Земля блакитна, ніби апельсин

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку

«Земля блакитна, ніби апельсин» (рос. Земля голубая, будто апельсин) — повнометражний документальний фільм 2020 року режисерки Ірини Цілик.

Цитати[ред.]

  •  

Документальне кіно створює контакт між режисером і знімальною групою та героями. Тому від ступеня відкритості героя залежить дуже багато, особливо якщо йдеться про фільм-портрет.
Нам пощастило, тому й фільм вийшов таким. Ця сім'я дуже відкрита, вони від початку з великою симпатією ставилися до ідеї того, що будуть у кадрі. І вони майже моментально відкрилися. Мабуть, по-перше, через те, що вони хоч трішки, але знали, що таке процес зйомок. По-друге, їм самим це було цікаво. По-третє, вони просто такі: вони дуже швидко стали собою [у фільмі], не боячись сміятися, сваритися та плакати. Мене це дуже підкупило[1]. — Про героїв стрічки

  — Ірина Цілик, режисерка стрічки
  •  

Коли ми почали їздити в інші кінотабори, в Авдіїївку, я бачила цей дивний викривлений світ, коли ми зустрілися з дітьми, які виросли в часи війни. Війну вони сприймають як норму, як якусь нецікаву рутину, вони вже не реагують на звуки вибухів. Але для них кіно – це якийсь магічний світ. І коли ми за цим спостерігали, то всіх нас, дорослих, дуже плющило. Були моменти дикого сюрреалізму, поєднання непоєднуваного[1].

  — Ірина Цілик
  •  

Спочатку фільм мав бути зовсім іншим. Це була ідея нашої продюсерки Анни Капустіної, вона була учасницею проекту «Жовтий автобус», разом з іншими кінематографістами вони влаштовували кінематографічні табори для підлітків. В якийсь момент вона вирішила, що добре було б зняти про це документальний фільм і покликала мене.
Ми спочатку думали, що фільм буде саме таким. Ми їздили в Авдіївку, знайомилися з різними дітьми. Але я зрозуміла, що не знаю, як усі ці різні історії звести докупи[2].

  — Ірина Цілик
  •  

Поворотний момент наступив тоді, коли двоє дівчаток запросили нас до себе в гості у Красногорівку. І зразу стало ясно, що тут буде кіно. Їх мама, їх брати, їх дім, його геометрія та кольори, атмосфера, усі ці звірі, що там живуть... Ми там і залишились[2].

  — Ірина Цілик
  •  

Пригадую, ще в перші дні Мирослава повела нас гуляти Красногорівкою, і це місто теж дуже сильно мене зачепило. Воно дуже кінематографічне, ніби поділене на паралельні виміри. У центрі пробиті будинки, але життя ніби абсолютно триває. А тоді відходиш на кілька кварталів і здається, ніби це Чорнобиль: життя зупинилося, трава вище коліна, навіть характер звуку зовсім інший. Стало зрозуміло – якщо ми проведемо достатньо часу з цими людьми, то зможемо зробити сильний фільм[1].

  — Ірина Цілик
  •  

Це цілий шматок мого життя. Для мене новий досвід, як для режисерки. Я ніколи не знімала документальне кіно, так глибоко пірнаючи у нього. Крім того йдеться про живих людей, з якими потрібно будувати стосунки. Для мене це був постійний виклик, пошук меж, які я не можу переходити[2].

  — Ірина Цілик
  •  

Цю назву мені подарувала літературна критикиня Ганна Улюра. Я пам’ятаю, як я намагалась їй пояснити, що мені потрібна назва, яка б втілила сюрреальність того, що я бачу на Донбасі, усі ці поєднання непоєднуваного. Вона мені сказала цю цитату з Поля Елюара, і мені все відразу стало на місце.
Фільм вийшов досить поетичним, якщо чесно. Хоча я боюся таких ярликів. Тому і назва така. Ми її прийняли та полюбили[2]. — Про назву «Земля блакитна, ніби апельсин»

  — Ірина Цілик
  •  

Кіно є способом говорити про те, що хвилює. А нашому фільмі є дуже сильний момент, коли герої брали один в одного інтерв'ю, розповідали те, що пережили. Вони по-новому відкрилися один для одного. Спочатку, розповідаючи про якісь травматичні досвіди, вони тільки сміялися, а тут камера змогла щось змінити в їх розмовах. Мені Аня, мама цих дітей, розповідала, що вона вперше почула, що вони пережили. Чомусь раніше вони про це не говорили[2].

  — Ірина Цілик
  •  

Українці дуже різні, нам властиво себе жаліти, більше зосереджуватися на проблемах. Але поруч є безліч людей, які викликають у мене захоплення. Тим, як вони беруть у руки своє життя й не просто живуть, а примудряються йому радіти. Такі люди мені страшенно імпонують, саме про них мені хочеться розповідати[1].

  — Ірина Цілик

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg