Пашко Атена-Святомира Василівна

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Атена-Святомира Василівна Пашко
Zernovol 2.jpg
Атена Пашко і Вячеслав Чорновіл
Wikipedia-logo-v2.svg Стаття у Вікіпедії
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Ате́на-Святоми́ра Васи́лівна Пашко́ (10 жовтня 1931, с. Бистриця, Дрогобицький повіт, Львівське воєводство — 20 березня 2012, Київ[1]) — українська поетеса, громадська діячка, дружина В'ячеслава Чорновола.

Цитати[ред.]

  •  

Атена – давньогрецька богиня мудрості. Батько, як викладач історії, сподобав собі таке ім'я і назвав мене Атеною. У родинах моїх знайомих сьогодні є дівчатка, які теж так називаються[2].

  •  

Вперше мої вірші сприйняв і поцінував Б.Антоненко-Давидович на початку 60-х років, знайшовши в них іскру Божу. Згодом дуже позитивну оцінку їм дав В.Чорновіл. Так уже вийшло, що він був моїм першим читачем, критиком і популяризатором творчості. Його думка мала для мене велике значення. Одного разу він сказав мені: «Ти навіть не уявляєш, як багато втрачаєш, відкладаючи поезію на другий план, виконуючи в першу чергу громадські і людські обов’язки»[3].

  •  

Нам доведеться ще багато-багато працювати, щоби мати таку державу, якою її бачив В. Чорновіл[2].

  •  

Очевидно, що звитяга за правдою і маємо цьому безліч підтверджень. Тільки необхідно вірити й наполегливо трудитись для України, як це робив В'ячеслав Максимович[2].

  •  

Повірте, якби В'ячеслав Максимович жив, то й політика наша загалом велась би на зовсім іншому, на порядок вищому рівні. В. Чорновіл вмів переконувати, розумно і спокійно доводити сказане. Тому його слухали та поважали. Він користувався великою довірою у переважаючої більшості людей[2].

  •  

Родина була релігійна, свято дотримувалася народних звичаїв. Виховуючи моїх батьків, а згодом онуків, вони керувалися золотим правилом української народної педагогіки — виховувати дітей не словом, а власним прикладом. Закладені таким чином духовні і моральні вартості стають визначальним стрижнем людини і залишаються на все життя, попри обставини[3].

  •  

Спокуса порушити моральні табу така зваблива... Та це стає неможливим, коли ти усвідомлюєш, що зобов’язаний передати духовну естафету від дідів-батьків дітям-онукам[3].

  •  

Те що маємо незалежну державу, наш Гімн, Герб – це безперечно завоювання. Проте ми повинні спочатку зробити власну державу дійсно вільною й українською, і вже потім братися за вирішення інших питань[2].

  •  

Та коли людина живе в тоталітарній країні, вже саме дотримання моральних і духовних цінностей розглядається як непокора владі, як злочин. Я свідомо й органічно стала на шлях опору комуністичній системі. Такою мене зустрів Вячеслав. Ми відчули, що нас єднає спільність поглядів, що ми дві половинки одного цілого. Так і йшли поруч до однієї мети. До того трагічного дня[3]...

  •  

У першу чергу отримати імунітет проти антикультури дитина повинна в родині. У школах теж має бути програма виховання несприйнятливості до нав’язуваних духовної і моральної ницості. На жаль, так не є сьогодні[3].

  •  

Я була собою, і Вячеслав це сприймав як належне, з його боку не було жодного тиску. Ми були в житті партнерами і обоє цим пишалися[3].

  •  

Я виросла в родині галицьких інтелігентів, учителів, які походили із заможних селянських родин. Коли я згадую своїх дідусів-бабусь з обох сторін, то найперше, що спадає на думку, — це доброзичлива щира атмосфера, яка панувала в родинах. Саме такий дух панував і в нашій сім’ї. Внутрішня інтелігентність була не набутою, а вродженою рисою[3].

Цитати з віршів[ред.]

  •  

Із лябіринту ґрат,
оглухлих стін без вікон,
Із колонад втупілого конвою —
Пливе труни набат
над нашим чадним віком,
Як чорнокрил печального гобою.
[...]
У панахидний час,
смертію смерть поправши,
у савані збілілого світання
Вертається до нас,
на клич землі, на завше
Труни печать зболілого єднання[4].
На 19-те листопада 1989 р.
(похорон Василя Стуса)

Примітки[ред.]

Джерела[ред.]

  • Пашко, Атена Василеві Стусові // Сучасність. — Нью-Арк, Нью-Джерсі: 1991. — № 9. — С. 36. — ISBN 0585-8364.


Bookmark-new.svg