Інокентій Ґізель

Матеріал з Вікіцитат
Інокентій Ґізель
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі

Іноке́нтій Ґі́зель (нім. Innozenz Giesel, 1600 (?) — 18(28) листопада 1683) — український православний діяч німецького походження. Вчений-богослов, філософ, історик. Священнослужитель Київської митрополії, архімандрит Києво-Печерського монастиря (1656–1683). Ймовірний автор «Київського Синопсиса», першого підручника з історії України.

Цитати[ред.]

Із «Трактату про душу», 1645-1647 рр.[ред.]

  •  

Душа є началом, через що живе, відчуває, розвивається та мислить людина. Доказом є й те, що душа сама по собі, якщо виключити її здатності, не є достатнім принципом для здійснення життєвих дій. Вона є лише неповним принципом[1].

  •  

Скільки родів одушевлених істот, стільки й родів душ[1].

  •  

У будь-якій живій істоті немає багатьох душ, а є тільки одна-єдина. Немає жодної причини, з якої одна й та ж душа не могла б бути у нерозумних тварин началом життя, а в людях — началом життя, відчування і мислення. Отже, не слід обстоювати наявність багатьох душ[1].

  •  

Людина формально є такою, що живе життям рослини і є формально твариною, або чуттєвим живим створінням. Таким чином, вона має форму, власне, розумову, яка формально є рослиною і чуттєвою[1].

  •  

Оскільки всі частини [тіла] живуть, вони, отже, оформлюються душею, бо в кожній нашій частині здійснюються життєві дії[2].

  •  

Існує п’ять різновидів здатності душі. Здатності душі або пов’язані з пізнанням, або є також здатність вегетативна. Якщо ж здатність, пов’язана з пізнанням і таке пізнання здобувається через чуття, вона буде здатністю чуттєвою; якщо воно [пізнання] буде здатністю, відбувається у більш високий спосіб, тобто з допомогою інтелекту, вона буде здатністю мисленною[2].

  •  

Що кращим і досконалішим є вітальний темперамент, то довше зберігається поєднання душі з органічним тілом і триває як одушевлене тіло.

  •  

Чому п’яниці скоріше помирають? Причиною є те, що, засвоївши тепло, вони швидше втрачають основну рідину і руйнують внутрішнє тепло, оскільки вичерпують його поживу[2].

  •  

Смерть поділяється на природну і насильницьку. Природною є така, що спричиняється внутрішнім началом, себто коли вроджене тепло виснажує основну рідину. Смерть же насильницька настає тоді, коли життєве тепло дочасно якоюсь силою виснажується і нищиться[2].

  •  

З живих істот, наділених кров’ю, спочатку формується серце. І перший фундамент полягає в тому, що жодна частина тіла не існує без вродженого тепла, а його джерелом є серце. Отже, воно є як тим останнім, що здійснює рух, так і першим, яке стає живим[2].

  •  

Пам'ять виникає завдяки образові речі, раніше пізнаної, бо образ залишається в душі[2].

  •  

Тваринне або чуттєве прагнення поділяється на два різновиди: на те, що пов’язане з бажанням, стосується переслідування добра й уникання зла. Те ж, що викликає роздратування, дещо ускладнене, бо стосується не просто бажання блага, а важкого його здобування і так само важкого уникнення зла. Приміром, собака хоче їсти. Але якщо присутній охоронець, він не насмілюється підійти, щоб не бути побитим. Коли б не було охоронця, його спонукало б лише бажане прагнення цієї їжі[2].

  •  

Ми завдяки любові відчуваємо співчуття[3].

  •  

Прагненню досягти блага слугують любов, жадання, радість[3].

  •  

Інтелект найвищою мірою сповнений світлом, а воля сама по собі сліпа. Отже, інтелект найвищою мірою скеровує волю, як і інші здатності душі та й себе самого[3].

  •  

Сама людина тільки тоді й настільки відчуває в собі свободу, наскільки звертається до розуму[3].

  •  

Сміх і плач є виявами розумної душі[3].

Із твору «Метафізичний трактат», 1646-1647 рр.[ред.]

  •  

Пізнання Бога називається найвищою природною метою[3].

  •  

Розум, оскільки він пізнає все значення істинності, є ранішим од волі, яка займається добрим[3].

  •  

Істинність не потребує підпорядкування інтелектові. Істина має перевагу над знанням. Істинністю є узгоджувальність речей із Божим розумом[3].

  •  

Кожне сутнє є істинним без якогось витвору нашого розуму[3].

  •  

«Добре» узгоджується з Божою волею і тому є добрим[4].

  •  

Особисті властивості, а найчастіше особисті відношення обмежують досконалість, оскільки вони є персональними[4].

  •  

Нічого не буває такою мірою злом, щоб не мало чогось властивого для добра[4].

  •  

Те, яке вважається найгіршим, завжди відкрите для якогось розуміння доброго[4].

  •  

Усяке сутнє є добрим, а добре є бажаним[4].

  •  

Коли що-небудь вибирають, то рішення буде завжди правильним, якщо вибір падає на моральне добро[4].

  •  

Те є кращим, що більше узгоджується з Господнім милосердям[4].

  •  

Краще, щоб Бог усіх любив негативно, ніж ненавидів позитивно[4].

  •  

Не можна розумно бажати того, чим би порушувалося Боже правосуддя[4].

  •  

Те, що певного мірою уподібнюється до Бога, є кращим, ніж те, що не уподібнюється до Бога, а тому буття краще, ніж небуття[4].

  •  

Меншому нещастю треба віддавати перевагу перед більшим нещастям[4].

  •  

Мене немає там, де я не існую[4].

З книги «Мир з Богом людині», Київ, 1669 р.[ред.]

  •  

Гріхи — це гострії стріли, ними людина на Творця свого кидається. Але за таку, чоловіче, нечестиву дерзотність стріли від Бога на людину повертаються[5].

  •  

Совість є свідчення себе самого чи розумний розсуд про себе[5].

  •  

Інша є совість сумнівна, що не із супротивних суджень постає, але в обох сумнівається і не тямить: творити щось чи не творити? Є ще совість підозріла чи знічена, йде із легших домислів та вказівок, а добре бачить злих і судить, що гріх не є гріх[5].

  •  

Воля є духовна сила розумної душі, коли душа прихиляється через перед цим пізнане від Розуму до доброго[5].

  •  

Не упивайтеся вином, бо в ньому є блуд[5].

  •  

Перший плід нечистоти є сліпота Розуму[5].

  •  

Плодом заздрості є ті гріхи, які здійснює людина, яка печалиться на чуже добро, чи бажає тому добру умалення від будь-кого через наведення зла, чи не дочекавшись, чи сам од себе його умаляє потвй чи наяву, зменшуючи чи добро, чи добро дружби, а чи слави. Перший-бо плід заїлості є ненависть[6].

  •  

Безчинне є бажання відомсти. Відати тут подобає, як гнів ще в самому зачині тримається на пристрасному роз'ятренні при своєму здійсненні і на бажанні волі в того, хто хоче відомсти[6].

  •  

У людському гніві є чотири [складники]. Спершу відчуття якоїсь образи чи зла від когось нанесеного; друге — розпалення крові при серці, тоді-то скупчується тваринний пар у серці в поміч людині щодо нанесення зла від когорсь, і кров од того гарячиться, як і зовнішній рух серця, трепіт у вухах, червоність чи блідість на лиці, лють ув очах, зміщення у мові, тобто волання та й воля до нанесення зла. І на цьому четвертому тримається в людині гріх[6].

Гнів розважливий чи праведний є, власне, сама ревність чи жалість до правди і до праведної відомсти за розумом[6].

Догмат: які є гріхи подружнього стану[ред.]

  •  

Подружжя мають спитувати у совісті своїй у різних випадках, зокрема, коли впадають у перелюбство, хоча не ділом, а серцем, думаючи про тілесний зв'язок із чужим[6].

  •  

Коли чоловік вимагає виконання подружнього обов'язку неправедно, хоча вже не має влади, бо прийняв чернецтво[6].

  •  

Коли задля зручності для себе йдуть на пошкодження плоду, власне, жінка, хоч не дбала, аби не зачати, а потім хоче позбутись[6].

  •  

Коли не живуть із собою мирно, але незгодою зневажають і утяжують одне одному недоліки не пробачаючи[7].

  •  

Коли не хочуть жити разом, а одне одному без зголошення вини залишають, хоч кожен має владу над своїм тілом, одне від одного стороняться без вини[7].

  •  

Коли чоловік ставиться до жінки, як до рабині, не ставлячись до неї, як до другині своєї, хоч єдиним тілом між собою є[7].

  •  

Коли без вини безчестить і б’є підчас суворо і люто, як рабиню і творить це увіч із гніву та ненависті, а не для подружнього виправлення[7].

  •  

Коли, навпаки, не прискоромлює задля виправлення жіноче безчиння, бо подобає йому домашніх своїх знати і розпутність виправляти[7].

  •  

Коли не забороняє їй неробство і коли сам бездіяльним пробуває і не хоче працею своєю допомагати домашнім на потребу, оскільки за природним законом має дбати голова про членів[7].

  •  

Коли жінка хоче володіти мужем, не зважаючи, що чоловік є голова жінці, не виконуючи заповідь: жінки чоловікам своїм мають покорятися, як Богу. І знову: жона хай боїться свого мужа[7].

  •  

Коли ж його не шанує і не підлягає його волі, а чинить із ним всупереч, свариться з ним і гнівається, подаючи і йому причину як взаємного гніву чи надміру опечалюючи його[7].

  •  

Коли хоче зводити дім, неважачи чоловіка, здорового і сильного до будівництва, зневажаючи природний закон, що голова членами будує[7].

  •  

Коли спустошує маєток чоловіка без його волі, як сама собі хоче, без огляду на нього, хіба б прагла речей, потрібних собі, дітям і челяді, щоб належне було харчування, про що чоловік дбати має, а сам нічого тут не робить і є скупий[7].

  •  

Коли піклуванням у домі не допомагає, не виконуючи того, що вона помічницею створена є від Бога, але час на виправах марнотних тратить, на виправах марнотних і негідних, a душу на тих, що шкодять, губить, та ж бо в найбагатших домах на прикраси собі, на натирання лиця, на викладки волосся чи на якомусь іншому зовнішньому укладенню з немалим марним видатком, брехнею і спокушенням[8].

  •  

Не тільки молоді мужатки, але й інші жіночої статі грішать. І тим іще гірше, коли б якась прикрашала себе святим наміром, а щоб якомусь блудному догідна явилася б. І якби котрась відала тільки, як хтось, поглянувши на її красу, ранився похіттю блудною, але не зважає на те, а змогла б зручніше від його очей ухилитися, самохітно виставляючись йому, хоч не мала б ніякого помислу до гріха, оскільки любов у Бозі зобов'язує віддаляти від ближнього причину до його гріха[8].

  •  

Придивись, як котрась жінка грішить супроти заповіді апостолової такої: подобає жінкам бути чесними чи стидливими, не наклепницями, ані навадницями, тверезими, вірними у всьому[8].

Примітки[ред.]

Джерела[ред.]

  • Мудрість передвічна. Афоризми давніх українських мислителів ХІ - поч. ХІХ ст. Упоряд. Валерій Шевчук. — Київ: Кліо, 2019. — 440 с. — ISBN 978-617-7023-96-7