1][2]
  •  

Простолюдин наш, за всієї байдужості до того, що нині перед ним діється, надзвичайно схильний мріяти й часто з нічев'я добуває дивовижні надії: новий доказ юности племені, яке передчуває краще життя попереду[3].

Різне[ред.]

  • А тим часом дбаймо про свою словесну автономію, творімо свою автономічну будучину, знаймо добре, що ми в себе дома, серед своєї рідної сім'ї, у своїй рідній хаті, що нам ніхто її не дасть, ніхто не відійме, ніхто ж і не обогріє та й не освітить її так, як ми самі. («Листи»)
  • А то горе, що душа — наче птиця без крил хоче піднятися над землею, а туча до землі й пригнітає.
(«Листи»)
  • Бистра річка — життя моє,
    Широка-глибока…
    Плавле-тоне на тій річці
    Душа одинока.
(«Люлі-люлі»)
  • Блаженніший той, хто світ розсудком возлюбив,
    Хто в серці почуття героївські голубить
    І розумом своїм увесь оддався їм.
  • Блакитне небо, мов дугасте море,
    Безоднею самітною стоїть.
    Під сонцем степ, козацьке Дике Поле,
    Огнем переливається-жахтить.
(«Степ опівдні»)
  • Брехнею світ пройдеш, та назад не вернеш
(«Чорна рада»)
  • В затишному раю я води Лети п'ю,
    Та тихострунную настроюю мою.
(«Рай»)
  • Віщуванням новим
    Серце моє б'ється, —
    Через край із серця
    Рідне слово ллється…
(«Заспів»)
  • Воскреснеш, нене, встанеш з домовини…
    Тебе я словом правди привітаю,
    І розіллється слава України
    По всій вселенній, од краю до краю.
(«Слово правди»)
  • Дівчино-горлице! Шкода твого кохання,
    Шкода ночей без сну, зітхання, сумовання,
    Живу я розумом, а серце тихо спить.
    Минули любощі; душа моя жадає
    Кохання іншого… Глянь, крале, на орла,
    Як вітром на його від півночі бурхає,
    А він дзвенить пером, Зевесова стріла.
(«Шуканне-викликанне»)
  • Єсть нерушимий закон правди в душі у всякого поета; не здолає поет самохіть підняться вгору душею: підіймає його дух його плем'я.
(«Листи»)
  • Єсть у світі правда чиста,
    І добро, і воля —
    Іззивай їх, моя думо,
    На ріднеє поле.
(«Сам собі»)
  • Живу я розумом, а серце тихо спить.
(«Шуканне-викликанне»)
  • З кривавого багна багно літературне
    Зробили ви собі, о кодло некультурне!
(«Сліпченкові»)
  • Згине срібло, згине злото,
    Занедбаються клейноди,
    Тільки правда на Вкраїні
    По вік вічний не загине,
    Тільки правда, права-воля
    Буде всім жадана доля…
  • Змовчана правда краща од голосної брехні.
(«Хата»)
  • Знаймо добре, що ми в себе дома, серед своєї рідної сім'ї, у своїй рідній хаті, що нам ніхто її не дасть, ніхто не відійме, ніхто ж і не обогріє та й не освітить її так, як ми самі.
  • І чужі ми чужениці
    В рідній Україні,
    Як пташина без гніздечка
    На німій руїні.
(«Ключ розуміння»)
  • …Із того часу всі в нас поділились на живих і мертвих, та й довго ще ділитимуться.
(«Промова на похороні Шевченка»)
  • Їсте, п'єте, спите і любите Вкраїну… Як не любить її, безсудницю, коли за те, за те одно, що вміли гнути спину перед ледачими людьми, як і самі, діди, батьки та й ви з синками та дочками постали значними людьми або й панками!
(«Вельможній Покозаччині»)
  • Кобзарю! Не дивись ні на хвалу темноти,
    Ні на письменницьку огуду за пісні,
    І ласки не шукай ні в дуків, ні в голоти:
    Дзвони собі, співай в святій самотині.
(«Поетові»)
  • Кобзо, моя непорочна утіхо!
    Чом ти мовчиш? Задзвони мені стиха,
    Голосом правди святої дзвони,
    Нашу тісноту гірку спом'яни.
(«До кобзи»)
  • Лучче… проміняти шаблю на веретено, аніж напасти вдвох на одного!
  • Моя хата скраю, я нічого не знаю
(«Чорна рада»)
  • На добраніч, усім на ніч!
    Дайте одпочити…
    Хто кохає мене щиро —
    Не буде будити.
(«На добраніч»)
  • Над усе — честь і слава, військова справа, щоб і сама себе на сміх не давала, і ворога під ноги топтала.
  • Народе без пуття, без честі і поваги,
    Без правди у завітах предків диких,
    Ти, що постав з безумної одваги
    Гірких п'яниць та розбишак великих!
(«До рідного народу»)
  • Нас послано тільки пророкувати воскресення мертвих і будить сонних. Се наше діло.
(«Листи»)
  • Настане час колись, ясний, благословенний,
    Що наші зіроньки все небо осіяють,
    І жизні ідеал, свободи дар спасенний,
    Умом поезії і серцем привітають.
(«Маруся Богуславка»)
  • Не може древо ледаче давати плоду доброго.
(«Листи»)
  • Не можна, мабуть, інакше, як тілько горем та бідою довести людей до розуму.
  • Не плюй у воду, може згодиться напиться
(«Півпівника»)
  • Не славте кобзаря піснями голосними:
    Дзвенить йому хвалу його тридцятиструнна.
    Колись він заблищить між душами ясними,
    І зникне вся хула ворожа, нерозумна.
    І буде дух його із віку в вік сіяти,
    Серця зцілющою водою покропляти,
    І рани гоїти, і сльози обтирати.
(«Покобзарщина»)
  • Не хвались, та Богу молись!
(«Чорна рада»)
  • Нема в мене роду,
    Немає дружини,
    Ані брата-товариша
    На всій Україні.
(«Маруся Богуславка»)
  • Нема ліпшого на небі
    Над зорю в погоду, —
    Нема кращого на світі
    Над дівочу вроду.
(«Настуся»)
  • Нема в світі кращої одежини, як наша проста свита.
(«Листи з хутора»)
  • Нема там добра, де нема правди.
  • Несказане, невимовне
    Кобза промовляє
    І святими почуттями
    Серце надихає.
(«Маруся Богуславка»)
  • Нехай мовлять живе слово
    На всю Україну —
    І ззовуть усю родину
    У сем'ю єдину.
(«Настуся»)
  • Ні, темряво густа! Тобі нас не окрити…
    Не вічно буде лжа в'язати людям руки:
    Почезнуть, яко дим, дияволові діти,
    Воскресне правди Бог у сяєві науки.
(«До пекельного наплоду»)
  • Обняти світ залізними руками
    Силкуєшся, щоб людському уму
    Спорудити з продажними попами
    Вселенськую безвиходну тюрму.
(«Слов'янська ода»)
  • Ой зроди ж, велика туго,
    Ярую пшеницю,
    Збагати насущним хлібом
    Убогу Вдовицю.
(«Сам собі»)
  • Ой співав би на ввесь голос —
    Нікому співати!
(«Старець»)
  • Ой співав я: «Буде жити
    Наше слово, буде!»
    Чи живе ж воно у тебе,
    Безталанний люде?
(«Старець»)
  • Оживить живеє слово
    Рідну Україну.
(«Старець»)
  • Поки Рось зоветься Россю,
    Дніпро в море ллється,
    Поти серце українське
    З панським не зживеться.
(«Кумейки»)
  • Порадьмося вічем, як правда, свободним,
    Руїнні гріхи з себе змиймо,
    І духом незлобним, умом благородним
    Культурі спасенній служімо.
(«Заспів»)
  • Посіє пахар зерно, та й те не погибає безплодно.
(«Листи»)
  • Про славу думає лицар, а не про те, щоб ціла була голова на плечах.
  • Путнього не скажеш, прилипнувши до баби.
  • Своєї мови рідної і свого рідного звичаю вірним серцем держітеся. Тоді з вас будуть люди як слід, тоді з вас буде громада шановна і вже на таку громаду ніхто своєї лапи не положить.
(«Листи з хутора»)
  • Святе слово — рідна мати;
    Єсть іще святиня Вища,
    Богові миліша -
    Рідная Вкраїна.
(«Святиня»)
  • Слави треба мирові, а не тому, хто славен.
  • Смерте, бабо-сповитухо,
    Лікарю людський останній,
    Ти одна нам гоїш духа
    В нашій долі безталанній.
(«Маруся Богуславка»)
  • Тарасе! попроси там Аполлона,
    Хай зупинить він легкий каюк Харона,
    Щоб довго не возив на той бік Ахерона
    Народу без пуття, без честі і закона,
    Що з вовчого на світ приходить лона.
(«Гульвіса»)
  • Твої чари, дівчинонько,
    Я по людях знаю;
    Тому щастю, тому раю
    Віри не діймаю.
(«Гульвіса»)
  • Темнота печерна розум
    Хмарами вкривала
    І про щось невідоме
    Серцю промовляла.
(«Маруся Богуславка»)
  • Тихо Дунай, тихо
    Жовті піски миє.
    Як згадаю Україну,
    Серденько заниє.
(«Дунайська дума»)
  • У нас, панове, наука своя, тисячолітня: вона навчила нас більше слухати праведного Слова Божого, аніж лукавої панської мови.
(«Листи з хутора»)
  • Удосвіта встав я… темно ще надворі…
    Де-не-де по хатах ясне світло сяє,
    Сяє ясне світло, як на небі зорі…
    Дивуюсь, радію, у серця питаю:
    «Скажи, віще серце, чи скоро світ буде?»
(«Заспів»)
  • Ходжу берегами,
    Та й не находжуся;
    Дивлюсь на сади зелені,
    Та й не надивлюся.
(«Lago Маggirе»)
  • Ходжу-блуджу по городу
    Великому, великому.
    Одкрив би я своє серце,
    Та нікому, та нікому.
(«Люлі-люлі»)
  • Чи довіку ж, браття,
    Будемо мовчати?
    Благословіть мені кобзу
    Німую узяти!
(«До братів на Вкраїну»)
  • Шекспіре, батьку наш, усім народам рідний!
    Чи чуєш, як зове тебе народ незгідний,
    Приблуда степовий, наслідник розбишацький,
    Що й досі чествує свій путь і дух козацький?
(«До Шекспіра»)
  • Що наша Вкраїна
    Стала шляхті раєм,
    А ми, її рідні діти,
    По степах блукаєм.
(«Дунайська дума»)
  • Я атеїст, що знає тілько Бога,
    А чорта і святих не признає…
(«На сповіді»)
  • Я знав тебе маленькою, різвою
    І буде вже тому з півсотні літ.
    Ми бачили багацько див з тобою,
    Ми бачили і взнали добре світ,
    Боролись ми не раз, не два з судьбою,
    І в боротьбі осипався наш цвіт.
    Од світу ми прегордого відбились,
    Та в старощах ще краще полюбились.
(«Чолом доземний моїй же таки знаній»)
  • Я не поет і не історик, ні!
    Я — піонер з сокирою важкою:
    Терен колючий в рідній стороні
    Вирубую трудящою рукою.
(«Чолом доземний моїй же таки знаній»)
  • Як споглянеш на дівоцьку вроду, то здасться тобі, що вже ні на землі, ні на небі нема нікого кращого.
(«Орися»)

Про Куліша[ред.]

  •  

Прислав мені із Пітера курінний Панько Куліш книгу своєї роботи, названу «Запис­ки о Южной Руси», писану нашим язиком. Не знаю, чи дійшла до Чорноморії ся дуже розумна і щира книга. Якщо не дійшла, то випиши, не будеш каяться. Такої доброї книги на нашому язику ще не було дрюковано. Тут живо вилитий і кобзар, і гетьман, і запорожець, і гайдамака, і вся старожитна наша Україна як на лодоні показана. Куліш тут нічого не додав, а тілько записав те, що чув од сліпих кобзарів, а тим самим і книга його вийшла добра, щира і розумна.

  — Лист Т. Шевченка до Я. Г. Кухаренка; 22. IV 1857, Новопетровське укріплення[4]
  •  

[…] а Куліша як побачиш, то поцілуй його за мене і скажи йому, що такої книги, як «Записки о Южной Руси» я ще зроду не читав. Та й не було ще такого добра в руській литературе. Спасибі йому, він мене неначе на крилах переніс в нашу Україну і посадив меж старими, сліпими товаришами-кобзарями. Живо й просто вилита стареча мова. А може воно тим і живо, що просто.

  — Лист Т. Шевченка до А. М. Маркевича; 22. IV 1857, Новопетровське укріплення[4]

Див. також[ред.]

Примітки[ред.]

  1. http://www.imath.kiev.ua/~golub/gadyach/media2005.htm
  2. П. Кулиш. Записки о южной Руси. Том 1. – С-Петербург: тип. А. Якобсона, 1856. – С. 235.
  3. Кравченко В. Україна, імперія, Росія. Вибрані статті з модерної історії та історіографії / Український науковий інститут Гарвардського університету; Наукове Товариство ім. Шевченка в Америці; Східний Інститут українознавства ім. Ковальських; Інститут Критики, Серія "Критичні студії". – К.: Вид-во Часопис "Критика", 2011. – С. 275
  4. а б Збірник афоризмів із творів Тараса Шевченка — Упорядн. В. Дорошенко, Т. В. Майданович. — К.: Криниця, 2003.— 228; 288 с.

Джерела[ред.]