Перейти до вмісту

Українські народні пісні

Матеріал з Вікіцитат
Поштова марка України «Веснянки. Гаївки». 1999
Поштова марка України «Гайдамацькі пісні». 2009
Марки України 2002 року
Вікіпедія
Вікіпедія

Украї́нські наро́дні пісні́ (співанки) — різновид народної музики українською мовою; частина української музики. Україномовна народна музика зародилася в період 9 століття н. е. у часи становлення Київської Русі[1].

Цитати

[ред.]
  •  

В козацьких думах, наприклад, кривава битва прирівнюється до пира; поле, закидане трупами, – до поля, закиданого снопами, – зовсім так, як і в «Слові о полку Ігоревім». Нещаслива людська жизнь прирівнюється до зораного поля, виораного мислями, заволоченого чорними очима, политого слізьми. Важке становище людської душі описується в піснях як крута кам'яна гора, [вкрита полином, як важка робота лупати кам'яну гору][2]. — З трактату «Непотрібність великоруської літератури для України і для слов'янщини (Сьогочасне літературне прямування)».

  Іван Нечуй-Левицький
  •  

В ліричних піснях дівоче кохання вільне, як пташка в небі: його не можна ні купити, ні задарити. Дівчина вибирає собі парубка, як парубок дівчину. Недурно ж на Україні в народі ходить давній переказ, що колись дівчата самі сватались за парубків: кажуть, що дівчина було прийде в хату, де вона назнає собі парубка, покладе хліб на столі і сяде на лаві. То був знак, що вона хоче заручитись з господарським сином. Як до неї господар не промовляв і слова, то був знак, що його син не хоче женитись з нею, але кажуть, що люди мали за гріх давати гарбуза дівчині (Канев. пов., Стеблів)[2]. — З трактату «Непотрібність великоруської літератури для України і для слов'янщини (Сьогочасне літературне прямування)».

  — Іван Нечуй-Левицький
  •  

Вся українська природа, всі рослини й птиці служать в народних піснях і в живій розмові поетичними символами. Кучерявий дуб – то веселий парубок; червона калина, висока тополя, вишня та черешня – то дівчина; порубана калина – то дівчина, що вийшла заміж. Голубка воркує – то дівчина співає, голубка гуде – то дівчина сумує; зозуля кує – то дівчина плаче. Голуби в парі, качки на ставочку – то щасливе кохання, вихід заміж за милого. Важка хода лебедів та гусей по воді – то гірка жизнь із нелюбом. Орел, що високо літає, вороний кінь, що в полі виграває, злучається з такими випадками в жизні козака, коли він сидить в неволі і завидує широкій волі. Ясна зоря, ясне сонце – служать символом дівочої краси; повний місяць – то парубоча краса[2]. — З трактату «Непотрібність великоруської літератури для України і для слов'янщини (Сьогочасне літературне прямування)».

  — Іван Нечуй-Левицький
  •  

В українській книжній поезії народна пісня зразу лягла в основу, як пишний ориґінал. Шевченко в своїх творах поклав в основі народну пісню і підняв народну поезію високо, не зміняючи ні на кришку ні її форми, ні вмісту, так що Еміль Дюран в журналі "Revue de deux mondes" призначує Шевченкові таку роль, відносно до українських народних козацьких та гайдамацьких пісень, яку мав Гомер для грецьких народних героїчних поем; Шевченко, як каже Дюран, зумів зібрати й скупити народний епос і повести його далі в щиро народному дусі. Хто перший раз брав у руки Шевченка, той помилявся, думаючи, що то народні пісні. Більше бути народним поетом вже нема куди[2]! — З трактату «Непотрібність великоруської літератури для України і для слов'янщини (Сьогочасне літературне прямування)».

  — Іван Нечуй-Левицький
  •  

Гарний парубок обписується в піснях, як дуб кучерявий, як зелений байрак; в його лице рум'яне, вуси чорні, чуб, як барвінок, він рівний, як хвоїна, стрибкий, як живчик, як живе срібло, повний, як огірочок, чорнявий, як чорнобровець, гарний, як гвоздик, кучерявий, як васильок, як любисток, як барвінок, гарний, як повний місяць; як гляне соколом, орлом, то в дівчини серце в'яне, а на дівчині вінок цвіте[2]. — З трактату «Непотрібність великоруської літератури для України і для слов'янщини (Сьогочасне літературне прямування)».

  — Іван Нечуй-Левицький
  •  

Найзначніша прикмета української народної поезії – то глибоке чуття, котре проходить через кожну народну пісню і зачіпає в серці глибоку думу, піднімає тиху задуму, але не безвихідне горе, що не має жодної надії. Та глибока душевність дуже виразно одбилась в Шевченкових творах. Естетичність українських пісень, а найбільше дівочих та жіночих, така висока, неначе їх складала натура не простого сільського мужика, а натура просвічена, з великим естетичним смаком[2]. — З трактату «Непотрібність великоруської літератури для України і для слов'янщини (Сьогочасне літературне прямування)».

  — Іван Нечуй-Левицький
  •  

Українська література виявила в собі національний український дух та характер: широку гарячу фантазію, глибоке ніжне серце, тиху задуму, сміх зі слізьми, гумор. Все се виявилось в народних українських піснях, в їх мотивах, зачіпаючих самі глибокі струни серця. Такі національні психічні прикмети ясно і виразно виявились в творах національного українського поета Шевченка, в котрого, окрім фантазії, кожна стрічка, кожне слово ніби обмочене в чуття, ніби тільки що вилинуло з самої глибині серця[2]. — З трактату «Непотрібність великоруської літератури для України і для слов'янщини (Сьогочасне літературне прямування)».

  — Іван Нечуй-Левицький
  •  

Українська народна муза ніколи не підбирає епітетів та синонімів неґраціозних, навіть в річах простих, буденних, не тільки в делікатних; ніколи не дозволить собі сказати, наприклад, про соловейка або про дівчину, такими словами, як каже великоруська народна пісня: «Уж ты глупенький, нерозумненький дурак соловейко!» або: «Уж ты пьяница, пьяница, душа красная девица!»
 ("Быт русск. нар." Терещенка, л. 252)[2]. — З трактату «Непотрібність великоруської літератури для України і для слов'янщини (Сьогочасне літературне прямування)».

  — Іван Нечуй-Левицький
  •  

Шум діброви, гудіння бору, шум темної хмари, широка пустиня моря служить в піснях символами великого горя, а тихий шелест листу в лісі назначує людський поговір, людську славу. Зелений гай, літня дощова хмара, невеличка річка з бродом, ставок служать символами світлого становища людської душі, радости, кохання. Сади в цвіту – то щасливе кохання, сади без цвіту або з опавшим цвітом – то нещасливе кохання. Широкий степ, широке море часто бувають в піснях символами волі. Нещаслива, трудна жизнь, нещасливе кохання часто описується в піснях в образі перепливання бистрої річки або потопання в Дунаї, тоді як човник та весельце стрічаються там, де говориться про щасливе женихання та про кохання. Похилене од вітру дерево назначує журбу, пряме дерево – веселість[2]. — З трактату «Непотрібність великоруської літератури для України і для слов'янщини (Сьогочасне літературне прямування)».

  — Іван Нечуй-Левицький

Див. також

[ред.]

Примітки

[ред.]
  1. Іваницький, Анатолій (2009). Історичний синтаксис фольклору: Проблеми походження, хронологізації та декодування народної музики. Вінниця: Нова книга. 404 стор. ISBN 978-966-382-207-5. (PDF)
  2. а б в г д е ж и к Іван Нечуй-Левицький. Непотрібність великоруської літератури для України і для слов'янщини (Сьогочасне літературне прямування)