Панас Мирний

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Панас Мирний
Myrnyi.jpg
Wikipedia-logo-v2.svg Стаття у Вікіпедії
Wikisource-logo.svg Роботи у Вікіджерелах
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Пана́с Ми́рний (справжнє ім'я Панас Якович Рудченко; 1849 — 1920) — український прозаїк і драматург. Автор роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» у співавторстві з Іваном Біликом (1875).

Цитати[ред.]

  •  

Поки не знаєш добра у світі, то й лихо добром стає.

  •  

Тяжка печаль одбирає і слух, і мову.

  •  

Де знайшов шану, там загубив спокій.

  •  

Голод, лихий побратим убожества, — перший ворог ледарства.

  •  

Козак сам собі повинен знайти долю.

  •  

З слова живого скуй самопали
Й з ними між люди іди.

  •  

Мова — жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, розум, досвід, почування.

  •  

Хіба ревуть воли, як ясла повні? — «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

 

Хиба ревуть воли, јак јасла_повні?[1].

  •  

Були вільні, поки волі не було.[2]«Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

  •  

Легка тому робота… хто її робить по своїй волі. — «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

 

Легка тому робота ј сама најважча, сама најзабарніша, хто јіјі робить по својіј волі, за-льубки[3].

  •  

І скрізь вороги — і ворогів немає, бо люди пониділи: ніхто не хоче прямо мірятись силою! — «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

 

І скрізь вороги, — і ворогів не маје, бо льуде пониділи: ніхто не хоче прьамо мірьатись силоју![4]

  •  

Немає єдності — чорт має й волі! — «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

 

Немаје једности, — чорт маје ј волі![5]

  •  

Своєї долі не вгадаєш. — «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

 

Својејі долі не вгадајеш.[6]

  •  

Який не є хазяїн, а все кращий від наймита. — «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

 

Јакиј не је хазьајін, а все крашчиј від најмита[7]

Рідна мова[ред.]

  •  

Найбільше і най­до­рож­че доб­ро в кож­но­го на­ро­ду — це йо­го мо­ва, ота жи­ва схо­ван­ка людсько­го ду­ху, йо­го ба­га­та скарб­ни­ця, в яку на­род скла­дає і своє дав­не жит­тя, і свої сподіван­ки, ро­зум, досвід, по­чу­ван­ня. Навчаючись з ма­лих літ ба­ла­ка­ти, ми ра­зом з ти­ми сло­ва­ми, що до­во­диться їх за­пам'ята­ти, на­бу­ваємо і ро­зуміння то­го, що ті сло­ва виз­на­ча­ють, — чи наз­ву якої речі, чи дум­ку про що-небудь. Тоб­то — ми ра­зом з сло­ва­ми на­би­раємо­ся і ро­зу­му, на­бу­ваємо чу­жих ду­мок, нав­чаємо­ся самі ду­ма­ти і ті дум­ки вик­ла­да­ти сло­ва­ми. Наші діти у свою чер­гу додають до здо­бу­то­го від нас скар­бу мо­ви своїх ви­мовів то­го, що їм за сво­го жит­тя до­ве­ло­ся нав­чи­ти­ся, пе­ре­ду­ма­ти, пе­ре­жи­ти... Та­ким по­би­том і скла­дається людська мо­ва, що з кож­ним но­вим коліном все більше та більше ши­риться-зрос­тає. А як лю­ди доб­ра­ли спо­со­бу заз­на­ча­ти сло­ва знач­ка­ми, як за­ве­ло­ся поміж людьми письменст­во, то во­но ще більше до­по­мог­ло їм роз­ви­ну­ти свою мо­ву, бо поміж людьми ви­яви­лись такі митці, що все жит­тя своє приз­ви­чаїли до сво­го діла. Одні скла­да­ли дзвінкі вірші, до­да­ючи цим кра­си та ви­раз­ності ви­мо­вам; другі пи­са­ли яск­раві оповідан­ня, зба­га­чу­ючи мо­ву нев­ми­ру­щи­ми зраз­ка­ми; треті — мис­ливці — ви­яс­ня­ли вся­ку таємни­цю, що її так ба­га­то на світі! — і цим ши­ри­ли людське знан­ня. Багато такі митці-письмен­ни­ки до­по­ма­га­ли кож­но­му на­ро­дові роз­ви­ну­ти йо­го мо­ву і тим ви­со­ко підно­с­ли йо­го уго­ру се­ред інших на­родів, бо не­ма­ло сла­виться поміж людьми той на­род, у яко­го йо­го мо­ва роз­ви­ну­та та зба­га­че­на тво­ра­ми вся­ко­го письменст­ва. Коли ми з сього бо­ку бу­де­мо зог­ля­да­ти свою рідну мо­ву, то му­си­мо заз­на­чи­ти, що хоч у нас теж наб­ра­ло­ся чи­ма­ло письмен­ників, що зба­га­чу­ють її своїми тво­ра­ми і не пок­ла­д­ючи рук пра­цю­ють на спу­шеній уже письменст­вом ниві рідно­го сло­ва, — оже ста­но­ви­ще нашої мо­ви не до­ся­гає та­кої ви­со­кості, звідки б і інші на­ро­ди му­си­ли ши­ро­ко корис­ту­ва­тись її скар­ба­ми. Нічого й ди­ву­ва­ти­ся цьому, бо письмен­ни­ки по­ча­ли прикла­да­ти своїх рук до рідно­го сло­ва тро­хи більше сотні літ, тоді як у дру­гих на­родів во­ни пра­цю­ють більше ти­сячі. Та й то ще тре­ба зазна­чи­ти, що спер­шу бралися до то­го діла по­оди­нокі на­ро­до­любці, а реш­та, вихована в шко­лах, ку­ди рідна мо­ва і близько не підпус­ка­ла­ся, — ма­ла її за мо­ву незг­раб­ну, му­жи­чу, що до яко­го ча­су му­си­ла слу­гу­ва­ти до­машній пот­ребі, а не зад­ля ши­ро­кої пос­таті освіти та на­уки. І те­пер ще є чи­ма­ло своїх-та­ки муд­раків, що, забув­ши, яко­го во­ни ро­ду і пло­ду, — не­гу­ють своєю рідною мо­вою, про­ро­ку­ючи їй корот­кий вік, до­ки прості лю­ди просвітяться на­укою і од­ки­нуть тоді свою мо­ву як нікчем­ну, за­нед­ба­ють її, як ні на що не потрібну. Такі речі дав­но вже ми чуємо. Та не зу­пи­ни­ли во­ни лю­бові до рідно­го сло­ва справжніх на­ро­до­любців, не зат­лу­ми­ли їх віри у бу­ду­щи­ну своєї мо­ви, що й без письменст­ва, а однією твор­чою си­лою народ­но­го ду­ху ви­ко­на­ли такі яск­раві зраз­ки тендітних пісень, гли­бо­ких дум, цікавих ка­зок, при­повісток. Та са­ма твор­ча си­ла по­ри­ва­ла і щи­рих на­ро­до­любців до рідно­го сло­ва, наст­рун­чу­ва­ла їх до праці, до­по­ма­га­ла ви­ко­на­ти свої мис­тецькі завдан­ня. Час ми­нав, а чис­ло отих народолюбців-письмен­ників, не див­ля­чись на всякі утис­ки та про­ро­ку­ван­ня своїх і чу­жих муд­раків, все більше та більше зростає; праці їх все шир­шу пос­тать займають, і ми те­пер ба­чи­мо, що й інші на­ро­ди по­чи­на­ють ціка­ви­тись тво­ра­ми на­ших ви­датніших письмен­ників і пе­рек­ла­да­ти їх на свою мо­ву, щоб поз­най­оми­тись з їх само­бутньою твор­чою си­лою та ти­ми здо­бут­ка­ми, які во­ни при­лу­ча­ють до то­го всесвітнього доб­ра, що вчені зо­вуть культу­рою. А це ясує, що ми після дов­го­го сну роз­бур­ка­ли­ся і по­чи­наємо очи­ма во­ди­ти, до­во­ди­мо світові, що ми, як і другі, хо­че­мо жи­ти та то­го всесвітнього доб­ра — культу­ри нам­но­жу­ва­ти. І на цьому шля­ху не зу­пи­не нас про­ро­ку­ван­ня мудраків, бо твор­ча си­ла ожи­ла і рідну мову воск­ре­си­ла. А щоб наші муд­ра­ки зна­ли, що то та­ке «рідна мо­ва», то ми му­си­мо отут по­да­ти пе­рек­лад не­ве­лич­ко­го по розміру та безмірно гли­бо­ко­го по змісту тво­ру ве­ли­ко­го письмен­ни­ка братнього нам на­ро­ду Тур­генєва, що ось що ска­зав про рідну мо­ву: «В ча­си зневіри, в го­ди­ну важ­ких ду­мок про до­лю мо­го рідно­го краю, — ти од­на моя підпо­ра і за­по­мо­га, о ве­ли­ка, мо­гут­ня, прав­ди­ва та вільна рідна мо­ва! Як­би не бу­ло те­бе, то як не впас­ти в роз­пу­ку, ба­ча­чи усе те, що коїться до­ма?.. Та як йо­го і не доня­ти віри, щоб та­ку мо­ву не бу­ло да­но ве­ли­ко­му на­ро­дові!»[8]1920 рік

Твори[ред.]

Примітки[ред.]

  1. Хіба ревуть воли?.., 1880, с. 1
  2. Хіба ревуть воли?.., 1880, с. 50
  3. Хіба ревуть воли?.., 1880, с. 72
  4. Хіба ревуть воли?.., 1880, с. 86
  5. Хіба ревуть воли?.., 1880, с. 87
  6. Хіба ревуть воли?.., 1880, с. 335
  7. Хіба ревуть воли?.., 1880, с. 371
  8. Мово рідна, слово рідне!.. / Упорядн.: І. Бойко. — Київ: Видавництво "Веселка", 1989. — С.40-42

Джерела[ред.]


Bookmark-new.svg