Миколайчук Іван Васильович

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Іван Миколайчук
Stamp of Ukraine s1512.jpg
Wikipedia-logo-v2.svg Стаття у Вікіпедії
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Іва́н Васи́льович Миколайчу́к (15 червня 1941, Чортория, Кіцманський район, Чернівецька область — 3 серпня 1987, Київ) — український кіноактор, кінорежисер, сценарист. Лауреат Шевченківської премії 1988 року (посмертно). Представник хвилі «українського поетичного кіно».

Цитати[ред.]

  •  

Кіно здавалося мені мистецтвом високим і витонченим. А найбіль­ше приваблювало те, що на ек­рані слово вже не мало такої вла­ди над актором, як на театральній сцені. Мене вразило, що великі і найбільш напружені, найбільш емоційні епізоди могли розіграти­ся без будь-яких слів, що природ­ною, «нефорсованою» пластикою можна передати найтонші й найневловиміші нюанси, і найбільше потрясіння — крупний план, коли бачиш очі людини і в них читаєш все[1]...

  •  

З ро­ка­ми я зро­зумів, що не­має жод­них підстав чер­воніти з при­во­ду сво­го сільсько­го по­хо­д­жен­ня, що, на­впа­ки, зв'язок із се­лом — моє щастя, мій зо­ло­тий за­пас[2]. — З інтерв'ю кінознавця Валерія Фоміна 1980 року

  •  

В ро­боті над рол­лю ба­га­то та­ких ре­чей, які не підда­ють­ся раціональ­но­му по­яс­нен­ню. Тут над­то ба­га­то таємни­чо­го, не­сподіва­но­го, не­зро­зуміло­го навіть для са­мо­го се­бе[2]. — З інтерв'ю кінознавця Валерія Фоміна 1980 року

  •  

Я завжди на­ма­га­ю­ся зро­зуміти і відчу­ти внутрішній біль сво­го ге­роя[2]. — З інтерв'ю кінознавця Валерія Фоміна 1980 року

  •  

Гар­ний фільм по­ви­нен бу­ду­ва­ти­ся як му­зич­ний твір. Дра­ма­тургія му­зич­но­го тво­ру — найбільша і най­мо­гутніша дра­ма­тургія[2]. — З інтерв'ю кінознавця Валерія Фоміна 1980 року

  •  

Чи потрібно якось спеціаль­но тур­бу­ва­ти­ся про те, щоб ря­ту­ва­ти тра­диційну культуру? Мені здається, що ні. Ря­ту­ва­ти тре­ба душу на­ро­ду, ду­шу своєї нації. Всі найбільші цінності - в серці на­род­но­му. Як­що збе­ре­же­мо ду­хов­не здоров'я, то не за­гу­бить­ся і йо­го тра­диційна куль­ту­ра[2]. — З інтерв'ю кінознавця Валерія Фоміна 1980 року

  •  

Го­лов­не — вря­ту­ва­ти са­му людину. Підтри­ма­ти її. Зміцни­ти її віру в до­б­ро, в ми­ло­сер­дя[2]. — З інтерв'ю кінознавця Валерія Фоміна 1980 року

  •  

Невідво­рот­ний хід бут­тя ве­де нас від ба­га­ть­ох тра­диційних цінно­с­тей. Та я вірю, що ми до них обов'язково по­вер­не­мо­ся[2]. — З інтерв'ю кінознавця Валерія Фоміна 1980 року

  •  

Європа вже те­пер на­ря­д­жається в національ­ний одяг, на­ма­гається відро­ди­ти тра­диційні ри­ту­а­ли. І це не тільки інте­рес до ет­но­графії, гри в минуле. За цим — серй­оз­ний по­тяг до справжніх і гли­бо­ких цінно­с­тей, з яки­ми Євро­па сво­го ча­су поспіши­ла роз­лу­чи­ти­ся[2]. — З інтерв'ю кінознавця Валерія Фоміна 1980 року

Про Івана Миколайчука[ред.]

  •  

Він довів, що фіксування на ек­рані реальності фізичної зовсім не виключає фіксацію духовного, зрозуміло, якщо перед об’єктивом буде носій цієї духовності. В цьо­му, насамперед, і полягає уні­кальність внеску Івана Миколай­чука в український і світовий кінематограф[1]. — Зі статті «Реабілітація духовності. Парадокс Івана Миколайчука».

  Лариса Брюховецька
  •  

Мене в Іванові вразила одна річ: я відчув, що зустрів чоловіка, який абсолютно не страждає комплексом меншовартості. Він ніколи не був вторинним, не відчував цього. Я, наприклад, приїхавши з села, виховував у собі чоловіка: коли ішов Хрещатиком, насував кепку на очі й простував, щоб нікого не минати. Іванові в Чернівцях велося добре – до нього там чудово ставилися. Він завжди був гордий, що він з Чернівців, з Буковини, зі своєї Чорториї – тож ніякого комплексу[3]! — Зі спогадів «Івана я боготворив...», Львів, 25 грудня 2010

  Федір Стригун
  •  

Не беруся стверджувати, чого раніше навчився Іван — співати чи говорити... І якось само собою сталося, що грати він уміє на всьому, що буде під рукою: сопілка, рояль, цимбали, скрипка, баян, труба. Одного разу бачив навіть, як Іван грав на арфі. Їй-богу, не обманюю[4].

  Юрій Іллєнко
  •  

Од­на із кон­цеп­ту­аль­но важ­ли­вих у творчій біог­рафії Іва­на Ми­ко­лай­чу­ка ро­лей – Ро­ман у фільмі Бо­ри­са Івчен­ка «Ан­нич­ка». Сю­жет бу­дується до­вко­ла кла­со­во­го про­ти­сто­ян­ня: за­мож­ний ґаз­да за­сва­тав свою донь­ку Ан­нич­ку за кра­си­во­го і та­кож за­мож­но­го легіня Ро­ма­на. Во­на ж по­ко­ха­ла пар­ти­за­на, на яко­го ви­пад­ко­во на­тра­пи­ла в лісі й до­гля­да­ла йо­го, по­ра­не­но­го. Че­рез 43 ро­ки після ви­хо­ду фільму гля­да­ча за­хоп­лює не ця колізія, (на­впа­ки, скоріше ди­вує, як мог­ла Ан­нич­ка проміня­ти місце­во­го кра­се­ня на невідо­му лю­ди­ну), а той по­бут і жит­тя гу­цулів, а особ­ли­во той та­нець-зма­ган­ня між Іван­ком (Іван Га­в­ри­люк) і Ро­ма­ном. За ви­я­вом вро­д­же­ної пла­с­тич­ності і кра­си – це один із зразків етнічно­го ко­ду й то­му фільм за­ли­шається ціка­вим і сьо­годні[5]. — Зі статті «Іван Миколайчук і актуалізація українських етнічних кодів, символів»

  — Лариса Брюховецька
  •  

Це були стосунки не просто двох друзів чи родичів. Ми були, як два єства, яким не потрібні слова, щоб зрозуміти одне одного. З Іваном було комфортно мовчати, плакати, думати[6]...

  Ада Роговцева
  •  

Час його з’яви для мистецтва кіно був часом зоряним. Ще да­леко було до тої творчої дегра­дації, яку кінематограф пережи­ває нині. Насичений інтелектом та енергією Бергмана, Фелліні, Куросави, Антоніоні, він вабив до себе багатьох шанувальників. За­хоплені можливістю творення на екрані матеріального світу в усій
повноті й автентичності, адепти кіно насолоджувалися його могутністю, вмінням вбирати в себе й випромінювати з екрану повно­ту життя, безмежжя інформації[1]. — Зі статті «Реабілітація духовності. Парадокс Івана Миколайчука».

  — Лариса Брюховецька
  •  

Я був свідком, коли він писав «Білого птаха» – яке це було натхнення! І яку треба було мати мужність, адже роллю Ореста, яку писав для себе, він поступився іншому актору. Заради того, щоб фільм відбувся. Тобто був чоловіком не егоїстичним, не про себе, свою кар’єру дбав, він думав про загал, про кіно, про Україну, про мистецтво, а не своє місце в ньому[3]. — Зі спогадів «Івана я боготворив...», Львів, 25 грудня 2010

  — Федір Стригун
  •  

Я коли згадую Івана, то думаю: витримати те, що він витримав, – це треба було велику силу духу мати. Адже його не затвердили на один фільм, на другий, третій... Наприклад, у «Марині» Борі Івченка, а це ж була його роль. Тоді йому взагалі не дозволяли зніматись[3]. — Зі спогадів «Івана я боготворив...», Львів, 25 грудня 2010

  — Федір Стригун
  •  

Я не знаю більш національного народного генія... До нього це був Довженко[6].

  Сергій Параджанов
  •  

1964 стане тріумфальним роком для дебютанта Миколайчука (Тіні забутих предків та Сон), а вже наступного року в шикарній (у своїй двоїстості) Гадюці Віктора Івченка він гратиме білогвардійського душогуба, який намагатиметься зґвалтувати героїню Нінель Мишкової. Біля революційного ревізіонізму Гадюки варто поставити стрічку Комісари (1971) Миколи Мащенка з апостольським служінням інтернаціоналу, яка своїм застиглим блуканням вторує загробну стежину На Київському напрямку. Комісари періодично надихаються класикою Міклоша Янчо Csillagosok, katonák (1968), а охочі можуть ще шукати угорські сліди у торішньому фільмі Сема Мендеса 1917[7]. — Зі статті «Шевченко у радянському кіно. Тарас Шевченко у кольоровій кінематографії радянського періоду»

  — Олександр Ковальчук
  •  

Іван Миколайчук у часи поетичного кіно був, як Тімоті Шаламе зараз, – усюди. Знімався, щоправда, не у Вуді Аллена чи Веса Андерсона, а в Юрія Іллєнка, Сергія Параджанова, Леоніда Осики та інших. Як актор Миколайчук став символом українського поетичного кіно, а як режисер – додав до нього магічного реалізму[8]. — Зі статті «Як впізнати кіномову Кіри Муратової, Юрія Іллєнка та Сергія Параджанова. Візуальні цитати українських режисерів» (2020)

  — Тетяна Кулик
  •  

Іван зняв дві стрічки: «Вавилон XX» та «Така пізня, така тепла осінь». І там, і там був людиною відродження: писав сценарії, музику та грав головні ролі. Режисерські роботи Миколайчука атмосферою нагадують чи то український живопис, чи то притчі в манері Сковороди. Його герої ніби зійшли з портретів Федора Кричевського, а побудова кадру нагадує наївне мистецтво. Оператор Юрій Гармаш, до слова, працюючи над композиціями у «Вавилоні ХХ», надихався хорватським примітивістом Іваном Генераличем. Режисер визначив стрічку як «народно-романтичну небилицю»: після перегляду і справді виникає враження, ніби послухав щось із народної творчості, як притчу з елементами чарів[8]. — Зі статті «Як впізнати кіномову Кіри Муратової, Юрія Іллєнка та Сергія Параджанова. Візуальні цитати українських режисерів» (2020)

  — Тетяна Кулик
  •  

Навколо історії про село Вавилон, куди приходить колективізація, Миколайчук складає мозаїку з народного побуту: одягу, мови, пісень, будинків. Усе це нагадує замальовку, органічний додаток до основного сюжету. Ніби репрезентація культури стоїть на такому ж рівні для режисера, як і розповідь про філософа Фабіана чи комунара Синицю. Те саме й у другій роботі Івана – «Така пізня, така тепла осінь». Це стрічка про те, як шукати щастя на рідній землі, якщо ви втекли в Канаду[8]. — Зі статті «Як впізнати кіномову Кіри Муратової, Юрія Іллєнка та Сергія Параджанова. Візуальні цитати українських режисерів» (2020)

  — Тетяна Кулик

Див. також[ред.]

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg