Амеліна Вікторія

Амеліна Вікторія

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Вікторія Амеліна (нар. 1 січня 1986 - 1 липня 2023) — українська письменниця.

Цитати

Культура — це завжди про пошук істини та контакту, способу комунікації.

Має бути саме внутрішня готовність жити текстами, перетворювати себе на тексти, писати навіть тоді, коли ніхто не читатиме. У цьому не може відмовити жоден видавець. Якщо література – ваш спосіб взаємодії зі світом, то ставатимуться дива. — про письменництво

Жодна з моїх книжок не є автобіографічною, але в кожній – багато мене.

Ще пару років тому на запитання, чи напишу колись для дітей, я відповідала відмовками. Бо як говорити з ними? З самими ними? З тими, кому належатиме весь світ тоді, коли мені, об'єктивно, належатимуть лише рештки мого, старого світу і я активно шукатиму їх — у мелодіях, які ще недавно були хітами, у старих фотографіях і у дзеркалі — звісно, без успіху. І тепер, коли виходить моя перша дитяча книжка, я уявляю: приблизно трьом тисячам дітей голоси тих, кому ці діти довіряють понад усе, — батьків, бабусь, дідусів — розкажуть мою маленьку тиху історію. Історію, призначену спочатку лише для одного хлопчика, говорити з яким про важливе мій обов'язок, — мого сина. — з есе "Ефект Пітера Пена"

...яка це велика відповідальність — говорити з чужими дітьми про важливе та ще й голосами їхніх батьків, усе крутиться в голові. — з есе "Ефект Пітера Пена"

Напевно, треба вчитися наново золотого правила: говори з дитиною так, як хотів би, щоб колись говорили з тобою. І писати треба теж так — ніби для далекого малого себе. І навіть попри свій вік сподіватися обережно на ефект Пітера Пена, який виправить щось там, далеко, в маленькій тобі. А що як він подорослішає нарешті, твій власний, такий легковажний і дуже самотній Пітер? — з есе "Ефект Пітера Пена"

Література має показувати, а не судити. Вона завжди залишає простір – для сумнівів, власних спогадів, злості й любові. Далі я покладаюся на свого читача. Якщо він і любить героїв, то не за безпам’ятство та пристосуванство.

Мені здається, у такі часи, як тепер, письменники — трохи як лікарі, у тому сенсі, що їм теж важливо керуватися правилом «не нашкодь». Але це обмеження, яке я виставляю сама собі — ніби вводжу сама для себе воєнний стан. Бо вибираю бути разом із тими, хто на війні, — теж на війні. Я в жодному разі не можу й не хочу обмежувати інших. Митець не має відчувати відповідальність «для» — митець залишається митцем, лише бувши справжнім, тобто щиро, а не вдавано шукаючи себе. Але якщо для мене відповідальність у цей момент історії абсолютно органічна, ніхто не може нав’язувати мені думку, що митець не повинен мати відповідальності.

Ми стаємо порожніми, і порожнечу заповнюють чужі сенси. Ми втрачаємо себе — ось і все. Культура — це дзеркало. Знаєте, який вигляд мають люди, які роками не дивляться в дзеркало взагалі? Наша українська ідентичність зараз такий вигляд і має. І вже не можна чекати — треба на себе подивитися. Спершу страшно, але потім насправді легко привести себе до ладу й звикнути часом звірятися з власним зображенням на виставках, у теат­рах, у книжках. — у відповідь на питання "Що ми як суспільство втрачаємо, коли культура та гуманітарна сфера стагнують?"

Зараз писати художню прозу взагалі неможливо. Немає сенсу щось вигадувати, коли реальність у своїй насиченості перевищує літературу. Усі слова змінили свої значення. Тому у тих кількох віршах, які я написала з початку вторгнення, особливо немає метафор, якоїсь вигадливості, спроб вразити. Є прямота, голі сенси, біти інформації. Я це називаю «Очевидні речі, записані в стовпчик під час війни». — на питання "До великої війни ти писала лише прозу. Тепер з’явилась поезія. Тобі так легше висловлюватися зараз?"

Якщо ми переможемо, але не зможемо довести воєнні злочини і покарати винних, ця історія не буде завершеною. Є люди, які працюють на оцю віддалену в часі справедливість. З іншого боку, для того, щоб правосуддя взагалі стало можливим, інші люди воюють у цю мить на передовій. І, якщо ці люди на передовій програють, ніякої віддаленої справедливості не буде. Але вони переможуть, вже перемагають. Ціна майбутньої перемоги вже така висока, що ми маємо якось дати собі раду і з судами, і з суспільною думкою (public opinion) про сутність російської імперії. — про фіксацію процесу боротьби за справедливість під час війни

Адже війна, власне, відбувається на ціннісному рівні. Це боротьба демократії проти авторитаризму. Це також і війна за те, чи має значення rule of law - верховенство права. — про фіксацію процесу боротьби за справедливість під час війни

Щоби впоратися з привидами, потрібно ввімкнути світло. Потрібно, щоб була зрозуміла правда, винні покарані або хоча б названі вголос, жертви – вшановані, а їхня пам’ять увічнена. Це дуже важлива робота, яку в нас довго не було можливості проробити щодо попередніх наших трагедій. — про фіксацію процесу боротьби за справедливість під час війни

	Війна стирає історії: військові злочинці вбивають, а потім ховають докази в надії, що світ ніколи не дізнається навіть імен їхніх жертв. Звільнивши кожне місто, українці наполегливо працюють над тим, щоб відновити імена загиблих, гідно їх поховати та розповісти світові їхні історії. Часто нам це вдається, але не завжди. Поки я це пишу, їдучи до Ізюма для документування воєнних злочинів, окупанти цілком можуть знищувати докази геноциду в Маріуполі. Попри всі наші зусилля, забагато історій ніколи не стануть відомим. Як правозахисник, я документую воєнні злочини та виступаю за справедливість. Проте, як письменник, я знаю, що є рани, які можуть залікувати лише історії.
	War erases stories: war criminals kill, then hide the evidence in hopes that the world will never learn even their victims’ names. After liberating each town, Ukrainians work hard to recover the names of the dead, bury them with dignity, and tell the world their stories. Often we succeed, but not always. As I write this, on my way to Izyum to document war crimes, the occupiers may well be destroying the evidence of genocide in Mariupol. Despite all our efforts, too many stories will never be known. As a human rights activist, I document war crimes and advocate for justice. Yet, as a writer, I know there are wounds only stories can heal.

З творів

Письменники вигадали подорожі у часі, та, виявляється, можна просто дозволити часу йти та помахати йому рукою. — "Дім для Дома"

Я приношу їм все, що просять. Я все повертаю — хоч воно аніскілечки їм не потрібне. Так і життя іноді повертає те, що ти просиш. Теж, із жалю, як я повертаю людям сухі гілки. Просто думаю, ну нехай порадіють хоч трохи. — "Дім для Дома"

Коли одне покоління мовчить, наступне врешті буде вигадувати – а ті, що прийдуть пізніше, можуть уже й не побачити різниці між правдою та брехнею. — "Дім для Дома"

Все починалося наново. Тільки всередині все, мабуть, було в людей старе. — "Дім для Дома"

Цей Бог любить тих, хто спершу обов'язково схибить. — "Дім для Дома"

Це коли загубився в просторі й часі, тоді чіпляєшся за пожитки. Зберігаєш старі незручні туфлі, бо ці туфлі – твій дім, як чоботи – дім солдата. — "Дім для Дома"

Час не лікує тих, хто ще сподівається. — "Дім для Дома"

Дiм там, де тебе пам'ятають, - розпорошений, як уламки замерзлих рiчок над Землею. — "Дім для Дома"

— А в Ірпені ти була? — Була. — А чому не розповідаєш про нього? — Ну, там центральний парк гарний — я завжди про нього розповідаю. Парк в Ірпені такий ідеальний, знаєш, як рай у брошурах Свідків Єгови. — З есе «Земля у чотирьох кадрах», розділ «4. Ірпінь».

Я не пишу поезію Я прозаїк Просто реальність війни з'їдає пунктуацію зв'язність сюжету зв'язність з'їдає Наче у мову влучив снаряд Уламки мови схожі на поезію але це не вона І це теж не вона Вона в Харкові Волонтерить — з вірша «Не поезія»

Повітряна тривога по всій країні Так наче щоразу ведуть на розстріл Усіх А цілять лише в одного Переважно в того, хто скраю Сьогодні не ти, відбій — «Тривога», 5 квітня 2022

з днем пам'яті та примирення повітряна тривога пройдіть в укриття, українці всі інші можуть продовжити говорити ніколи знову — «***», 8 травня 2022

Вічно, з початку часів, скільки не спускайся із неба на землю, скільки не задумуй народних революцій, скільки не роби перебудов, знаходяться ті, що розуміють не так, книжки перетворюють на збірки «панятій», закони на універсальні вироки суду, будують храми, в які ніколи не ступить Пророк — хіба що аби вигнати з храму торговців, і королівські палаци, у які соромно зайти королю, і народні ради, щоб принизити народ. А чи рубатимуть вони ліси і калічитимуть душі, як русла річок, чи палитимуть відьом, і книжки, і нових людей — це, зрештою, лише прояв… Ті, що жадібні й лицемірні, не найгірші: потворять прояви життя, та хоча б не поганять основ. — "СИНДРОМ ЛИСТОПАДУ"

Бо скільки цих спотворених вір, великих ідей, великих мрій? Інквізиціями, бригадами, талібанами, компартіями… Де в них, цих покидьках, кнопка, що увімкне людину? Велика, червона, мабуть, із написом «співчуття» — де у мені ця кнопка? Чи ми різного виду і роду? Виокремлені різними мутаціями необачних генів — кожен своїм синдромом. — "СИНДРОМ ЛИСТОПАДУ"

Хіба співчуття, що спонукає діяти, не єдине, що виправдовує саме існування співчуття? Тепер я дію. Дію! Я більше не почувався ненормальним. Хіба що у тому сенсі, у якому ненормальними вважаються бетмен і супермен. — "СИНДРОМ ЛИСТОПАДУ"

Про неї

	Вікторія Амеліна була талановитою авторкою, що росла над собою з кожною книжкою і з кожним текстом. Вона одночасно прийшла і в дитячу літературу, і дорослу літературу, і в довколалітературний рух, що популяризував українську культуру і виводив її на нові обрії. Один Нью-Йоркський літературний фестиваль чого вартий! І нині вона працювала над документальною книжкою про військові злочини росіян. Коли її вбили, вона саме була в одному з таких відряджень, де збирала свідчення для книги... незабаром вона мала їхати на літературну резиденцію в Париж, де б закінчила цю роботу. І така важлива для нас, українців книжка, вийшла б друком вже в 2024 р. - ще й кількома мовами. А тепер не вийде. Бо авторку вбито. Яка гірка іронія - російська ракета вбила письменницю і правозахисницю, яка працювала над книжкою про злочини російських військових... Росіяни вкотре вбили в зародку потенційного українського лауреата Нобелівської премії. І ще десяток українських читачів. Однією ракетою - як економно! — 05.07.2023
	— Зоя Жук, відома як Зоряна Живка, українська письменниця, літературний критик, редакторка

	Найніжніша і найтепліша. Любляча. Співчутлива і безперервно включена в людські долі, драми, переживання, досвід, міста і місцевості. Homo Compatiens, як було в її книжці. Людина, що відразу ставала рідною. Не пригадую, скільки років я її знала. Може рік, може десять, може все життя. При зустрічі, у розмові приступала дуже близько, говорила очі в очі, обіймала і горнулась. Талановита, глибока, чутлива, тонка авторка. Вимріяла і заснувала у прифронтовому смт Нью-Йорку Нью-Йоркський Літературний Фестиваль. Жила ним. Дуже хотіла повернути українському сходу його справжню історію й родинну пам’ять. — 03.07.2023
	— Мирослава Барчук, українська журналістка та телеведуча, віцепрезидентка Українського ПЕН

	Вразливість, чуйність і людяність – Амеліна зробила їх інструментом у своїй особистій боротьбі проти росіян. Ця тонка людина була водночас мужньою і витривалою: фіксувала жахіття російських злочинів впритул до небезпеки самій стати їх жертвою.
	— Тетяна Пушнова, українська журналістка, репортерка, редакторка та продюсерка

	Після повномасштабного російського вторгнення у 2022 році вона здебільшого залишила письменницьку роботу, щоб зосередитися на документуванні воєнних злочинів і роботі з дітьми на лінії фронту або поблизу неї. Амеліна поставила відданість своїй країні та її найуразливішим людям вище своєї особистої безпеки, навчаючись збирати докази воєнних злочинів, які могли б бути використані в майбутньому при судовому переслідуванні.
	She largely set aside her writing after the full-scale Russian invasion of 2022, to focus on documenting war crimes and working with children on or near the frontline. Amelina put her commitment to her country and its most vulnerable people ahead of her personal safety, training to gather evidence of war crimes that could be used in future prosecutions.
	— Емма Грем-Гаррісон, журналістка-розслідувачка, репортерка, міжнародна кореспондентка The Guardian і Observer.

Джерела

• Вікторія Амеліна. Дім для Дома. — Львів: ВСЛ, 2017. — ISBN 978-617-679-416-5
• Вікторія Амеліна. Синдром листопаду, або Homo Compatiens. — Харків: Vivat, 2015. — ISBN 9786176901716