Масенко Лариса Терентіївна

Масенко Лариса Терентіївна

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Лари́са Тере́нтіївна Масе́нко (нар. 1942) — український мовознавець, доктор філологічних наук (з 2006), професор (з 2007), академік АН ВШ України (2010). Професор кафедри української мови Національного університету «Києво-Могилянська академія» і провідний науковий співробітник Інституту української мови НАН України. Фахівець у галузі соціолінгвістики, історії української літературної мови, стилістики, ономастики.

Цитати

# А Б В Г Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я

В

Власники каналів й телеменеджери не лише не зацікавлені у тому, щоб створювати новий україномовний продукт — вони відкидають навіть те, що вже було напрацьовано. Канадський культуролог та літературознавець Марко Роберт Стех зробив чудову серію невеличких програм про українських митців — називається «Очима культури». Лише нещодавно вони змогли «прорватися» на ТБ, але тільки на київський регіональний «Центральний канал»... Можливо, інколи такий підхід — спеціально продумана маніпуляція, але переважно телеменеджерам, мабуть, здається, що україномовна продукція буде не конкурентоспроможною. Це свідчить про те, що це — люди, які не знають української культури. Для них вона — щось сільське і нецікаве. Водночас є й такі, хто хоче будувати тут не Україну, а другу Росії — «Недоросію». Фактично, вони сприяють позбавленню нас незалежності та державності — з допомогою телебачення намагаються змінити наш національний код з українського на російський...

Вона [ущербна національна самоідентифікація] масово продукує тип конфліктної мовної свідомості й поширює явище, що в науці називають запозиченим із соціальної психології терміном «ненависть до самого себе» або «самоприниження». Психологічний механізм самоідентифікації з мовною групою, яка домінує, і самоприниження виникає внаслідок підсвідомого зусилля уникнути відповідальності, що падає на кожного представника зневаженої мови. Зворотний бік національного самоприниженння — це почуття агресивності, що його можуть виявляти денаціоналізовані особи до тих, хто й надалі користується рідною мовою.

В умовах демократичної виборчої системи внаслідок незрілості мовної й національної свідомості значної частини українців владні преференції отримують цілковито байдужі до національних інтересів персонажі, які керуються у своїй діяльності принципом «какая разница», намагаючись нав’язати свою інфантильну байдужість усій країні.

Д

Дуже прикро, що після Революції Гідності русифікація в Україні не зупинилася — вона триває й навіть посилилася. Фактично, влада сьогодні негласно здійснює пропаганду двомовності. Мабуть, у такий спосіб наші керівники хочуть уникнути конфлікту на мовному ґрунті, але насправді це лише сприятиме його посиленню. Переконана, що Україна відбудеться як держава лише за умови, якщо в ній домінуватиме українська мова. Російська імперська політика і за царських, і за радянських часів завжди була спрямована на те, щоб українці перестали бути окремою нацією й злилися з російською. Здійснити цей проект не вдалося, але наслідки русифікації відчуваємо й досі.

З

Значна частина українців внаслідок зросійщення втратила таку важливу рису мовленнєвої поведінки, як мовна стійкість, небажання переходити на російську мову спілкування. Варто нагадати, що саме завдяки цій рисі балтійським народам – литовцям, латвійцям та естонцям – вдалося вберегтися від зросійшення й пов’язаного з ним розмивання національної ідентичності. Не переходили на російську мову спілкування й українці західних областей, що сприяло збереженню цілісності мовно-культурного простору цього регіону.

М

Масовий білінгвізм — явище, принципово відмінне від індивідуальної двомовності. Його спричиняє, як правило, колоніальна залежність країни. У підневільних умовах залежна мовна спільнота змушена вивчити, крім рідної, ще одну мову і використовувати її для спілкування у визначених обставинах. Якщо друга мова поступово переймає всі функції рідної, виникає небезпека зникнення рідної мови і перетворення двомовців на одномовців.

Мені здається, що мовознавство – і не лише те, що вивчає історію мови, а й те, яке досліджує сучасні процеси, які в ній відбуваються, не може бути повноцінним без зв’язку з історичними студіями. Усі галузі, в яких працювала, а це – ономастика, історія літературної мови, мова художньої літератури, соціолінгвістика – нерозривно пов’язані з історією. Топонімічні дослідження неможливі без історичного контексту – як заселялась та чи інша територія, які етноси на ній перебували, які відбувались міграції населення тощо.

Механізм же зросійщення, яке триває в Україні, досить простий. Двомовні культурні проекти блокують рух до української одномовності, зберігаючи розкол населення за мовною ознакою, а російськомовні проекти стимулюють процес «перетікання» білінгвів до групи російськомовців, сприяючи таким чином кількісному зростанню категорій «російськомислячих», із якою Москва, найімовірніше, пов'язує надії на реалізацію в Україні білоруського сценарію.

Мій улюблений письменник, мабуть, Андрухович. Хоча не тільки він. Зараз в українській літературі з'явилось чимало талановитих людей. Також важливо, що вона стає багатожанровою, багатоповерховою, якщо можна так сказати. В ній є твори і високого, і середнього, і низького стилю. Люди з різними запитами можуть знайти книжку на свій смак. З'явились і детективи, й історичний роман, і жіночі романи, і пригодницька література, і твори про мандрівки до інших країн. Це важливо, щоб література розвивалася в усіх жанрах, щоб не лише елітарна була, але й масова. — Про сучасну українську літературу.

Н

На формування мого світогляду великий вплив мала також праця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», яка поширювалась у машинописних копіях. До мене вона потрапила десь в кінці 1960-х років. Під впливом цієї праці почала рідше переходити у спілкуванні на російську, бо до того в зросійщеному київському середовищі була типовим білінгвом з постійним перемиканням коду, почала шукати і поза Інститутом товариства україномовних однодумців.

Наше завдання передусім — це поширити державну мову як державну. Україна не сформується як суверенна держава, поки ми не зможемо поширити свою мову й культуру. Зараз, у період глобалізації, це дуже складно. Опоненти нам постійно вказують на Європу, де вже прийнято Лісабонську угоду, де вже створено наддержаву. Європа об'єдналася, але ж треба враховувати, коли саме вона об'єдналася — уже після того, як сформувалися сильні національні держави, як вони пройшли дуже складний період, коли воювали одна проти одної. Зараз вони нарешті досягли того стану розвиненої демократії, який дозволив їм об’єднатися, але так відбулося саме тому, що в цих країнах цінують права людини, нації, там працюють всі закони. Ми ж відстали, тому нам треба пройти етап формування міцної національної держави — той, який пройшли всі європейські держави. А ми можемо його пройти, лише повернувши повноцінне функціонування нашій мові та створеній нею культурі. Це зовсім не означає пригнічення інших мов і культур. Українські закони дуже толерантні щодо національних меншин, всі про це знають.

О

Однодумцями серед мовознавців вважаю Олександру Сербенську, Ореста Ткаченка, Костянтина Тищенка, Людмилу Ткач, Пилипа Селігея, Надію Трач. Серед представників інших гуманітарних наук – це Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Оксана Пахльовська, Роман Кісь, Ігор Лосєв, Сергій Грабовський, Леонід Залізняк, Ганна Залізняк, Кирило Галушко, Максим Стріха, Сергій Гречанюк, Володимир Скляр, Артур Брацкі, Дмитро Дроздовський, Леся Воронина. Але цими іменами перелік однодумців не вичерпується.

П

Після падіння «залізної завіси» відкриттям стали праці Юрія Шевельова. З кінця 1980-х захопилась соціолінгвістикою, тому що проблеми російсько-української двомовності, мовної політики радянського режиму вже можна було вивчати об’єктивно. Виникло бажання продовжити працю Ю.Шевельова «Українська мова в двадцятому столітті. Стан і статус» (вона була доведена до 1941 року).

Послаблення впливовости авторитетних зразків мовлення, розмитість поняття мовної норми, культури мовлення стосовно обох вживаних в Україні мов призводить до неконтрольованого суспільсьвом розростання низьких вульгарних форм побутово-розмовного мовлення. Водночас люмпенізація суспільства призвела до гіпертрофованого розвитку й поширення експресивних знижених форм російського побутового мовлення. Якщо до революції кримінальний жаргон функціонував відносно автономно від загальнопоширеної мови, то вже з 20-х років проникнення арготизмів у розмовно-побутове мовлення набуває масового характеру. З 30-х років, із зростанням кількості в'язниць і концтаборів, внаслідок масових контактів населення з каральною системою вплив жаргону [матерщина] злочинців поширюється далі.

Починаючи з 1930-х років, в Україні проводилась планомірна політика звуження функцій і сфер застосування української мови. Вона поєднувалась із фізичним знищенням селянства шляхом організованих владою голодоморів, а воно становило основну соціальну базу української мови. Одночасно тоталітарний режим стероризував інтелігенцію – творців української культури і вилучив з суспільного життя більшу частину спадщини Розстріляного Відродження. Такі дії режиму цілком підпадають під визначення лінгвоцид, геноцид і етноцид.

Проблеми становлення літературної мови, що відбувається на певному етапі культурного розвитку народу, також не можна аналізувати поза їх зв’язком з історією, зокрема політичною, адже вона визначає специфіку цих процесів. І навіть соціолінгвістика, яка, на відміну від етнолінгвістики, вивчає явища сучасного мовного життя у їх зв’язках із соціокультурними, не може не звертатися до історії. Адже й нинішню двомовність нашої країни, незсинхронізованість мовного розвитку різних її областей зумовили історичні обставини.

С

...Ситуація двомовності неприродна, нестабільна, навіть загрозлива та руйнівна, вона характеризується не гармонійною взаємодією мов, а конфліктом і боротьбою, які триватимуть доти, доки на території держави не переможе одна мова.

[Соціолінгвістичні] дані засвідчують асиметричний характер українсько-російської двомовности. Фактично до білінгвів, тобто до осіб, котрі поперемінно користуються обома мовами, належать переважно українці, абсолютна ж більшість росіян надає перевагу вживанню однієї мови.

Т

Таке явище існує лише в колоніальних країнах і постколоніальних, у Західній Європі нема цього. Бувають змішані діалекти на порубіжжі, але це інше. Це рівноправні мови — відбувається взаємний вплив. Коли ж одна мова витісняє іншу — українська у відступі, російська — у наступі, тоді вже людина україномовна пристосовується до сильнішої мови, в результаті виходить суржик. Це у нас і у білорусів, у них це називається «трясянка». Мішанина мов — це феномен України і Білорусі, і тут ще зіграло роль, що це слов'янські, тобто однієї групи мови. Можлива аналогія — піджин і креольські мови, але це Африка, Південна Азія, а не Європа. — Про суржик.

У

Утворюється він [суржик] шляхом стихійного засвоєння російської мови при безпосередніх контактах з її носіями, а не шляхом поступового опанування другої мови в процесі організованого навчання. Успішним таке засвоєння другої мови може бути тільки в дитячому віці, тому суржикові, на відміну від комунікативних різновидів, сформованих на грунті однієї мови, тих же територіяльних і соціяльних діялектів, властива лексична й стуктурна неповнота, ущербність. Він утворюється внаслідок хаотичного заповнення зруйнованих ланок структури української мови елементами поверхово засвоєної російської.

Ю

Юрій Шевчук називає те, що відбувається у нас на ТБ, — мовною шизофренією. Загалом це відповідає реальності, адже шизофренія — це роздвоєння свідомості, а на вітчизняних каналах постійно відбувається мішанина української та російської мов. При цьому російської завжди більше, що веде нашу країну до русифікації, адже основний споживач телевізійної продукції — це молодь. Наш студент, родом із карпатського села, розповідав, як вони з дітьми, надивившись російських мультфільмів на ТБ, починали вставляти у власну мову російські слова. «Якби не бабусині казки, ми б виросли русифікованими», — написав він у своїй письмовій роботі. І це — в карпатському селі, а що говорити про схід і південь України, які були взагалі відрізані від впливу української культури.

Джерела

• Мова — це теж батьківщина / Упорядн.: Н. Николин.. — Львів: Видавництво "Свічадо", 2008. — 80 с. — ISBN 978-966-395-148-5