В'ячеслав Максимович Чорновіл (1937 — 1999) — видатний український національний політичний діяч, борець проти комуністичного режиму.Герой України посмертно.
Дай Боже нам любити Україну понад усе сьогодні – маючи, щоб не довелося гірко любити її, втративши. Настав час великого вибору: або єдність і перемога та шлях до світла, або поразка, ганьба і знову довга дорога до волі[1].
Бачу в складі Української Федеративної Народної Республіки такі землі, як Київщина, Поділля, Волинь, Галичина, Буковина, Закарпаття, гетьманщина, Слобожанщина, Запоріжжя, Донеччина, Таврія (Чорноморія), а Крим – як незалежного сусіду, або автономну республіку в союзі з Україною. Кожна із земель матиме свій парламент (Донецьку Раду, Галицьку Раду і т.д.) і свій земельний уряд, а двопалатна (з пропорційним представництвом від усього населення, і порівним – від земель) Центральна Рада України відатиме і берегтиме гарантії демократичних прав (на опозицію, на вільні вибори, на свободу слова і друку, на приватну чи колективну власність, на недоторканість і гідність особи).[3][4]
Галичина мислить себе тільки в складі Української держави, але держави національної (в широкому розумінні цього слова)... Якщо буде обрано курс національно-державницький, то відпаде і окремішність Галичини і певна осібність її політичної лінії – залишиться географічний термін та ще, може, назва федеральної землі при можливому майбутньому федеративному устрої незалежної Української держави… Галичина – не сама за себе, Галичина – не сама по собі, Галичина сьогодні – остання фортеця української нації, здавати яку ми не маємо права і не будемо цього робити.[5]
Нам потрібні сьогодні реформи, а не революції; сила закону, а не закон сили; добробут народу, а не всенародні злидні; суспільна злагода, а не затята ворожнеча; демократія, а не диктатура.[2]
І парламенти, і прем'єри, і президенти приходять і відходять, залишається тільки свята справа нашого історичного відродження, справа демократії та державної незалежности. Відданість їй не на словах, а на ділі - єдиний критерій ставлення і до політики, і до політиків.[2]
Не можна в політичній боротьбі переступати етичні норми, є межа, переступивши яку політик самоспалюється. А комусь-таки суджено дійти до мети.[2]
Не дай Боже налити молоде вино нашої державності в діряві міхи старої системи...[2]
Мінятися я не можу не тільки тому, що на все те покладено найкращі роки й багато зусиль і муки, а й тому, що гостро відчуваю на своєму боці правду і справедливість.[2]
Мати на українській землі державу українського народу.[2]
…треба міняти не гілки влади, якщо мати на увазі дерево влади, а ті плоди, що висять на цих гілках.
…я ніколи не повірю в чесно зароблені гроші, які сьогодні так щедро витрачаються на виборчу кампанію. Як ніколи не повірю, що злодії можуть бути патріотами.
Важко назвати іншу націю, яку б так часто знищували і так нещадно шматували, ділячи між жадібними сусідами, і яка знову поставала б до життя, як фенікс з попелу, народжувала нову еліту, знаходила сили для самоствердження.
Якщо ми скотимося до категорій протиставлення: “Кучма і Пустовойтенко погані, а Марчук і Лазаренко хороші” – чи навпаки, ми перестанемо бути політиками й станемо маріонетками.
Але не забуваймо, що сліпо посунувшись у глухий кут непримиренної опозиційності, рано чи пізно можна обійнятися в цьому куті з антидержавниками. […] Отож треба вибирати розумну міру, щоб не опинитися в опозиції до самої Української держави.
Треба дивитися в масштабах України. Радикалізм треба часом ховати в кишеню. Мені теж хотілося б щось радикальне сказати або зробити, але я себе вважаю політиком, а не авантюристом.
Ми програли президентські вибори [...] Саме через роз’єднаність державників. Надто вже багато “гетьманів” з’явилося. Може, відчув хто докори сумління з тих “вождів”, які тоді всіх нас роз’єднували? Ні, вони й досі ходять у героях.
Перебираючи в пам’яті тюремні роки, пригадую, як було важко у перші дні після першого арешту. Мене кинули в камеру до смертників. Хотіли відразу зламати. Але мене не можна було зламати, адже я вже тоді написав свої книги «Правосуддя чи рецидив терору» і «Лихо з розуму» – про те, як хтось ламавсь, а хтось вистояв[1].
Над Україною нависає зловісна двоголова тінь російського імперіалізму, який тільки й чекає остаточного колапсу нашого суспільства, щоб запустити хижі пазурі в живе тіло нашого народу[1]. — 1997
Допустити дві державні мови, або одну державну, а одну – офіційну – значить, зруйнувати державу. Я завжди наводжу в приклад євреїв, які відродили вже мертву мову і об’єдналися навколо неї[1].
Якби мене запитали, чи жалкую я за тим, як склалося моє життя, про відсиджені 15 років, я б відповів: анітрохи. І якби довелося починати все спочатку та вибирати, я б обрав життя, яке прожив[1].
Кравчук, який пройшов особисту складну трансформацію з комуністичного ідеолога в патріота України, запросив Чорновола до себе і сказав: «Слухайте, ідіть у владу, будемо разом. Яких потрібно віце-прем'єрів і міністрів — запропонуєте і будемо працювати разом». Але Чорновіл відмовився, і було змарновано нагоду привести у владу людей iз новим баченням.[7] — З інтерв'ю виданню Expres.ua, вересень 2012
У таборах, на засланні Вячеслав уважно стежив за рухом літератури. Дружина Атена, сестра Валентина й друзі систематично інформували про нові твори, передавали йому видання, а він у листах ділився своїми міркуваннями, часом писав лист-рецензію, лист-статтю[8]. — зі статті «Так починався Вячеслав Чорновіл», 11 травня 2002 р.
— Василь Яременко
Як критик Чорновіл розвивався в річищі типової для шістдесятих соціальної критики з її критеріями правдивості, історизму й психологічної переконливості, світоглядної перспективи й громадянського сумління, протестом проти ідеологічного офіціозу, нав'язування ідеї згори, чорно-білого поділу героїв на «позитивних» і «негативних». Протестував проти вульгарного соціологізму, вважав неприпустимим перенесення однолінійності ідеологічного штампу на характеристику явищ мистецтва[9]. — зі статті «Грані творчої особистості», 1 червня 2002 р.
Працював він самовіддано і справді багато. Ставав, бувало, о 5 годині ранку, писав, потім – на роботу, лягав пізно. Знаєте, є люди, котрі можуть вам відмовити сказавши, що не мають вільного часу чи знайти якісь інші відмовки. До таких В'ячеслав Максимович не належав, позаяк не вмів кривити душею. Він завжди давав пораду, настанову людям, які до нього звертались і, особливо, якщо це стосувалося української справи. Він був людинолюбом, яких сьогодні мало[10].
.JPG)
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі
