Ворожбит Наталія Анатоліївна

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Наталія Ворожбит
Wikipedia-logo-v2.svg Стаття у Вікіпедії

Ворожби́т Ната́лія Анато́ліївна (нар. 4 квітня 1975, Київ) — українська драматургиня, режисерка, сценаристка, кураторка. Пише українською і російською мовами. Належить до напрямку «нова драма». Лауреатка Премії Women In Arts у 2020 році.

Цитати[ред.]

  •  

Болючих тем, про які ми ніколи не замислюємося, багато. Я приймаю роботу з ними як виклик. З іншого боку, вони мене руйнують і хочеться комфортних тем[1].

  •  

Взагалі, документальний театр — найкращий та найшвидший інструмент для висвітлення реакції на якісь події. Іноді не маєш часу відрефлексувати, проаналізувати якусь подію і про неї висловитись, бо для цього потрібен час — рік, два, три... А це документ: ти просто фіксуєш і ділишся цим, зберігаєш для історії. І зовсім по-іншому сприймаєш документальні тексти у театральній залі[2].

  •  

В основі «Кіборгів» були щирі розповіді військових. Для мене це була складна робота, я взагалі не люблю брати інтерв’ю, а тут потрібно було знайти контакт з бійцями. Я почувалась ніяково, адже хто я для них, як я, жінка, що не воювала, можу зробити фільм про війну[3]?

  •  

Драматургію можна зробити професією, говорити серйозно з глядачем на телебаченні і не соромитися за сценарії, які написав[1].

  •  

Кіно – це візуальне мистецтво, з одного боку. З іншого ж – сенси, які закладені саме в тексті, яскравіше, чіткіше, сильніше впливають на глядача[4].

  •  

Мені дуже подобається Нью-Йорк, але це задалеко від України. Можливо, це звучить якось пафосно, але тут я насправді отримую натхнення та підживлююсь. Проте дуже люблю їздити, люблю тамтешній спосіб життя, він більш комфортний. Для драматурга такі контрасти дуже важливі[2].

  •  

Мені ще треба вчитися та шукати баланс. Як зменшити свій текст у правильних цілях та більше працювати над візуальною складовою[4].

  •  

Ми рятуємо світ, коли не виходимо за межі в темні провалля підсідомості й не витягаємо все те на поверхню, тому що воно теж травмує і руйнує[5].

  •  

Можна вислухати сто людей, але лише п’ять розповідей запам’ятаєш назавжди. Я пишу сценарій з історій, які мене не відпускають, а всі вони драматургічні і готові п’єси[1].

  •  

Представники творчої спільноти зібралися на волонтерську місію на Донбас. Я погодилась відразу, хоча тоді було страшно. Думала, та хто мене за язика тягнув? Приїхав з Німеччини мій друг, документаліст, режисер Георг Жено. Він планував робити тут проєкт про Майдан, а почалась війна. І ми поїхали разом на Схід, в місто Миколаївка, допомогти відновити там зруйновану школу, зробити дітям свято на Святого Миколая[3].

  •  

Співчуття очищує, розширює масштаб особистості, дозволяє рости[5].

  •  

Спочатку народилась перша вистава «Моя Миколаївка», де 13 підлітків ділились зі сцени важливими для себе історіями, що особисто пережили під час війни. Спочатку ми вислуховували цих підлітків. Це були багаточасові монологи, які потім треба було довести до десятихвилинного концентрату з болі й любові. З цих монологів по десять хвилин ми створили виставу[3].

  •  

Театр — дуже крута трибуна, яку недостатньо використовують, аби відстоювати свої інтереси.
Коли береш якусь п’єсу — маєш точно розуміти, з якою метою ти її береш, і не просто, аби черговий раз поставити Чехова «по-іншому». Маєш розуміти, навіщо тобі цей текст. Він про сьогодні? Він про тебе? Він тобі так болить, що хочеш його викрикнути, щоб інші побачили й почули твою думку? Це музей, архаїка чи сьогодення? Для мене це принципово — сучасний погляд, сучасна рефлексія[2].

  •  

Тема боротьби за свободу актуальна у всі часи, і зараз особливо. Просто треба її висвітлювати з урахуванням нового досвіду, який ми пережили. У мене немає рецептів, як це зробити. Напевно, якщо ти емоційно і фізично береш участь у процесах, тоді простіше[1].

  •  

Тема Голодомору мене цікавить, бо я чую про неї з дитинства у сімейних історіях. Весь час шукаю непроговорені теми. Після роботи з воєнною тематикою поріг болю настільки високий, що складно знайти щось, що зробить тобі боляче. А за інше вже не хочеш братися. Це якийсь мазохізм. Що гірше, то краще. Якщо все буде добре, то мені нічого буде робити, бо вже звикла працювати зі складними сюжетами[1].

  •  

Що б я не писала, для мене важливий етап дослідження, занурення в тему. Можливо, у літературі це працює зовсім по-іншому. Я ж не вважаю себе літератором, я — драматург[1].

  •  

Я давно не погоджувалась із багатьма інтерпретаціями своїх текстів як на сцені, так і в кіно. Щоб не бути вічно незадоволеним драматургом, я повинна була сама пройти цей шлях: від ідеї, сценарію до режисерського втілення. Тож коли Юра Мінзянов запропонував мені виступити режисером «Поганих доріг», я погодилась, не вагаючись. Адже, не до кожного сценариста приходить продюсер зі словами «Давай, ти зніматимеш це сама»[3].

  •  

Якщо обирати між п’єсою, яка професійно написана, і тією, де у формі монологу крик душі, обираєш другу, якою б невмілою і драматургічно недосконалою вона не була. Тут важливі щирість, емоція і талант[1].

  •  

Я люблю чесні, відверті тексти. Ті, що виводять глядача із зони комфорту. Коли ми не прикрашаємо, не робимо красиві вистави, а навпаки — викриваємо за допомогою критики, сатири, можливо, якогось епатажу. Важливо пробудити, бо ми ж усі в якомусь сенсі товстошкірі після всіляких видовищ, після всіх фільмів нас важко чим-небудь зачепити. Треба чіпляти відвертими розмовами на теми, на які зазвичай незручно говорити, або про які навіть немає з ким поговорити[2].

  •  

...якщо цей період пройде в мовчанні, ми швидко забудемо, які ми були і який був той час насправді і як ми змінилися. Всі свідоцтва, якими б вони не були, навіть погані фільми і так далі, – це теж важлива частина реакції суспільства, художників[4]. — Про події на Донбасі

Цитати про Наталію Ворожбит[ред.]

  •  

Для мене відкриттям цього року став режисерський дебют Наталки Ворожбит. Вона чудовий сценарист, але як режисер вона мене просто підкорила! Взялася перший раз у житті знімати кіно з одним правилом — «розповісти історію на тему, яка мене хвилює і я не можу не зробити цього». Оця небайдужість художника до твору і зумовлює народження шедеврів, а якщо єдина ціль — гроші, про високе мистецтво можна забути, мені так здається.[6]З інтерв'ю для Укрінформу у вересні 2021 року.

  Наталія Васько

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg