Андрій Курков на Паризькому книжковому салоні, 2010
Андрій Курков — у минулому російськомовний письменник з України, з 2014 також і український письменник. У 2014 році почав писита твори також і українською і у нього вийшли наступні україномовні твори: «Маленьке левеня і львівська мишка» (художній дитячий, 2014), Рух «Емаус»: Історія солідарності (нехудожній, 2017).
Наші ж [українські] сучасні письменники вже відійшли — їхній протест це був відхід від реалізму і за межі реалій. Вони створюють літературу паралельно життю, не перетинаючись з ним. Вони уникають своєї активної соціальної ролі, але при цьому в них є своє коло читачів, переважно студентське, і це коло вони відводять від реальності. Хоча з іншої сторони, найбільш активні — це україномовні письменники, тому вони відводять в україномовне культурне середовище, тож в цьому також є свої принади.[2]
Я не розглядаю себе як культового письменника. Культовий письменник у нас один — це Юрко Андрухович. Культовим бути небезпечно.[2]
Я не ставлю задачі: вічне чи не вічне — я пишу те, що мені подобається. Мене досі більше цікавить наше минуле й наше сьогодення.[2]
Самоцензура це поняття більше журналістське. Письменник не цензурує себе: якщо він розумний, то він іде на межі порушення або табу, або порушення традицій.[2]
Культурна еліта важлива у суспільстві. … Мають бути особистості-орієнтири, що мають давати альтернативний приклад своєю поведінкою, своєю біографією та досягненнями. … Зараз, наприклад, в нашій культурі найяскравіший орієнтир — Поплавський. Це нормально чи ні — не знаю, подивимось що вийде.
— на питання про баланс культурних і політично-бізнесових культур, а також питання про суспільного лідера.[2]
— Якби була можливість, ви поїхали б з України? — Знаєте, я мав сті́льки можливостей. — Тобто, ви чекаєте, що тут щось відбудеться? — Ну звісно. Попереду великі зміни. Вкотре. Відбудуться чи не відбудуться президентські вибори, все одно будуть зміни. Ну, в принципі тут цікавіше. Швидше розвивається життя — як позитивні, так і негативні його сторони. Окрім того, якби я не був упевненим і не сподівався на майбутнє цієї країни (моя дружина і діти — англійські піддані), то поїхав би, бачучи, що ця країна безнадійна.[2]
Для української культури та літератури є величезна ніша в європейському культурному просторі, яку ми ніяк не можемо навіть на 10 % заповнити чи використати, зокрема тому, що в України дещо пасивний підхід до власних можливостей і регулярна недосамооцінка.[3]
Щоб ураховувати нашу геополітичну позицію, не треба дивитися тільки на схід. Варто дивитися також і на північ, південь і захід. У нас, я вважаю, не менш важливі історичні зв'язки з Туреччиною, ще важливіші з Литвою та Білоруссю і, звісно ж, із Польщею. Тож давайте, панове, які роблять новини, виходити з поняття геополітична об'єктивність, припиніть насильно нас з'єднувати з чужою територією, навіть коли є чимало спільного. В такому разі варто показувати повністю регіон, де ми перебуваємо, — від Польщі до Росії і від Литви до Туреччини.
— про хронічну узгодженість новин в Україні з російськими новинами[3]
Я уявляю собі молодь у Луганській області, яка дивиться російські телеканали і звідти ж черпає інформацію про Україну. Мабуть, вони себе відчувають неповноцінними, бо не можуть зрозуміти, хто ми такі, якщо нас серйозно не сприймає Росія. І раптом тут їм ще й кажуть, що можна не вчити української мови, все можна робити лише російською. В таких обставинах поволі зникатиме фундамент державності й знову повернеться поняття території. … Приблизно такими технологіями, грубо кажучи, і формується рабська ментальність.
— про посилення режимом Януковича позицій російської мови в Україні[3]
Ніхто в Європі плаче, що культура гине. Наприклад, ніхто за межами Прибалтики не знає литовське чи естонське мистецтво. Ніхто не підозрює, що є албанська література. Просто приходить час, коли культура країни стає цікавою світові. І якщо цей шанс використовується, то держава вливається в європейський культурний простір. Україна, скажімо, тепер модна серед німецьких студентів. Твори Жадана, Прохаська, Дереша читають і обговорюють. Але потрібно розуміти, що захопити масового читача дуже важко.[4]
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі
