Люк Гардінґ

Матеріал з Вікіцитат
Люк Гардінґ
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі

Люк Деніел Гардінґ (англ. Luke Daniel Harding, нар. 21 квітня 1968) — британський журналіст, іноземний кореспондент The Guardian. Автор книжки «Вторгнення» (2022) про російське вторгнення в Україну.

Цитати[ред.]

  •  

Гадаю, Путін щиро вірить, що на Заході прокидаються щоранку й думають про те, як спробувати знищити та принизити Росію. Це божевілля, але він у це вірить, і він використовує всю силу держави, щоб зробити це реальністю для мільйонів людей — через пропаганду, телебачення і так далі[1].

  •  

Навесні минулого року ми з Вікторією Амеліною виступали на Лондонському книжковому ярмарку. Ми сиділи на сцені, говорили про письменництво, про війну, про її поїздку до Москви, про отримання Пушкінської премії, про те, як вона зрозуміла, що таке російська пропаганда, коли була ще підлітком. Я познайомився з її літературним агентом. Її перший роман перекладали англійською мовою, і він ось-ось вийде друком. А потім її вбила російська ракета, і я просто не можу перестати думати про це[1].

  •  

План Путіна, який я бачу, полягає в тому, щоб дочекатися, коли Захід вийде з гри. Він думає, що в нього є вічність, щоб перемогти й розчавити Україну, і якщо він не зможе зробити це цього року, то наступного, а якщо не наступного, то через рік. Рано чи пізно Трамп повернеться, або європейська політика зміниться, або українці здадуться, або випаде комбінація цих подій, і тоді він зможе зробити те, що хоче, а саме знищити Україну повністю — цілком країну, народ, мову[1].

  •  

Я був у Донецьку та Луганську 2014 року й знав, що тоді сталося. Тож знову повернувся в Україну. Був на Донбасі в грудні 2021-го — на лінії фронту під Донецьком з українськими військами. Тоді в Києві люди казали, що Маріуполь буде проблемою, якщо щось станеться. За три тижні до повномасштабного вторгнення я був у Маріуполі. Знову на лінії фронту. І тоді, знаєте, з початку лютого мені було абсолютно ясно. Це мало статися. І, що дивно, я був упевнений, а більшість українців не вірили в це. Включаючи, думаю, Зеленського. Може, він і вірив. Ми маємо дочекатися його мемуарів. Але я не впевнений[1].

  •  

Я вже деякий час намагаюся змінити своє мислення, читати більше українських романів, книжок, віршів, історій, писати рецензії та книжкові огляди. Я рецензував Сергія Плохія та Андрія Куркова англійською мовою. Переконав The Guardian — це зайняло певний час — змінити написання англійською «Київ» із Kiev на Kyiv. 2014 року ми все ще писали K-I-E-V. 2022 року я сказав, що ми маємо все змінити, і ми почали писати Chornobyl замість Chernobyl. І, нарешті, моя остання перемога — змусити The Guardian писати назву річки Дніпро як DNIPRO[1].

  •  

Я давно попереджав про путінський режим, але певною мірою я був винен у тому самому, що й інші західні кореспонденти, політики, оглядачі. Я з Москви приїжджав до Києва тричі на рік. Писав про неробочу українську політику. Я намагався пояснити британській аудиторії, що Віктор Ющенко та Юлія Тимошенко були друзями й союзниками, а потім перестали ними бути, потім з’явився ще отой хлопець на ім’я Віктор Янукович, який був ворогом, а потім став другом Ющенка. Але в основному це було з Москви. Якщо ви журналіст, то Україна була для вас частиною московського ритму[1].

  •  

Я думаю, що з погляду науки, університетів чи використання мови ми тепер розуміємо, що Україна та інші країни, які були частиною Російської імперії, мають власні культуру, історіографію, поезію.
І тому я намагаюся навчати себе. Торік я був на заході з Володимиром Рафєєнком, українським прозаїком, який раніше писав російською, а тепер пише українською. Я побачив його на відео, він мені сподобався, я листувався з ним і взяв у нього інтерв’ю[1].

  •  

Я написав багато книжок, був на багатьох літературних фестивалях, але говорити про Україну — це щось зовсім інше. Ми, звичайно ж, говоримо на цих заходах про ідеї, про історію, але й про життя та смерть, про виживання, про втрати, про жертви, про цю героїчну й неможливу боротьбу України задля виживання та вигнання росіян. Тож люди відчувають це[1].

Примітки[ред.]