Матвійчук Олександра В'ячеславівна

Олександра Матвійчук

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Матвійчук Олександра В'ячеславівна — українська правозахисниця, голова організації «Центр громадянських свобод», лауреатка премії імені Василя Стуса 2007), премії «Захисник демократії» від місій ОБСЄ, Парламентська асамблея ОБСЄ.

Про цінності

Щоб наша війна, яку нам нав’язали, не втратила для нас сенс. Виграти війну з росією і перетворитися самим на росію — немає жодного сенсу. І це основний виклик, який я зараз бачу, який стоїть перед майбутнім відновленням на засадах прав людини, на засадах інклюзії, справедливості — і це визначальне, що буде забезпечувати успіх України на шляху просування до країн розвинених демократій

Під час війни права людини обмежуються, але вони обмежуються пропорційно — тільки до тієї міри, до якої належить обмежити ці права і свободи, щоб цю війну виграти. І для громадянського суспільства величезне завдання — втримати цю ціннісну рамку, бо є ризик потрапити в так званий ефект «колії Медісона». Ангус Медісон, один з найвідоміших світових інституційних економістів, досліджував процеси трансформування країн. Він виявив, що країни, які хочуть провести модернізацію, ніби рухаються по певній колії, досягають «скляної стелі», б’ються головою — і падають. Їм не вистачає певної енергії, якогось стрибка, щоб зробити цю модернізацію, з однієї колії перейти в іншу. Оця енергія — це цінності прав людини

і володіють довгою перспективою. Тому для мене мир, права людини і прогрес нерозривно пов'язані

Про правозахист

Ми привчаємо людей, що будь-яку владу треба контролювати. Нормою має стати щодня виділити годину свого часу на громадський контроль. Якщо цього не робити, то навіть у янгола відпаде німб і виростуть роги. Наше завдання – долати розрив між суспільством та правозахисниками і залучати звичайних людей до цієї роботи

Ми це робимо, щоб відкрити його ім'я Україні. І показати, що ця людина бореться. Нам так само треба вчитися боротися за своїх громадян. Аби ці люди мали шанс на звільнення, потрібно їх тримати в топі суспільної уваги. Тоді можна проводити ефективну адвокацію — про кампанію "Let my people go" на підтримку тих, кого утримує в російських тюрмах путінський режим

Наш основний виклик – це те, що правозахисний рух сам у собі. Ми відірвані від людей. Якщо подивитися на соціологічні опитування, то кількість тих, які можуть назвати правозахисні організації, або що вони роблять – вона настільки мізерна, що це перекреслює усі наші амбіції.

Про революцію гідності

Я розумію, що це гра в довгу. "Євромайдан" мене навчив одній важливій речі: навіть коли здається, що все що ти робиш, немає сенсу, треба продовжувати чесно і віддано робити свою роботу. І результат неочікуване може з'явитися — про кампанію "Let my people go" на підтримку тих, кого утримує в російських тюрмах путінський режим

Ми розуміли, що режим дав команду й хоче повної зачистки Майдану. Але ми не розуміли, скільки в нас самих було часу, бо припускали, що по нас також можуть прийти будь-якої миті. Тому дуже поспішали зібрати якомога більше інформації. Є люди, котрі мають про Майдан приємні спогади — гімн, співи, нічні розмови біля бочки… Моя команда таких спогадів не має, бо ми працювали з людським болем

Про злочини росіян в російсько-українській війні

Питання війни для мене, це питання особистого досвіду. Досить складного, мушу зізнатися. Документувати, то не просто. Ми усі носимо в собі тисячі непромовлених історій. Часто люди не можуть розказати їх найріднішим, але довірилися тобі в примарній надії на якусь відкладену у часі справедливість. І страшно не від того на що здатні люди, навіть ті з якими ти кожен день вітаєшся в ліфті. Страшно, що ці історії не закінчуються. — з виступу на TEDxKyiv 2018

Завжди приємно солідаризуватися із героями. Але в наших списах (списках полонених, ув'язнених росією) багато звичайних людей. Ось що із цим робити? <...> Боротися за усіх, це означає боротися за живих людей... Не за створені нами героїчні образи. За людей, з усіма їх сильними сторонами і недоліками — з виступу на TEDxKyiv 2018

Ми не маємо права звикати до того, що в російських тюрмах і донбаських підвалах можуть роками знаходитися люди. Не ставитися до цього як до норми. мовляв, прикро звичайно, однак таке життя, що я можу зробити? Це не норма! Це не нормально, і ми мусимо із цим щось зробити! — з виступу на TEDxKyiv 2018

До початку війни у мене все було просто. Книги, які я читала, на яких виховувалася, вони пояснювали, що є «свої» і є «чужі». «Свої» – хороші, а «чужі» – погані. А під час війни, коли ти займаєшся документуванням порушень, ти розумієш, що лінія розподілу так не проходить. І людина, яка «свій», яка, можливо, вранці героїчно боролася, увечері може зробити щось таке, що ти руки їй не подасиш. І все це уживається не тільки в одній людині, але й вміщується у мірках однієї доби. І насправді це все досить боляче. Тут ти даєш пожертви на армію, яка тебе захищає; тут ти приходиш на Майдан, де привозять чергову труну; тут ти документуєш ці випадки. Правозахисники не мають такої розкоші захищати “своїх”. Ми захищаємо цінності. І цей тест треба пройти.

З початком повномасштабного вторгнення ми зіштовхнулися з безпрецедентною кількістю воєнних злочинів на всій території України. Росія використовує воєнні злочини як метод ведення війни.

Я займаюсь документуванням вісім років і особисто опитала сотні людей, які розповідали мені страшні історії про те, як їх били, катували, ґвалтували, забивали в дерев’яні ящики, під’єднували електрострум до статевих органів, вирізали слова "Бандера" на частинах тіла, змушували писати на стіні власною кров’ю, виймали око ложкою. Але навіть я не була готова до такого рівня жорстокості. Всі ці місяці я не дозволяла собі рефлексувати. Я боялася про це думати. Коли починаєш осягати жах того, що ти документуєш, – ти можеш зламатися. Як з таким об’ємом злочинів може впоратися психіка навіть підготовленої людини? Тому я досі намагаюсь не відповідати собі на це запитання.

Росія намагається зламати наш спротив через біль. Щоб нам так боліло, що ми не могли чинити спротив

...є речі, які не мають національних кордонів. І ось цей жах, цей біль не має національних кордонів.

У нас зараз пробіл безкарності. Людям потрібне не просто відновлення фізичного та психічного здоров’я. Їм потрібне відновлення віри, що справедливість можлива. Нехай і відкладена у часі. Що люди, які з ними це зробили чи ухвалювали відповідні рішення, рано чи пізно будуть покарані. — у відповідь на питання "Чи є хоча б теоретичні шанси, що всіх підозрюваних буде покарано, а їхню вину – доведено в судовій інстанції?"

Правосуддя – це дуже дорого. І в цьому його цінність. Путін хоче довести, що тільки фізична сила має значення. А це основна ознака авторитаризму, який відкидає верховенство права. І єдиний спосіб виграти війни ціннісно – визнати, що був період тимчасового правового свавілля. Коли вся система ООН не змогла запобігти трагедії в Оленівці. Коли під час візиту генсека ООН до Києва росіяни ракетою вбивають журналістку Віру Гирич. І притягнути до відповідальності людей, які ігнорували норми міжнародного гуманітарного права. Важливо, щоб вони були покарані не лише за резонансні злочини, включно з убивством нікому не відомого фермера. Адже для нас людське життя – це цінність, і ми запускаємо дуже дорогу машину розслідування, щоб з’ясувати обставини загибелі цього фермера.

	Для Кремля воєнні злочини – це не помилки, а тактика. Він отримує та зберігає контроль над регіоном, переслідуючи активні меншини та піддаючи їх жорстокому поводженню. Це надсилає сигнал пасивній більшості мовчати. Будь-хто, хто може бити на сполох – зазвичай це правозахисники – змушений виїхати або заарештований. Спробуйте знайти правозахисні організації в штучних формуваннях Кремля, таких як Придністров’я, Південна Осетія чи Крим, які не зазнають систематичних переслідувань. Ви не знайдете жодного.
	For the Kremlin, war crimes are not mistakes but tactics. It gains and retains control of a region by rounding up vocal minorities and exposing them to brutal treatment. This sends a message to the passive majority to stay silent. Anyone that might sound the alarm – usually rights activists – is forced into exile or detained. Try to find any human rights organisations in Kremlin’s client entities like Transnistria, South Ossetia or Crimea that do not suffer systematic persecution. You won’t find any.

	Ми в авангарді битви між автократією та демократією в цьому світі. Ми боремося за своє право на демократичний вибір. А Путін? Ця робота має не лише військовий, а й ціннісний вимір. Тому це не тільки війна між двома державами. Це війна між двома системами — авторитаризмом і демократією. І Путін у своїй роботі намагається переконати українців і весь світ, що наші цінності – як демократія, верховенство права, свобода прав людини – є штучними, фальшивими цінностями. Тому він перевіряє переконання людей, якщо вони справжні, чому вони не змогли захистити вас під час цієї війни?
	We are in the forefront of the battle between autocracy and democracy in this world. We are fighting for our right to have a democratic choice. And Putin? This work has not only a military but a value dimension. That’s why it’s not only the war between two states. It’s a war between two systems—authoritarianism and democracy. And Putin in his work is trying to convince Ukrainians and the whole world that our values–like democracy, rule of law, freedom of human rights–are artificial, are fake values. Because he tried to convince people, if they are real why couldn’t they protect you during this war?

Про міжнародну систему миру та безпеки

Міжнародна система миру та безпеки безпорадна. Наше завдання – вижати максимум, який вона може дати. (…) Міжнародна система лежить у руїнах, як український Маріуполь. — про вплив міжнародних інституцій на притягнення до відповідальності порушників Міжнародного права (2022)

ООН і держави-учасниці мають вирішити проблему «прогалини у відповідальності» та забезпечити шанс на справедливість сотням тисяч жертв воєнних злочинів. Без цього стійкий мир у нашому регіоні неможливий. Потрібно створити міжнародний трибунал і притягнути Путіна, Лукашенка й інших воєнних злочинців до відповідальності

	В Україні на карту поставлено все, за що виступає ООН. Якщо Путіну дозволять досягти успіху, народиться новий світ, у якому більші держави знову зможуть безкарно вдиратися до своїх сусідів. Короткий період в історії людства, коли усталена суверенна воля народу служила основою правління, закінчиться. Неоімперські ревізіоністські сили створять «сфери впливу», використовуючи економічний тиск, політичні пастки, дезінформацію та військовий примус, щоб перетворити менших сусідів на васалів. Світ, який є більш відкритим, згуртованим і безпечним, поступиться місцем більш закритому, фрагментованому та насильницькому.
	Everything the UN stands for is at stake in Ukraine. If Putin is allowed to succeed, a new world will be born, in which larger states will once again be able to invade their neighbors with impunity. A brief period in human history, when the settled sovereign will of the people served as the basis for government, will end. Neo-imperial revisionist powers will create “spheres of influence” using economic pressure, political capture, disinformation, and military coercion to turn smaller neighbors into vassals. A world that is more open, connected, and safer will give way to one that is more closed, fragmented, and violent.

Промова на врученні Нобелівської премії миру 10.12.2022

Ми отримуємо Нобелівську премію миру під час війни, яку розпочала Росія. Ця війна триває вже вісім років 9 місяців та 21 день. Для мільйонів людей стали звичними такі слова як обстріли, катування, депортації, фільтраційні табори. Але немає таких слів, щоб передати біль матері, яка втратила новонародженого сина після обстрілу пологового відділення лікарні. Вона щойно пригортала свою дитину, називала на ім’я, годувала грудьми, вдихала її запах – і раптом російська ракета зруйнувала весь її всесвіт. І тепер її омріяна і така жадана дитина лежить у найменшій у світі труні.

Покоління, які пережили Другу світову війну, змінилися іншими. Люди почали сприймати права та свободи як даність. Навіть у розвинених демократіях набирають вагу сили, що ставлять під сумнів принципи Загальної декларації прав людини. Але права людини не виборюються раз і назавжди. Цінності сучасної цивілізації треба захищати.

Мир, прогрес та права людини нерозривно пов’язані. Держава, яка вбиває журналістів, ув’язнює активних людей чи розганяє мирні демонстрації, становить загрозу не тільки для своїх громадян. Така держава становить загрозу для всього регіону та миру у світі в цілому. Тому на системні порушення світ повинен реагувати.

Права людини мають бути не менш вагомим чинником у прийнятті політичних рішень як економічна вигода чи безпека. Цей підхід потрібно застосовувати і в зовнішній політиці.

Росія послідовно знищувала власне громадянське суспільство. Але країни демократичного світу тривалий час закривали на це очі. Вони продовжували тиснути руку російському керівництву, будувати газопроводи та вести «business as usual». Десятиліттями російські війська вчиняли злочини у різних країнах. Але завжди лишалися безкарними. Світ належно не відреагував навіть на акт агресії та анексію Криму, яка стала першим прецедентом у поствоєнній Європі. Росія повірила, що може робити все, що захоче.

Російський народ буде нести відповідальність за цю ганебну сторінку своєї історії та прагнення силоміць відродити колишню імперію.

Люди в Україні як ніхто хочуть миру. Але мир не настає, коли країна, на яку напали, складає зброю. Тоді це не мир, а окупація.

Потрібно перестати маскувати відкладені воєнні загрози під «політичні компроміси». Демократичний світ звик до поступок диктатурам. І тому така важлива готовність українського народу протистояти російському імперіалізму. Ми не залишимо людей на окупованих територіях на смерть та тортури. Життя людей не може бути «політичним компромісом». Боротися за мир – це не піддаватися на тиск агресора, а захищати людей від його жорстокості.

У цій війні ми боремося за свободу у всіх її сенсах. І платимо за це найвищу ціну. Ми, громадяни України всіх національностей, не маємо обговорювати своє право на суверенну та незалежну українську державу і розвиток української мови та культури. Як люди, ми не маємо узгоджувати право визначати свою ідентичність та самостійно робити свій демократичний вибір. Кримські татари та інші корінні народи не мають доводити своє право вільно жити на рідній землі у Криму.

Цінності – це те, що визначає нашу поведінку не тоді, коли легко, а тоді, коли нам важко.

Міжнародна система миру та безпеки більше не працює. В’язень сумління, кримський татарин Сервер Мустафаєв та багато інших людей ув’язнені в російських тюрмах через свою правозахисну роботу. Ми, правозахисники, які багато років використовували право для захисту людей, не маємо жодних правових механізмів, щоб зупинити російські звірства. Тому багато хто із правозахисників були змушені із зброєю в руках захищати те, в що вони вірять. Як мій друг Максим Буткевич, який зараз у російському полоні. Він та інші українські військовополонені, а також усі затримані цивільні мають бути звільнені.

Система ООН, створена після Другої світової війни її переможцями, заклала для окремих країн невиправдані індульгенції. Якщо ми не хочемо жити в світі, де правила визначають держави із більш потужним військовим потенціалом, то це належить змінити.

Потрібні дієві гарантії безпеки та поваги до прав людини для всіх держав та їхніх громадян, незалежно від участі у військових блоках, їхнього військового потенціалу чи економічної потужності. Права людини мають посісти у цій новій системі центральне місце.

Політики мають спокусу уникати пошуку складних стратегій, що вимагають тривалого часу. Вони часто поводяться так, ніби глобальні виклики самі колись зникнуть. Але правда в тому, що вони тільки загострюються. Ми, люди, які хочуть жити у мирі, маємо говорити політикам, що нам потрібна нова архітектура світопорядку.

Звичайні люди мають набагато більше впливу, ніж вони самі собі думають. Голос мільйонів людей у різних країнах може змінити світову історію швидше, ніж втручання ООН.

Диктатори бояться утвердження ідеї свободи. Тому Росія намагається переконати весь світ, що верховенство права, права людини та демократія фальшиві цінності. Бо під час війни вони нікого не захищають.

Нам належить розірвати це коло безкарності та змінити підходи до правосуддя за воєнні злочини. Стійкий мир, який дає свободу від страху та відчуття перспективи, неможливий без справедливості.

Ми досі дивимося на світ через призму Нюрнберзького трибуналу, де воєнних злочинців засудили, лише коли нацистський режим впав. Але справедливість не має залежати від стійкості авторитарних режимів.

Війна перетворює людей на цифри. Ми маємо повернути імена усім жертвам воєнних злочинів. Незалежно від того, хто вони, їхнього соціального статусу, виду злочину та жорстокості, яку вони зазнали, і чи цікавиться медіа та суспільство їхньою справою. Бо життя кожної людини має значення.

Право – це жива матерія, яка постійно перебуває в розвитку.

Ми маємо створити міжнародний трибунал та притягнути Путіна, Лукашенка та інших воєнних злочинців до відповідальності. Так, це сміливий крок. Але ми маємо довести, що верховенство права працює, а правосуддя існує, бодай і відкладене в часі.

Наш світ став дуже швидким, надскладним та взаємопов’язаним. Прямо зараз люди в Ірані борються за свою свободу. Люди в Китаї опираються цифровій диктатурі. Люди в Сомалі повертають до мирного життя дітей-солдатів. Вони як ніхто відчувають, що значить бути людьми та відстоювати людську гідність. Від їхнього успіху залежить і наше майбутнє. Ми відповідальні за все, що відбувається в світі.

Права людини – це про спосіб мислення, про певну парадигму сприйняття світу, яка визначає як людина думає та буде діяти. Вони втрачають значення, якщо їхній захист залишити тільки юристам та дипломатам. Тому недостатньо прийняти правильні закони чи створити формальні інституції. Цінності суспільства все-одно будуть сильніші.

Ми хочемо, щоб наші діти не були змушені проходити через війни та страждання. Ми маємо взяти відповідальність, щоб не перекладати на їхні плечі те, що мусимо зробити ми, їхні батьки. Людство має шанс подолати глобальні кризи та вийти на новий шлях світорозуміння. Час взяти відповідальність. Ми не знаємо, скільки у нас цього часу.

І оскільки це Нобелівська премія миру під час війни, то я дозволю собі звернутися до людей у різних країнах світу із закликом до солідарності. Ви не маєте бути українцями, щоб підтримати Україну. Достатньо бути просто людиною.

Про Нобелівську премію миру

Кажуть, що цю премію мав би отримати український народ. І насправді так і відбувається, тому що Центр громадянських свобод це організація сила якої в тому, що головну роль відіграють волонтери.<...> Нобелівська премія миру присуджується всім людям в Україні, які борються за свободу в усіх її сенсах

Спільна Нобелівська премія миру – аж ніяк не старий наратив про братні народи Радянського Союзу. Це історія про опір спільному злу, це історія про те, як правозахисники в різних країнах вибудовують горизонтальні зв’язки між собою для вирішення проблем, які не мають державних кордонів. — у відповідь на прохання прокоментувати слова радника керівника Офісу президента Михайла Подоляка "У Нобелівського комітету однозначно цікаве розуміння слова "мир", якщо Нобелівську премію разом отримують представники двох країн, що напали на третю".

...важливо розуміти, що Нобелівська премія миру - не країнам, вона - людям. Людям, які захищають права людини і протягом років працюють разом. Усі ці 8 років ми тісно працювали з «Меморіалом», який завжди називав війну - війною, який один з перших говорив, що окупація Криму - це незаконний акт і порушує міжнародне право, які допомагали нам боротися за звільнення українських політв’язнів і щоб вони дожили до цього, і захищали їхні права. Тобто, це премія людям, які спільно борються проти спільного зла, яке знову намагається утвердитися в нашій частині світу.

Про себе

Я мультизадачна людина. У мене ніколи не було мети кимось конкретно стати. В дитинстві, пам'ятаю, казала, що просто хочу бути хорошою людиною.

Батьки мені завжди казали: "Все, що ти візьмеш від життя, ти це зробиш сама. Тому вчися". Вони дали мені потужний заряд вчитися. Відтак, я завжди була першою у навчанні – хоча тепер розумію, що це було зовсім необов'язково

Наша родина була дуже бідною. Та в мене було щасливе дитинство — батьки мене любили і щедро це показували, а це для дитини головне. Не думаю, що мене травмувало ласування посипаним сіллю чорним хлібом замість солодощів. З дитинства батьки вклали в мою голову одну головну ідею: все, чого я досягну, буде залежати винятково від мене, бо грошей чи блату нема

Я хотіла стати театральною режисеркою, навіть робила певні кроки в цьому напрямку. До речі, моя перша національна нагорода — за п’єсу. Ліцей надіслав мій текст на якийсь конкурс, і моя робота перемогла. <...> Мені з дитинства подобалося багато речей. Я навіть не думала, що стану гуманітарієм, бо успішно їздила на олімпіади з фізики, а улюбленим предметом була геометрія. Та через вивчення української мови та історії я почала цікавитися темою прав людини, в мені відгукнулись історії дисидентів. І з’явився паралельний струмінь інтересу — боротьба з несправедливістю

У старшій школі я думала стати театральною режисеркою. Тоді ж і познайомилася із філософом, письменником, очільником українського ПЕНу Євгеном Сверстюком. Він узяв наді мною опіку та увів до кола українських дисидентів. Я пізнала людей із свого підручника історії. Вони мали сміливість боротися проти тоталітарної радянської машини, провели довгі роки в таборах, засланнях, психіатричних лікарнях. Із того часу я знаю, навіть коли в тебе не лишається жодних інших інструментів, у тебе завжди залишається власне слово і власна позиція. І це не так і мало, зрештою. Цей досвід визначив моє життя. Я обрала вивчати право, щоб і самій відстоювати свободу та людську гідність.

У нас була традиція разом зустрічати Різдво. Я там була найменшенька, тому сиділа тихо та уважно слухала. Хіба що колядувала в хорі разом з усіма. Мені було ніяково, але дуже цікаво чути все те, що розказували ті люди. У мене відтоді немає пієтету перед посадами й регаліями: я бачила виняткових людей, які прямо говорили все, що думали, які жили так, як говорять — про спільноту Євгена Сверстюка

Про неї

	Поки Матвійчук говорила, її блакитні очі не зводили погляд з моїх очей і, здавалося, ставали більшими та яскравішими на її блідому, худому, серйозному обличчі. Одного разу, коли я запитав, як на неї вплинуло російське вторгнення, ці очі раптом наповнилися слізьми.
	As Matviychuk spoke, her blue eyes stayed fixed on mine and seemed to grow larger and brighter in her pale, thin, serious face. At one point, when I asked what effect the Russian invasion was having on her, those eyes suddenly filled with tears.
	— Джордж Пекер

	Ця видатна жінка зробила справою свого життя обстоювання прав людини та прагнення до демократії в Україні, ставши координаторкою громадянської ініціативи “Євромайдан SOS”, яка виникла після жорстокого придушення владою мирних демонстрацій на Майдані Незалежності 30 листопада 2013 року. Наразі вона робить усе, щоб українців почули. Саме тому я обрав її. — про власну роботу, портрет Олександри Матвійчук зроблений з плакатів, які після 24 лютого 2022 року розклеювали на вулицях українських міст
	— Александр Фарту, відомий як Vhils, португальський графіті та вуличний художник

Зовнішні посилання

• Центр Громадянських Свобод