Тихий Олексій Іванович

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Тихий Олексій Іванович
Wikipedia-logo-v2.svg Стаття у Вікіпедії
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Оле́кса (Олексі́й) Іва́нович Ти́хий (27 січня 1927, хутір Їжівка, Краматорівський район, Артемівська округа — 5 травня 1984, тюремна лікарня м. Пермі) — український дисидент, правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи. Виступав на захист української мови. Помер в ув'язненні.

Цитати[ред.]

  •  

Мене вчили і я вчив, що не хлібом єдиним живе людина, що сенс життя в творенні добра людям, у піднесенні матеріального та культурного рівня народу, у пошуках істини, у боротьбі за справедливість, національну гордість та людську гідність, у громадській відповідальності за все, що твориться за мого життя[1].

  •  

Хто я? Для чого я? Ці питання ніколи не покидали мене. Постійно думав над ними, постійно шукав і шукаю відповіді на них.
Сьогодні думаю:
1) Я — українець. Не лише індивід, наділений певною подобою, умінням ходити на двох кінцівках, даром членороздільної мови, даром творити та споживати матеріальні блага. Я громадянин СРСР, і як "советский человек", і, передусім, як українець, я — громадянин світу не як безбатченко-космополіт, а як українець.
Я — клітина вічно живого українського народу. Окремі клітини будь-якого організму відмирають, але організм живе. Окремі люди рано чи пізно так чи інакше вмирають, а народ живе, бо народ безсмертний.
2) Я — для того, щоб жив мій народ, щоб підносилась його культура, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури. Я — для того, щоб мої земляки-донбасівці давали не лише вугілля, сталь, прокат, машини, пшеницю, молоко та яйця.
3) Я, очевидно, поганий патріот, слабодуха людина. Бачачи кривди рідного народу, примітивізм людей, усвідомлюючи гіркі наслідки сучасного навчання й виховання дітей, випадання з кола культурного розвитку мільйонів моїх одноплемінців, задовольняюсь ситістю, маніловськими мріями, крихтами культури тільки для себе.
І не маю ні мужності, ні волі активно боротися за долю німих, затурканих, забитих земляків своїх — донбасівців, за розквіт національної культури на Донеччині, за прийдешнє[1].

  •  

Не вина, а біда простих людей (тобто працьовитих робітників та селян), що з їхньої волі чи мовчазної згоди знищується українська мова та культура на Донеччині..
Не біда, а вина кожного інтелігента, кожного, хто здобув вищу освіту, займає керівні посади, а живе тільки для натоптування черева, байдужий, як колода, до долі свого народу, його культури, мови.
І чи не злочином годилось би кваліфікувати діяльність органів народної освіти, вчителів, діячів закладів культури та всіх керівників на ниві асиміляції мільйонів українців Донеччини. Адже таку масову асиміляцію не можна назвати інакше, як тільки інтелектуальним геноцидом[1].

  •  

Я — інтернаціоналіст за переконанням, зичу свободи, національної незалежності, матеріального добробуту та культурного розвитку в'єтнамському, індійському, арабському народам, народам Африки, Азії, Америки та всім іншим. На земній кулі не повинно бути голодних, колоніальних, відсталих та малих народів.
Хай кожний народ живе на своїй землі, хай творить в міру своїх можливостей культуру та науку і ділиться своїми здобутками з усіма народами світу. Хочу, щоб і український народ, зокрема його частка — донбасівці, вносив свою лепту в скарбницю світової культури.
Хочу, щоб кожна людина могла жити на своїй батьківщині, могла користуватися її багатствами (як матеріальними, так і духовними), щоб не було чужоземних колоністів чи плантаторів, які несли б тубільним народам свої "вищі": спосіб життя, культуру, мову, цивілізацію, індустріалізацію тощо[1].

  •  

Мова — одна з основних ознак нації. Мова — фундамент культури. Рідна мова — найдорожчий скарб народу. Рідна мова — підвалина інтелекту, рідна мова — основа патріотизму. Рідну мову повинна берегти, розвивати кожна людина.
Умирає мова — умирає культура. Умирає культура — припиняється прогрес, і історію починають творити Нерони, Бісмарки, Муссоліні, Гітлери, Сталіни, Мао Цзедуни. А яка то історія — всім відомо[1].

  •  

Сумно й моторошно стає на душі при аналізі того, що бачиш навкруги. Цілковита байдужість до всього прекрасного, святого, людського. Театри українські позакривались і ніхто за ними не сумує. Самодіяльність молоді зводиться до гітари, слухання електромузичних інструментів у ресторані, на танцмайданчику, записів на магнітофонну стрічку.
Люди майже ні в що не вірять — ні в Бога, ні в комунію. Забули старі та не дуже старі традиції та обряди, щезли вечорниці, колядки, щедрівки, купальські пісні. А що лишилося? Бездумне сидіння біля "блакитного екрана", ходіння в кіно ("щоб убить времня"), пляшка та безконечні розмови біля неї про футбол, заробітки, мотоцикли, лотереї, цинічні сексуальні бувальщини[1].

  •  

У чоловічому товаристві процвітає лайка — не зважаючи на вік та родинне оточення. Часто син гне на батька триповерховим матом і одержує відповідь у тому ж ключі. Серед моїх сьогоднішніх колег-робітників живе переконання, що без мату взагалі не можна працювати.
Матюкаються інженери, начальники на робітників, робітники на начальників, матюкаються при жінках і дітях, бо мат став своєрідною окрасою мови ("для связки слов", як кажуть мої колеги). Ніхто не думає, як сказати правильно, якою мовою треба говорити. Просто кожний говорить "як усі" і про те, що "всі". Говорить лиш для того, щоб не мовчати[1].

  •  

Молоді в селах майже немає. Село вже на Донеччині перестало бути українським, з'явилось чимало пришельців. Про це пишуть у газетах, соціологічних дослідженнях, називаючи цей процес прогресивним, інтернаціоналізацією.
Я особисто не бачу в цьому нічого ні прогресивного, ні інтернаціонального. Це веде до зниження рівня культури, до знищення вікових традицій народу, до псування (а часом, може, до повного знищення) української мови[1].

  •  

Я вірю в працездатність, життєву силу, творчі здібності моїх земляків-донбасівців. Вони стали байдужими до рідної мови та культури в результаті запрограмованого згори перемішування людей різних національностей, через знищення та направлення значної частини української інтелігенції далеко від України, наслання на Донеччину спеціалістів з інших республік, у результаті безликості, безхребетності спеціалістів-українців, що залишилися на батьківщині[1].

  •  

У мільйонів людей не може не пробудитися цікавість, розуміння, а потім і свідома праця на ниві піднесення рідної культури, почуття людської гідності та національної гордості.
Я вірю, що така свідомість неминуче прийде на мою Донеччину. І хотілося би, щоб це сталося якомога швидше. Національна безликість — хвороба куди тяжча за алкоголізм, і боротися з нею треба не менш активно, ніж із алкоголізмом і хуліганством[1].

  •  

Українська мова — не вигадка буржуазних націоналістів, не польська інтрига, не результат чи прояв антикомунізму. Це мова живого 40-мільйонного народу. І, на жаль, тепер, в епоху розвитку націй та національних культур, часто насильно впроваджуються слова, що не відповідають нормам української мови.
Наприклад: площа, площадка, процент, ботинки, лимон, дев'ять годин десять хвилин, кофе натуральне, носки чоловічі і т. д., у той час, як є майдан, відсоток, черевики, цитрина, десять на десяту, кава, шкарпетка. Боротьба за чистоту мови для українців Донеччини, де надзвичайна різноманітність зайшлого елементу, набуває особливого значення, і повинна б стати основою в боротьбі проти асиміляції.[1].

  •  

Основою ж культури будь-якого народу, повторюю, є його рідна мова. Багата, колоритна, милозвучна, мелодійна українська мова, яку народ проніс через віки поневірянь, принижень, декретованих знищень, зневаги, на Донеччині служить зараз лиш незначному відсоткові людей і тільки для хатнього вжитку.
Українська мова цілком витіснена з вузів, науково-дослідних установ. Не чути її на підприємствах, у школах, дитячих садках численних міст. Зникає вона навіть уже і в селах. Чи можна при такому становищі говорити про розквіт, культуру? Свобода і культурний рівень народу — основа прогресу, справжнього людського життя[1].

  •  

Твердження, що російська мова краща, вища, більша, могутніша за українську, литовську, киргизьку чи аварську, — це шовінізм. А такі твердження досить часто трапляються в газетах, по радіо, не кажу вже про їх побутування в розмовах, зокрема, в нас, на Донеччині[1].

  •  

Росіяни та інші повинні знати українську мову, терпіти принаймні, якщо не шанувати, культуру, традиції, звичаї народу, серед якого живуть. Російськомовні вузи на Донеччині — це порушення суверенітету держави[1].

  •  

Людей, що живуть на Донеччині і зневажають український народ, можна порівняти з колоністами і плантаторами, якими були, наприклад, іспанці чи англійці в Америці, Індії, Австралії в XVII ст., німці, болгари, греки на землях запорозьких козаків, у тім числі на Донеччині, з ласки Катерини Другої у XVIII ст[1].

  •  

Спеціаліст у процесі 5-6-літнього навчання чужою мовою розгублює рештки знань рідної мови, неспроможний виступити на науковій чи технічній нараді рідною мовою (не знає термінології). А часто навіть лікар чи вчитель не можуть говорити зі своїми пацієнтами та учнями рідною мовою. Чи це не парадокс? У XX столітті! У народу, який має всіма визнану тисячолітню історію та культуру?!
Російськомовні спеціалісти вбивають інтерес до рідної мови в тих, ким керують, кого обслуговують та навчають. Через російськомовність спеціалістів та керівників у більшості людей складається враження нижчості рідної мови, з'являється прагнення користуватися виключно "вищою", російською. І народжується "суржик" ("стулка", "гречка", "хата", "жменя"; "хвортка" замість "калитка"; "ставок" замість "пруд"; "кавун" чи "каун" замість "арбуз"; "гарбуз" замість "тиква" і т. д)[1].

  •  

Коли, наприклад, українка виходить заміж за росіянина, що живе на території Росії, само собою розуміється (і це, по-моєму, цілком правильно), що вона повністю сприймає і поділяє весь уклад життя росіянина, починаючи від мови і кінчаючи всіма неписаними законами, звичаями та обрядами оточення свого чоловіка. Коли ж такий випадок має місце на Україні, то не тільки чоловік, росіянин, нічого не сприймає українського, а й дружина його (українка), і діти повністю русифікуються.
Виправдання міжнаціональних шлюбів, що ведуть до асиміляції, нагадує мені троянського коня. Зовні все гарно, привабливо, а всередині — загибель довірливого народу, довірливої дівчини чи парубка[1].

  •  

Історія — найдійовіший, найефективніший засіб формування національної самосвідомості, національної гордості. Особливо багата патріотизмом, лицарством, звитяжною боротьбою, демократизмом, республіканськими традиціями історія нашого народу.
Історія ж українського народу поки що недоступна не лише молоді, а й спеціалістам, зокрема, вчителям. Хочеться сподіватися і вірити, що незабаром вийде правдива, наукова історія України, історія Донеччини, історія кожного міста, а то й села[1].

  •  

Дуже часто народ мордує, гонить своїх геніїв, а через десятиліття після їх смерті молиться на них. Народ хотів і хоче хліба і видовищ. Тепер ще хоче горілки, власних автомобілів, футболу, багатосерійних детективних фільмів, ресторанів...
І це народу треба дати. Але не цим тільки живе і окрема людина, і нація. Народ годилось би піднімати до рівня тих, хто боровся і бореться за його життя, розквіт, прогрес, хто за нього помирає, а не потурати тваринним інстинктам, що в більшій чи меншій мірі притаманні кожній людині[1].

  •  

Сьогодні вже і школу вибрати не можна, бо їх лишилося по одній-дві на величезне місто за 10—30 км від центру, в районах, що кілька літ тому були селом. Зараз українці Донеччини позбавлені елементарних людських прав:
1) користуватись рідною мовою в сфері виробництва, культури, в побуті і навіть у колі сім'ї;
2) вчитись та навчати дітей рідною мовою;
3) дивитись кіно, вистави, слухати лекції рідною мовою.
Сьогоднішнє становище на Донеччині може вилитись:
1) у знищення (чи самознищення) 4-х мільйонів українців — інтелектуальної їх смерті;
2) у саботаж науки (0,9% науковців серед українців проти 10% у євреїв, 3% — у вірменів та грузинів, 2,1% — у росіян), навчання взагалі, культури;
3) у протести чи повстання, а це кров, вигнання, фізична смерть мільйонів[1].

  •  

Запобігти ж небезпеці, що насувається, можна розумним втручанням вищих державних органів та відновленням ленінських норм у національному питанні, а саме, українізації в усіх сферах життя (науки, всіх видів освіти, кіно, радіомовлення та телебачення, виробництва та сфери послуг).
Цього можна досягти:
а) оголошенням усіх керівних посад, зайнятих людьми, що не володіють і не хочуть вивчати чи користуватись українською мовою (від зав. відділом облвиконкому до зав. крамницею включно), вакантними, а то й конкурсними;
б) усуненням усіх працівників освіти, культурного та ідеологічного фронту, які не знають чи зневажливо ставляться до української мови;
в) організації повсюди на Донеччині лікнепів для всіх громадян, що не володіють чи недостатньо володіють українською мовою;
г) запрошенням на Донеччину спеціалістів-українців з інших республік з виплатою підйомних, наданням квартир, утворенням гуртків чи курсів для вивчення чи вдосконалення рідної мови;
д) припиненням імміграції з інших районів, оскільки Донеччина вже перенаселена. Це дозволило б розв`язати цілий ряд проблем, а саме: національно-культурну, освітню, житлову, трудовлаштування молоді, плинність робітників, хуліганства, пияцтва і т. д.;
е) введенням обов'язкового викладання та вступного екзамену з української мови та літератури в усіх вузах, технікумах, училищах Донеччини[1].

  •  

Донеччина — це 1/6 всього населення Української РСР. Її культурний та національний розвиток може послужити або гарним прикладом для всієї України в разі її нормального розвитку, або ганебним, холероподібний, коли й інші райони підуть шляхом байдужності до національної культури та мови.
І в другому випадку ганьба та прокляття впадуть на голови кожного з нас, донбасівців, хто бачив, усвідомлював насування загибелі і мовчав, хто в догоду череву забув, якого він роду-племені, зрадив свій народ, з чужих рук брав отруйну зброю асиміляції та допомагав нищити українську мову, культуру, традиції, обряди[1].

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg