Перейти до вмісту

Аґнєшка Матусяк

Матеріал з Вікіцитат
Аґнєшка Матусяк
Вікіпедія
Вікіпедія

Аґнєшка Матусяк (пол. Agnieszka Matusiak) — польська літературознавиця. Професорка гуманітарних наук, габілітована докторка, славістка.

Цитати[ред.]

Зі статті «Українське розстріляне відродження 3.0. та імперська генетична спадщина великої російської культури» (Вроцлавський університет (Польща). Вроцлав, 15 квітня 2022 р.[ред.]

  •  

У другому десятиріччі ХІХ ст. після Французької революції і наполеонівських воєн Росія виявилася наймогутнішою країною на cході Європи, чому також сприяло приєднання Фінляндії (1809 р.) і Бессарабії та контроль над Дунайським басейном (1812). Війна з Персією (1804–1813) та Османською імперією (1806–1812) закріпили імперський статус Росії. У процесі цієї військової експансії Росія значно зміцнила своє панування над Україною шляхом долучення Правобережжя (у результаті другого поділу Речі Посполитої 1793 р.), ліквідації Запорізької Січі (1775) і Гетьманщини (1781), адміністративного об’єднання земель і запровадження кріпацтва[1].

  •  

Завоювання територій Османської імперії пропагувалося як праведна боротьба християн проти варварського ісламу. У свою чергу, привласнення територій Речі Посполитої теж репрезентувалося як перемога істинної православної віри над загнилим католицизмом; тут Росія керувалася чистим прагматизмом: стверджувалося і політично недвозначно доводилося, що у багатоголосому хорі слов'ян має звучати лише один потужний голос, і щоб це сталося, необхідно видалити того історичного конкурента, що прагнув перебрати на себе цю місію[1].

  •  

Ставлення ж до України було ще складнішим. Поступову інкорпорацію Лівобережжя протягом попереднього століття було представлено як результат мудрості українських діячів, які заради державних інтересів виступали за єднання з Росією з метою створення слов'янської наддержави.
Росія відчувала тісніший зв’язок із Україною, ніж з іншими нещодавно приєднаними територіями. Фактичне захоплення територій Лівобережжя було інтерпретовано як «возз’єднання» з Росією, як статус повернення до «матері»[1].

  •  

До питань, що турбують нас зараз, звертався і базовий теоретик російського революційного демократизму й окциденталізму Віссаріон Бєлінський (1811–1848), письменник, літературознавець, філософ. Демократичні погляди Бєлінського на українську культуру допускали її існування лише як імперської екзотики: «Малоросія – країна поезії. Малороси наділені неповторним гумором. Любов є основним елементом їхнього буття. Додайте до цього азійське лицарство, відоме під ім’ям вправних козаків, – і тоді ви погодитесь зі мною, що важко знайти більш натхненне джерело для поезії, аніж життя Малоросії»[1].

  •  

Бєлінський не зміг приховати свого гніву, пишучи про українців: «Це плем’я може мати тільки народні пісні, але у нього не може бути поетів, а тим паче – великих поетів». Заслання Шевченка 1847 року до карного корпусу в Оренбурзі (потім до Орська і Новопетровська; на засланні він залишався до 1857 р.) із забороною малярства та письма, на що безпосередньо вплинула діяльність Шевченка в таємному Кирило-Мефодіївському братстві, а опосередковано – антиімперіалістичні твори, які відкрито засуджують царський деспотизм проти колонізованих націй (вірші «Кавказ», «Сон» і містерія «Великий льох»), Бєлінський привітав захоплено: «Я не читав цих пасквілів, і ніхто з моїх друзів їх не читав (що, до речі, доводить, що в них немає нічого злостивого, вони є лишень тупими і банальними) [...]. Шевченка було заслано на Кавказ. Мені його не шкода; якби я був його суддею, то зробив би щонайменше те саме»[1].

  •  

Мої висновки підтверджує думка Миколи Хвильового (1893–1933) – одного з видатних українських інтелектуалів, письменника, публіциста, культурного діяча, патрона і головної рушійної сили українського національно-культурного відродження 20–30-х рр. ХХ ст., що трагічно завершилося сталінським фізичним винищенням інтелектуальних еліт та супроводжувалося жорстоким процесом духовного викорінення українського суспільства шляхом стирання історичної пам’яті про інтелектуальні та мистецькі досягнення того часу. Тому Юрій Лавріненко, український літературознавець-емігрант, який після Другої світової війни тісно співпрацював із Єжи Ґєдройцем, назвав цей період «розстріляним відродженням»[1].

  •  

Впровадження в життя політики українізації було свідомим життєвим вибором Хвильового (він народився в родині російського вчителя, справжнє прізвище Фітільов), а створення проєкту самостійної української ідентичності стало його основним життєвим кредо. Його літературні й публіцистичні твори, а також культурно-організаційна діяльність – усе підпорядковувалося питанню мобілізації задля докладання зусиль для звільнення свідомості від підʼяремного впливу російської та радянської культур. Квінтесенцією його антиколоніальних і антитоталітарних зусиль є блискучі памфлети, чільний серед яких «Україна чи Малоросія?», опублікований у 1926 році та відразу заборонений аж до розпаду Радянського Союзу[1].

  •  

В умовах заборони поширення брошури 1927 року Хвильовий пише роман «Вальдшнепи». Українські читачі могли вільно ознайомитися лише з першим томом, адже другий був конфіскований з друкарні, тож фінал роману й донині залишається загадкою. Це твір-дискусія, де ведеться нещадна полеміка на тему російського культурного імперіалізму, для якого, на думку Хвильового, найдосконалішим втіленням, а тому й найнебезпечнішою за своєю ідеологічною якістю, була творчість Достоєвського. Тому головні герої «Вальдшнепів» – Дмитро Карамазов і Аглая – безпосередньо дотичні до ідеї, носіями якої є постаті в романі Достоєвського «Злочин і кара». У романі Микола Хвильовий піддає їх національно-ідейній інверсії[1].

  •  

Перед обличчям жорстокої цинічної війни, що відбувається неподалік нашого кордону, травму якої ми щодня співдосвідчуємо з 24 лютого цього року, не лише в ЗМІ, а й у листуванні електронною поштою з нашими друзями чи в прямих повідомленнях про українських біженців, які шукають притулку в Польщі, бракує лишень безтурботних заяв про метафізику, містику російської душі, справжня сутність якої виявляється в алкогольній пиятиці. Невже травму першого перехідного десятиліття після розпаду СРСР треба звести до «виплат у бюстоношах» і «сорому росіян перед світом не просто п’яного, а й запійного Бориса Єльцина»? і, як наслідок, перемоги Володимира Путіна на президентських виборах?

  •  

Отже, зважаючи на те, що література має силу проєктувати можливі світи, цілком очевидно, що російська література, основу якої становить суміш насильства, жорстокого й цинічного націоналізму та імперіалізму проти Іншого, що є усталеним у некритичному ставленні низки поколінь через власні освітньо-культурні установи і, відповідно, не може сприяти постанню в уяві реципієнтів ненасильницького й антиімперського уявлення та осмислення світу і його визначальних стосунків. Ба більше, ці довготривало і горезвісно «принижені й ображені» за першої слушної нагоди прагнуть помститися, перетворившись із жертв на катів – тривале насильство спустошує людство (тут я особливо рекомендую оглянути фільм 2021 року української драматургині, сценаристки й режисерки Наталії Ворожбит «Погані дороги», присвячений операціям російського військового агресора на Донбасі)[1].

  •  

Отже, так, «велика російська література, культура» відповідальна за те, що сьогодні відбувається в Бучі, Ірпені, Бородянці, Гостомелі, Макарові, Чернігові, Маріуполі, Херсоні та ін. Власне там, як і раніше в Афганістані, Чечні, бачимо справжніх російських «героїв нашого часу»: вбивць, ґвалтівників, грабіжників, тисячі «дрібних (мелких) бісів», яким додають відваги літри вкраденого алкоголю для спланованого нападу на беззахисних цивільних осіб: дітей, старих, жінок, для знищення чоловіків мобілізаційного віку, які могли б бути корисними українській армії. І моральна відповідальність однаково падає на весь російський народ, бо треба називати речі своїми іменами: людей в Україні вбиває не сам Владімір Путін і його оточення, а звичайні росіяни[1].

  •  

У ці дні, коли тисячі українців гинуть во ім’я чергової «визвольної асиміляції» з великим російським народом, як переконує росіян та решту світу путінська пропаганда, можливо, доречніше було б поміркувати не стільки над тим, що в нас і в світі вже дуже добре відоме й описане про Росію, скільки над тим, в якому дусі виросли покоління польських, і не лише, русистів, росієзнавців, а також різні симпатики російськості, оскільки вони не можуть чи не хочуть усвідомлювати, наскільки небезпечно руйнівний потенціал агресивного імперіалізму містить у собі «велика російська культура» (о, цей Чайковський і його увертюра «1812 рік», а може Прокоф’єв і його монументальна опера «Війна і мир», яка пафосно вихваляє російську зброю[1]...)

  •  

Може здатися, що після досвіду Другої світової війни та гнітючої залежності від Радянського Союзу на значній частині європейського континенту у нас не повинно виникнути проблем побудови світу за принципом деколоніального поліуніверсуму, тобто справедливого світу, що складається з багатьох світів, що самовизначаються і самопредставляються – як на внутрішньому, так і на зовнішньому форумі – у повноцінному суб'єктивному полілозі, в якому досвід імперсько-колоніальних відносин передається голосом не гегемона, а багатовікового поневолення, не з метрополії / Росії, а з місця колонізації / України. Восьмий рік окупації України Росією має нарешті спонукати нас до деколоніальної інтелектуальної анархії, а в результаті – деколоніального руйнування знань”(epistemicide), метою якого є сходження з проторованих стежок мислення, в результаті чого ми стали заручниками (нео)імперських російських дискурсів і наративів, створюючи свій афірмативний імідж на міжнародному рівні, і вітчизняний форум, навіть коли він піддається нібито критичній вівісекції – адже, незважаючи на те, що він є звірячим агресором, він все одно займає левову частку уваги, яку, з моральної точки зору, можна було і потрібно було б спрямовувати на потерпілого[1].

  •  

Справді, досить уже про болячки російської душі, якими ексгібіціоністськи протягом століть годувала нас «велика російська культура» через своїх творців та їхніх речників, зокрема вчених. Сьогодні велика роль ЗМІ та науково-популярних кіл у тому, щоб вміло й натхненно надати першість суверенній не-російській перспективі. Тоді ми побачимо, що світ, який розглядають і описують з цього погляду, аж ніяк не є менш привабливим, а геть навпаки: набагато цікавіший, тому що різноманітніший і зі значними якісними показниками, який може конкурувати з сучасними світовими тенденціями. Завдяки цьому типу ментальної стратегії ми можемо отримати нові знання щодо навколишнього світу, тієї частини континенту, котра сама для нас властива, а отже і знання про себе за принципом, що ми пізнаємо себе найкраще, порівнюючи з Іншим; знання не лише про минуле чи сьогодення, а й, що найголовніше, про наше афірмативне проєктування справедливого майбутнього[1].

  •  

Зважаючи на вищесказане, раптом виявляється, що театр В.Меєрхольда не був унікальним культурним явищем, у чому нас десятиліттями переконували, бо в той самий час у Києві та Харкові був геніальний Лесь Курбас, який створив власну оригінальну і сенсаційну театральну концепцію, й оскільки він не корився радянському режиму (на відміну від Меєрхольда, який співпрацював з владою, – що насправді не допомогло, бо його розстріляли в лютому 1940 р.), той вирішив розправитися з ним якомога суворіше, не лише знецінивши його працю і його самого ще за життя, що завершилося розстрілом у таборі в лютому 1937 року, а й знищивши навіть пам’ять про Курбаса. Лише завдяки нечисленним уцілілим співробітникам Курбаса та їхній прозірливій превентивності вдалося зберегти і відтворити здобутки київського «Молодого театру», а потім і київсько-харківського театру «Березіль»[1].

  •  

Скільки людей сьогодні знають про протопостмодерні тексти Майка Йогансена, написані до Другої світової війни? Про чудовий, що не поступається іншим культурам Європи, експресіонізм, драматургію Миколи Куліша? Про витончену інтелектуальну прозу Віктора Домонтовича/Петрова, чия складна доля донині чітко не окреслена через неможливість знайти документи, які досі закриті в секретних архівах КҐБ? Або про незрівнянний поетичний політ творчості письменників із повоєнного емігрантського гуртка Мистецького Українського Руху (МУР). Скільки людей у нас знають, що роботи Ольги Екстер, Олександра Архипенка, Анатолія Петрицького перебувають у найкращих світових колекціях модернізму поруч із роботами найвидатніших світових митців – хоча часто все ж трапляється, що українці іменуються як радянські художники (sic!). Прикладів багато[1].

  •  

Насправді кожна культурна епоха «великої російської культури» вимагає ретельної деколоніальної перевірки, яка б дозволила зрозуміти, як агресивна культурна політика Росії, а потім і Радянського Союзу віддавала перевагу – як в теорії, так і в численній практиці – російським митцям як всередині імперії, так і на закордонному форумі, нав’язливо затьмарюючи наративи та дискурси неросійських культур імперії або, можливо, привласнюючи їх, якщо вбачали в цьому свою імперську вигоду (наприклад, кіно Олександра Довженка)[1].

  •  

Надати Україні, яка зараз палає у вогні, солідарну фінансову підтримку – є моральним обов’язком різних рівнів інституцій Європейського Союзу, оскільки ще довго після закінчення війни цій країні буде потрібна довготривала і самовіддана допомога від нас. Благородним прикладом такого типу новоствореного польсько-українського сестринства є Фонд підтримки жінок та дівчат з України. Я думаю, що наступний крок належить зробити нам, міжнародній українській дослідницькій спільноті. Час для трансдисциплінарної співпраці з Новою Україною. Нашими конструктивними дискурсами та починаннями у багатьох сферах наукової, культурної та соціальної діяльності в діалозі з нашими партнерами з України ми підтвердимо, що український культурний бренд є брендом сам по собі. Тільки так можна запобігти «представленню» України світу путінським неоімперіалізмом[1].

  •  

Свій текст я присвячую всім українським науковцям і науковицям, які через кровожерного «дрібного біса» російської душі Владіміра Путіна змушені день у день відмовлятися від власних життєвих сценаріїв, які їм диктували їхні непокірні, антиімперіалістично налаштовані українські душі.
А що вже невдовзі Великдень, пам’ятаймо про надію, яку несе нам єство Воскресіння[1].

Примітки[ред.]