Всеукраїнське фотокіноуправління

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Всеукраїнське фотокіноуправління (ВУФКУ) — державна кінематографічна організація, яка діяла в період від 1922 до 1930 року.

Цитати про ВУФКУ[ред.]

  •  

Нова кіноорганізація – один із найуспішніших модернізаційних проєктів української культури – здобуває монопольні права на управління українським кіновиробництвом і підпорядковується безпосередньо Народному комісаріату освіти УСРР, що, очолюваний спершу Олександром Шумським, а згодом і Миколою Скрипником, реалізує політику українізації в республіці. Нові гуманітарна стратегія та економічна політика створюють для української кіноіндустрії безпрецедентно сприятливі виробничі умови. Оперуючи кінофабриками в Ялті, Одесі та Києві, ВУФКУ (прозване головним редактором одеської кінофабрики Юрієм Яновським «українським Голлівудом») стрімко розвивається та стає другою за обсягами виробництва державною кіноорганізацією в СРСР[1]. — Зі статті «Стрімка історія журналу «Кіно», або чому в Україні досі бракує притомної кінокритики»

  — Станіслав Мензелевський
  •  

За своєю структурою ВУФКУ був трестом. Замкнутий цикл від виробництва фільмів до кінопрокату забезпечив автономний статус українського кіно. Кіногалузь підпорядковувалася Народному комісаріату освіти (НКО) УСРР. При НКО існував Головний комітет з контрою за репертуаром (Головрепертном), який відповідав за ідеологічну витриманість кінокартин[2]. — Зі статті «Українське кіно 1920-х років у пошуках власних тем та смислів»

  — Яна Примаченко
  •  

Економічна успішність, культурна автономія й інклюзивна кадрова політика дозволили ВУФКУ залучити до своєї діяльності найкращих художників, письменників, скульпторів і фотографів свого часу, ставши міжнародною кроскультурною платформою для інтердисциплінарних експериментів. Лесь Курбас, Василь Кричевський, Владімір Маяковський, Іван Кавалерідзе, Юрко Тютюнник, Олександр Довженко, Михайль Семенко, Микола Бажан, Данило Демуцький, брати Кауфмани – ті прогресивні сили, які, власне, і формували порядок денний у ВУФКУ як сценаристи, редактори, критики, оператори та режисери[1]. — Зі статті «Стрімка історія журналу «Кіно», або чому в Україні досі бракує притомної кінокритики»

  — Станіслав Мензелевський
  •  

Епоху ВУФКУ заслужено вважають золотою добою українського німого кіно. Вона тривала вісім років і стала одним з найбільш плідних періодів, коли було закладено підвалини українського національного кіно[2]. — Зі статті «Українське кіно 1920-х років у пошуках власних тем та смислів»

  — Яна Примаченко
  •  

Пошук власних тем і змістів, а точніше власного національного обличчя стало основним лейтмотивом мистецьких дискусій українських кінематографістів у 1920-ті роки[2]. — Зі статті «Українське кіно 1920-х років у пошуках власних тем та смислів»

  — Яна Примаченко
  •  

За кіно міцно закріпився статус «театру для бідних» зі всіма відповідними негативними наслідками – смаками глядацької аудиторії, методами роботи «старих» спеців, репертуаром.
Але пролеткультівці, що отаборилися в структурах ВУФКУ, не вбачали в цьому проблеми. Кіномистецтво для них, перш за все, було засобом культурної революції. Візуальний ряд дозволяв «розмовляти» з неписемними масами простою і доступною мовою[2]. — Зі статті «Українське кіно 1920-х років у пошуках власних тем та смислів»

  — Яна Примаченко
  •  

Україна була беззаперечним лідером радянського кіновиробництва. У 1925-26 рр. всі кіноорганізації СРСР випустили 67 фільмів, включаючи малометражні сільські картини, тоді як Україна за аналогічний період дала 22 повнометражні фільми, не враховуючи хронік, наукових та виробничих фільмів. При цьому, ВУФКУ акумулювала фінанси достатні аби розпочати будівництво нової фабрики за власний кошт, в той час як в Росії з 7 кінофабрик 3 взагалі перестали працювати[2]. — Зі статті «Українське кіно 1920-х років у пошуках власних тем та смислів»

  — Яна Примаченко
  •  

Самостійність ВУФКУ проявлялася й у налагодженні ділових контактів з Європою. Розпочали ще 1926 року (продаж у Австрію), а згодом стрічки ВУФКУ закуповувала французька компанія «Пате». Прорвалися фільми (зокрема «Два дні» й «Арсенал») і в прокат США. Однак, як писав О.Шуб, ВУФКУ не могло вести торгівлю з закордоном на рівних засадах із Совкіно, тільки за посередництва останнього[3]. — Зі статті «Українське кіновиробництво у 20-х роках: конкуренція і антагонізм»

  Лариса Брюховецька
  •  

1926 року Микола Бажан, поет, сценарист, редактор журналу «Кіно», писав, що за той рік випущено понад 30 художніх фільмів і що досить скоро Україна зможе задовольнити 40% усієї потреби Союзу в кінофільмах. Це була реальність, а не самовдоволене вихваляння, однак «Совкіно» — монополіст прокату в РСФРР — не пускало фільмів ВУФКУ в Росію[3]. — Зі статті «Українське кіновиробництво у 20-х роках: конкуренція і антагонізм»

  — Лариса Брюховецька

Див. також[ред.]

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg