Карпа Ірена Ігорівна

Ірена Карпа

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Іре́на Ка́рпа (нар. 1980) — українська письменниця, співачка, журналістка.

Цитати

Важкі теми, пов’язані з «Тільки нікому про це не кажи», — з нашого публічного дискурсу. Одна дівчина написала свою травматичну історію, вона мене вразила, я вирішила її запозичити. Бо воно ж забувається: поговорили і пройшло. А книжка триває довше, ніж хайп у соцмережах. Люди можуть задуматися.

Для мене ідеальний роман, який я хотіла б написати, — «Життя за життям» Кейт Аткінсон, а ще її ж «Руїни бога». Там круто задіяна тема війни, людських життів, сплетіння доль.

До речі, ще в університетські роки я прочитала в Світлани Пиркало, що з яєць і спецій можна зробити вісім різних страв, навіть коли бракує грошей. Мені сподобався цей підхід. Жити красиво вдається і з бюджетом п’ятсот доларів на день, і десять, бо можна купити смачну їжу — пляшку вина й багет, полежати, дивлячись у небо.

Є, звісно, й радості брєдові: побігти зараз купити супердорогу машину — я б себе у такому випадку погано почувала, хоча, може, для когось і тут є ціннісний компонент. А от купити айстри в бабусі, яка продає їх біля метро, — ти і допоможеш, і вдома буде красиво. Радість у цьому, в простих речах. Чи зупинитися на секунду послухати вуличного музиканта. Легкість із доданою цінністю стає міцним фундаментом для життя.

Згадую себе: ми в юності були щасливіші, хоч і бідніші. Мій перший візит у Париж був такий: сиділа на набережній Сени, пила вино і їла камамбер, намагаючись не думати, що з річки таки тхне. У тієї ж Аткінсон в одному з текстів, коли почалася війна, служниця пропонує до кінця війни їсти в кухні, а не в їдальні, на що господиня каже: «Ви що думаєте, війна швидше закінчиться, якщо ми перестанемо їсти в їдальні?». Це класна тема.

З самого початку йшлося про те, що це битва Давида і Голіафа. І це дуже цікава метафора, яка знову ж таки потім загубилася, але воно десь так і є. Давид переміг Голіафа. За Давидом була правда на той момент. А Голіаф просто був великий, тупий, кровожерний і неповороткий. Власне, це і сталося. І Україна зараз так класно показує, хто є хто. Україна є метафорою хоробрості і свободи зараз в очах всього світу, а Росія — метафорою страху, рабства, шантажу, брехливості і захланності. От і все. І люди просто мусять вибирати, на чиїй вони стороні. І одним Толстоєвським ти це не переб'єш, і оцими міфами, що не всі росіяни, як Путін, і що є прекрасні добрі рускі. Так, є люди в опозиції, які ризикують життям. Їх просто так мало. — Про Російсько-українську війну

• Краса не здатна до кохання. Краса порожня всередині. Краса суть ілюзія
• Красивим людям личить навіть смерть

Кожна з моїх читачок справді класна: важко в це повірити, але якихось зануд чи міщанських тіточок я серед них не бачила.

... ми творчі люди, всі охочі себе погнобити та помірятися з кимось успіхом, але я вважаю, слід мірятися тільки із собою. І навіть не тим, наскільки більше ти грошей заробила, а наскільки краще ти почуваєшся.

Ми часто гнобимо себе — цього треба всім позбуватися. У когось була правильна єврейська мама, яка гладила по голові й казала: «Сьогодні не вийшло, значить, завтра буде краща можливість», — треба самій стати собі цією єврейською мамою, а не українською, яка весь час каже терпіти, гнобити себе, щоб стати кращою.

Мене ведуть у житті свобода й азарт. А що там далі, за горою, який вид на вершині? Ця цікавість, бажання побачити — в цьому і є життя, щоб принаймні в кінці ти сказав собі, що достатньо побачив, відчув, любив. Не досяг, не заробив, а просто достатньо прожив. Це класний висновок життя.

Мене голод застав наприкінці 90-х, коли в студентські роки тих грошей, які передавали батьки з Яремчі, за київським цінами не вистачало ні на що. Але, знову ж таки, це хороший лайфхак — я дуже швидко знайшла роботу і почала заробляти свої гроші, щоб могти харчуватись пристойно.

Нам зрозуміло, чому ми хочемо її кенсельнути. Це культура ґвалтівників і крадіїв, і жодним Толстоєвським це не припудриш. Але назовні треба казати, що ми не виступаємо за кенселінг, а виступаємо за культурний карантин. Цивілізований світ зараз треба огородити від усього російського. Ми виступаємо за те, щоби російську культуру поставили на паузу — до кінця війни, до виплати репарацій, до звільнення військових полонених, до повернення депортованих людей, до того, як будуть оголошені вироки за воєнні злочини. От тоді ми й поговоримо про культуру, от тоді я перша піду сяду за стіл з російськими письменниками і письменницями, і ми будемо вирішувати, «что же делать?»

Наш негативний досвід і те, як ми його пропрацювали, — це те, що робить нас особистостями. Інакше це були б історії Будди Гаутами, який ніколи не виходив за двері палацу й не бачив життя.

Не існує ідеальних позитивних людей, у яких все класно, — тобто, може, вони і є, але я ненавиджу таких.

• Письменник чи поет, людина, що відчуває не лише пульсації власної душі, але на крок вперед відчуває зміни у суспільстві, завжди матиме більший кредит довіри за будь-якого політика, яким би натренованим оратором він не був.
• Письменництво робить зі звичайних речей незвичайні, мистецькі, кінематографічні. Бо письменник дивиться на них через особливі фільтри. Зрештою, по-хорошому, всім нам би жити своє життя так, наче пишеш текст.

Про що книга? Про свободу жінки вибирати собі партнера доти, допоки вона не знайде людину, яка відповідає її запитам, поруч із якою ій буде непотрібно йти на компроміс із собою. — Про книгу «Як виходити заміж стільки разів, скільки захочеться»

Стільки є хорошої світової літератури без оцього от заламування рук, їзди за 100 вєрстов по болотах, якийсь вєчний мрак, як там всі померли. У нас мрачняка, вибачте, і в українській літературі вистачає, і оцьої бентежної душі. Краще хай діти читають найкращі зразки світової літератури. Є дуже багато шедеврів, але це не вивчається, тому що у нас постійно продовжувалася оця пострадянська програма з російської літератури.

Ти розумієш: я не той митець, який живе в космосі й натхненно пише весь день. Я реальна жінка-мисткиня, якій треба закінчувати книгу, а паралельно робити купу справ.

У моїй найновішій книжці «Тільки нікому про це не кажи» є історії дівчат, які пережили насильство, — я не пережила саме таке насильство. Я маю досвід лише психологічного, який виклала в «Добрих новинах з Аральського моря». Я беру історії людей, міксую і все одно заливаю їх соусом власного життя в Парижі.

• Хай все стане гірше, тільки хай не буде так, як зараз!
• Хороша книжка – це як маленький, але рятівний пліт на бурхливій воді. Завдяки їй читач може хоча би на момент читання, а в ідеалі й після нього, почуватися не самотнім .
• Що менше маєш бажань, то більше ти щасливіший. Всі нещастя приходять через те, що існують бажання

Я б не змогла написати історичний роман про час, у який не жила. Мені важливо стенографувати відчуття реальності — не знаю, з чим це пов’язано, може, мені бракує таланту. Ну, це якось так у мене — не буває ж однакових авторів. У мене є свої читачі; haters gonna hate, lovers gonna love. Є люди, яких бісить, коли бачать, що це особиста історія. Але якщо історія цікава, то яка різниця, чи вигадана вона.

Я завжди хотіла написати про війну: що відбувається з життям, зі стосунками, з долями. Все одно писатиму про те, що сама проживаю, бачу на прикладі своїх подруг. У когось загинув чоловік, у когось — відправив жінку за кордон, сам залишився в Україні і грузить-мучить її токсично.

Я люблю жити життя так, як пишу книжку, і чесно скажу, я можу пояснити тільки той досвід, який пройшла на своїй шкірі, або досвід людей, які дуже щиро звірилися мені в інтерв’ю.

• Я народилася в Черкасах, але виросла на Західній Україні, в Івано-Франківській області. Більшу частину життя прожила таки в Києві, і чорт його знає, до кого мене можна приписати. Станіславський феномен занадто вишуканий і часто претензійний – я не можу натягнути на себе всю цю прекрасну Автро-Угорщину, відкинувши простяцькі гени Наддніпрянщини (її, доречі, люблю більше, за відсутність інтриг і відкритість дверей, в прямому і в метафоричному сенсі). Мені легко говорити і з людьми у Харкові (бо росла у «спальному районі» в Черкасах, добре знаю урбан-субкультуру), і у Тернополі (бо відрізняю пляцок від пирога). Мені однаково дорогі поезії Іздрика і Жадана, а ще я всім серцем люблю Полежаку. Мабуть, я тут просто «універсальний солдат».

Я намагалася знайти у всьому цьому спільний знаменник і знайшла — це свобода. Може, завтра мені захочеться вирощувати кіз, я знайду в цьому прикол, опишу це так, що всім теж захочеться це робити, бо кози класні, пухнасті, розумні, а ще з козячого молока виходить смачнющий сир. До речі, не виключаю цього: мені зараз страшенно хочеться пожити в природі, займаючись натуральним господарством.

Я працюю на умовних мам, які чекають дітей під школами, і продавчинь у магазині. Їх завжди буде більше. Не для еліти — еліта і так завжди буде в курсі справи.

... я часто кажу тим, хто займається творчістю чи літературою: не спішіть кидати роботу, яка вам не подобається, тому що вона може підкинути вам цікавих персонажів.

Я часто цитую Шерон Стоун, яка каже: «Ми з вами стали тими хлопцями, за яких хотіли вийти заміж». Це 100 відсотків про українок, які роблять блискучі кар’єри, прекрасно виглядають, мають хобі, не дають себе скривдити, а ввечері ще й готують смачну вечерю та дбають про всіх.

Про Ірену Карпу

	«Поетки поводяться більш делікатно (принаймні не стрибають сценою, крім Карпи, звісно, крім Карпи)». — ...«хуліганисті» авангардистські [гурти 90-х] складалися головно з чоловіків, а от всі жіночі були виключно освічено-модерністськими.
	— Ростислав Семків

Джерела

• Без назви. Ірена Карпа. Афоризми
• Ростислав Семків. Пригоди української літератури (від романтизму до постмодернізму).. — Київ: Темпора, 2023. — 688 с. — ISBN 978-617-569-634-7