Воронина Леся Анастасіївна

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Леся Воронина
Зірка Мензатюк1.JPG
Леся Воронина (ліворуч) і Зірка Мензатюк на книжковій ярмарці, 2011 р.
Wikipedia-logo.svg Стаття у Вікіпедії

Ле́ся Анастасіївна Воро́нина (нар. 21 березня 1955, Київ) — українська письменниця, перекладачка, журналістка.

Цитати[ред.]

  •  

Без читання я просто не можу жити, ця книжкова залежність у мене відтоді, як навчилася читати. Не писати – можу, я не графоман, але дуже люблю вигадувати якусь чергову історію, бо мені цікаво врешті дізнатися, чим вона закінчиться[1].

  •  

Вважаю, що письменник, особливо дитячий, має послуговуватися добрим смаком, почуттям міри та розумінням того, що ми відповідаємо за тих, хто нам повірив і кого ми приручили... своїми книжками[1].

  •  

Дитячі книжки мають бути цікавими, і це найперша вимога до дитячої літератури. Бо я переконана – хоч би якою правильною, ідейно витриманою, високоморальною та гендерно-збалансованою була книжка, вона ніколи не зацікавить малого читача чи підлітка, якщо буде нудною. Коли ж дитина змушена буде читати таку «правильну» книжку, наприклад, за шкільною програмою, то прийматиме її, як гіркі ліки. І, крім відрази до літератури, це ні до чого доброго не приведе[1].

  •  

Дуже люблю Туве Янсон – і дитячу, і дорослу її прозу можу перечитувати безліч разів. Останнім часом повернулася до Ніла Геймана, особливо люблю його «Американських богів». Читаю Марію Ґаліну, яка так майстерно вибудовує цілком неможливі, але неймовірно живі світи. Можу назвати ще кілька десятків важливих для мене книжок, але іменний показчик час від часу оновлюється, а іноді кардинально змінюється[1].

  •  

Іноді якесь дивне слово, звук чи запах «вмикали» оте кіно в голові і далі ніби сама собою розкручувалася цілком закінчена історія. Обов’язково пригодницька, з несподіваними поворотами сюжету, небезпекою і щасливим закінченням. Досить довго я була впевнена, що такі історії складають у себе в голові всі люди[1].

  •  

Перші мої казки у видавництві «Веселка» відхилили, звинувативши їх в абстрактному гуманізмі[2].

  •  

Тепер набагато важче, ніж у дитинстві, знайти «свою» книжку. Просто раптом розумієш, як це зроблено і «випадаєш» зі світу, що його створив автор. Пропадає магія, завдяки якій перевтілюєшся в героїв оповіді. Це, мабуть, «іздєржкі проізводства»[1]...

  •  

Ще з дитинства історії крутилися в моїй голові, як живі картинки, – варто було зустріти на вулиці якогось дивного дідуся в панамці з різьбленим ціпком у руці, який сідав у тролейбус №18, як я починала «довигадувати», що з ним буде далі і які неймовірні пригоди чекають на нього у лісовій хатині, до якої він прямує[1].

  •  

Якби колись захотіли створити музей моїх героїв, думаю, найкраще для цього підійшов би Ірпінь мого дитинства. Тоді там ще був ставок з високими очеретами, багато бабок з оксамитовими крильцями і жаб з помаранчевими пузцями. Там біля річки росли незабудки і на лужку пасся білий кінь Серьожа — так його називав дідусь, що часом запрягав Cерьожу і дозволяв мені залізти на гору сіна, що пахла так солодко й терпко, і покататися на возі. Нині ті чари Ірпеня зникли, але мої хлюсі, нямлики й перевертайчики, цілком можливо, повистрибували саме звідти[3].

Джерело[ред.]

  • RECвізити: антологія письменницьких голосів. Книга перша. Упоряд. Тетяна Терен. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. — 280 с. — ISBN 978-617-679-190-4

Примітки[ред.]