Марко Андрейчик

Марко Андрейчик

Стаття у Вікіпедії

Марко Андрейчик (англ. Mark Andryczyk; нар. 1970, Філадельфія) — американський дослідник української літератури та перекладач. Викладає українську літературу на відділенні слов'янських мов і літератур у Колумбійському університеті. Адміністратор Програми українських студій Інституту Гаримана в Колумбійському університеті. Учасник рок-гурту Їжак, з яким записав три альбоми.

Цитати

Водночас українські інтелектуали — і це дуже цікава обставина — завжди шукають речі, які іноді можуть суперечити одна одній. Та головна їхня мета, як на мене, — бажання знайти європейське коріння в Україні та створювати на його основі нові речі. На жаль, такі інтереси та, зрештою, українські інтереси загалом дуже мало присутні в головах української влади. І це треба змінювати.

До української літератури мене привели дві речі — музика і журналістика. Я виріс в українській родині, закінчив інженерну спеціальність. Уперше я приїхав в Україну в 1992 році. Ця подорож була дуже цікава, я відвідав різні міста. Згодом вирішив повернутися, трохи пожити, підучити мову. Також раніше я працював диджеєм на незалежному радіо у Філадельфії, де ми крутили все, що хотіли. І тоді я зацікавився тим, що відбувається в українські музиці. У Львові я познайомився з місцевою творчою спільнотою і богемою. Щодня ми всі збиралися в кав'ярні, спілкувалися. Так я заприятелював з музикантами і дуже швидко увійшов у мистецькі кола.

Коли я повернувся у США, то пішов в офіс місцевої американської газети “The Ukrainian Weekly”, де працював мій друг Андрій Винницький. У нього на стіні я побачив афішу молодіжного фестивалю альтернативної культури «Вивих», яку я раніше бачив у Львові. Андрій запропонував писати про українську культуру. Так я почав писати статті як журналіст. Тоді ж я вирішив значно серйозніше взятися за це.

Мій перший вечір був у Молодіжному театрі, де святкували день народження Юрка Іздрика і де він читав уривки своєї прози. Там я познайомився з Тарасом Чубаєм. Відтоді ми дуже тісно спілкуємося та товаришуємо. Таке враження, що ми зналися все життя, як брати. І коли я наїздив до Львова, то жив у Тараса. Ми часто сиділи у підвалі на Погулянці, де раніше його батько, поет Григорій Чубай, збирав творче товариство наприкінці 1960-х і в 1970-х роках. Також я приятелював з поетом Віктором Небораком, який постійно знайомив мене з книжковими новинками. Ми тоді збиралися в Бібліотеці імені Василя Стефаника й обговорювали ці книги. Юрко й Оля Кохи також часто давали мені книжки, водили по майстернях художників. Я мав дуже цікаве товариство, і мене це захоплювало. — Про поїздку до України

Навіть попри те, що я виріс у свідомій українській родині, моя мама активно підтримувала українських політв'язнів у 1970-х роках, було дуже складно знайти роботу. Ризик був величезний. І цей вибір не був дуже популярний у моїй родині. Але мене завжди сильно тягнуло до української культури, це мені імпонувало і завжди відчувалося як щось своє. Повертаючись до мого музичного коріння, то те, що ми крутили на радіо, — це був контент, якого ніхто не крутив. Це була музика некомерційна, навіть авангардна, якої не було на інших радіо. Недавно я зрозумів, що тому й займаюся українською літературою. Ми робили презентацію моєї англомовної антології української літератури “The White Chalk of Days” у культовій книгарні у Філадельфії, де я також робив вечори українських письменників: Любові Якимчук, Андрія Любки, Юрка Андруховича. — Про вибір професії

Проєкт «Їжак» був створений фактично як коло друзів, як спілкування. Я тоді жив у Львові, писав багато музики і мав гурт в Америці, але хотілося мати в доробку україномовні пісні. Тому зібрав друзів-музикантів — переважно з «Мертвого півня» і «Плачу Єремії», ми записували і виконували мої пісні. Але коли я переїхав до Канади і був в аспірантурі, то вже важко було це поєднувати. Я приїздив до Львова, робив концерти, але це не було те, що раніше: коли ми бачилися щодня і робили спільні виступи. Були також акустичні виступи разом із Ярина Якуб'як, яка раніше була солісткою «Мертвого півня». В Америці я також зібрав американських музикантів і ми часто виконували композиції репертуару «Їжака».

Те, що відбулося після совка, — це великий прорив. Покоління літераторів-вісімдесятників дуже сильно копнуло ці двері холодильника, щоб вони відчинилися. Покоління вісімдесятників виконало функцію прощання з колоніальним світом. І вони це дуже добре зробили. Майбутнє сучасної української літератури почалося завдяки вісімдесятникам.

Українська література, зокрема через те, що перебуває у стані переходу, має власну й унікальну точку зору на багато речей. По-перше, вона може показати, що відбувається в ній і в українському суспільстві. По-друге, вона також має свою точку зору й на проблеми універсальні, які притаманні всьому світові. Через те, що певні проблеми стоять вкрай гостро, вона може їх бачити в дуже наближеній оптиці. Наприклад, проблема ідентичності, пам'яті, ментальних кордонів. Звісно ж, все це — питання глобального характеру, але українська література їх досить яскраво осмислює. І цей унікальний погляд може бути доволі цікавим для стабільніших країн і суспільств. Думаю, що наші митці та інтелектуали здатні передати безліч нюансів, які західні інтелектуали передати не зможуть.

Ще один цікавий фактор, чому українська література дуже цікава. Це вже більше про мову. Акт писання мовою, яка була загроженою та на порозі зникнення, вносить певну енергію в літературний твір, написаний такою мовою. Це енергія, якої, можливо, літератури стабільних суспільств уже не мають.

Я дуже пильно стежив за розвитком музики в Україні, зокрема і згаданого часу. Тоді проблематичніше було її знайти, бо записи були на касетах. А нині, думаю, її знайти значно легше і записати також. Раніше треба було шукати студію і це коштувало купу грошей. А нині є багато підручних доступних засобів, якими користуються всі. З цікавих тенденцій — неймовірний розвиток етномузики. Україна знайшла справді щось унікальне, хоча останнім часом того вже й трохи забагато. Помітив такий тренд, що багато гуртів свої назви пишуть латинкою. Не знаю, чи це допомагає, можливо, люди так швидше англійську вивчать. Дуже важливо, що діють квоти і підтримка українською музики. У 1990-х із цим було гірше — українським гуртам важко було потрапити на радіо й телебачення. Важливо, мені здається, щоб музика була справжньою. Інше питання — як зробити так, щоб її почули, донести до авдиторії.

1990-ті роки — дуже цікавий період для українського інтелектуала. Починається постколоніальна доба. Існує певний вакуум. Усе змінюється. Хто в таких умовах інтелектуали? Які їхні відносини з суспільством, з владою? Письменники, про яких я пишу, і герої в їхніх романах випробовують ці нові зв'язки і нові горизонти. Чим це відрізняється від західних інтелектуалів? Вочевидь, що економічною нестабільністю й іншим спектром випробувань, які переживає людина. Саме тому це й цікаво. Особливо розуміння колоніальних і постколоніальних рамок, з якими доводиться боротися українським інтелектуалам, рамок, що обмежують свободу й українську культуру. Тим українські інтелектуали цікаві — бо здатні робити речі, які західні інтелектуали не роблять чи не можуть робити.