Неокласики

Неокла́сики — група українських поетів та письменників-модерністів початку 20 століття. До неокласиків належали Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Освальд Бургардт (псевдонім Юрій Клен), Максим Рильський. До кола неокласиків відносять також таких авторів: В. Домонтович, Михайло Могилянський, Борис Якубський, Ананій Лебідь, Михайло Новицький, Стефан Савченко, Михайло Калинович, Андрій Ніковський, Дмитро Борзяк. Неокласики позиціювали себе як естетів і жорстко протиставляли себе народництву і романтизму. Крім художньої творчості, члени групи були також активними літературними критиками та теоретиками українського модернізму.

Цитати

	Витоки соцреалізму й українського неокласицизму були різні. Різними були джерела. Різною була їх природа. Український неокласицизм зародився як антитеза до романтизму XIX століття – селянського, сентиментального, сльозливого, що наріс неуникним хвостом після появи Шевченка. Одначе точки дотику неокласики знайшли в українському бароко XVII-XVIII століть у філософських і духовних трактатах, еротичній ліриці, демонологічних повістях і авантюрних оповіданнях, інтермедіях і п’єсах жанру міракль. Згідно з їхнім каноном нової особливої уваги заслуговував відтепер філософ і поет Григорій Сковорода. Вони прагнули створити тканину, якою можна було б покрити розриви в процесі розвитку української літератури, відновити тяглість і зв’язки, вивести українську літературу зі статусу колоніальної. Втома від символізму спричинила спрагу й тугу за чіткістю сприйняття, пошуками форм і явищ, якими вони були тут і тепер. Неокласикам хотілось оживити культуру, модернізувати її у спосіб, що поєднував смак до життя, традицію і розум. Їх вабили зусилля досягання недосяжної гармонії калокагатії. — «Амадока»
	— Софія Андрухович

	З чого починається дружба, де її межі? Що її підтримує? Як згасає палання дружби?.. Трактат про «неокласиків» був би трактатом про дружбу. Всякий інший виклад був би хибний. Але кожна дружба має свої відміни. Дружби бувають різні. У кожного в неокласичному колі вони були свої. Чи могло бути інакше? Були дружби периферійні. Інші означали суцільність близькости. Про кожну з дружб треба було б говорити окремо. Одна була дружба Зерова й Рильського й інша наша з ним. Немає формальних дружб. Не можна вступити в дружбу, як вступають до організації, подаючи заяву. Є палання дружби, але воно може згаснути.
	— Віктор Петров

	Неокласики були останніми, хто ще вмів розгледіти Лесю Українку на тлі її середовища й бачив на «ментальних знімках» її дитинства, юности й зрілости те, що потім назавжди щезло з її біографій, — велелюддя «групових портретів» (із яких потім, як і на реальних фотографіях сталінської доби, «зішкрібалися» постаті репресованих, так що врешті на виду тільки й зосталася — Велика Хвора в самотньому ліжкові). — З книги «Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій»
	— Оксана Забужко

	Так, ніколи ніяких «сходин» неокласиків не було. Не було «неокласичної організації». Не було статуту, зборів, засідань, протоколів, президіюму й секретаріату. Не можна було вступити до складу організації, як не можна одчинити одчинені двері: жадного складу не було. Була дружба, і поза цим не було нічого іншого. Зав’язувалась дружба з внутрішньої бизькости, народжувалась духовна одність. Ще в Києві почалась співпраця й приятелювання Зерова й Филиповича. Року 1920 перекреслились життєві шляхи Ю. Клена й Зерова. Року 1923 я, волею долі, опинився в Баришивці. З поворотом до Києва р. 1923 і з переїздом восени того року Рильського з Романівки зав’язалася наша дружба з ним. Дещо пізніше приїхав з Кам’янця Михайло Драй-Хмара. З цим коло було завершене.
	— Віктор Петров

	Формально неокласики були надзвичайно близькими до соцреалізму, панівного стилю радянського мистецтва. Вони так само орієнтувалися на реалізм і правдивість відображення явищ, на об’єктивність, раціоналізм, статичність, досконалу пластичність форм, не замулену суб’єктивними почуттями, думками, станами автора. Десь у цій номінальній схожості, у двоякості тих самих понять, у майже невидимих тріщинках, які розділяють справжність і глибину від того, що видає себе за такі, можливо, і крилось одне з пояснень тієї ненависті, яку на онтологічному рівні викликали неокласики у своїх опонентів. — «Амадока»
	— Софія Андрухович

Джерела

• Софія Андрухович. Амадока. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2020. — С. 832. — ISBN 978-617-679-629-9
• Оксана Забужко. Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій. — Київ: Комора, 2021. — 656 с. — ISBN 978-617-7286-28-7