Перейти до вмісту

Паєвська Юлія Георгіївна

Матеріал з Вікіцитат
Юлія Паєвська
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі

Паєвська Юлія Георгіївна (псевдо: «Тайра», «Габрієл»; нар. 19 грудня 1968, Київ) — українська військовослужбовиця, парамедикиня, волонтерка та доброволиця; командирка підрозділу «Янголи Тайри» та евакуаційного відділення 61-го війського мобільного госпіталю (2018—2020); дизайнерка, президентка федерації айкідо «Мутокукай-Україна».

З 2014 року як парамедикиня брала участь у Революції гідності та війні на сході України. 16 березня 2022 року під час облоги Маріуполя потрапила у російський полон, була звільнена через три місяці 17 червня 2022 року.

Цитати[ред.]

  •  

Моя війна почалася з Грушевського...[1]мається на увазі розстріл протестувальників на вулиці Грушевського у Києві у лютому 2014 року

  •  

Народ, що не пам'ятає своєї історії, не готовий зустріти своє майбутнє, саме тому ворог великі сили і ресурси втрачає саме на фальшування історії як минулого, так і сучасності. Але скільки не називай темряву світлом — сенс явищ від того не зміниться.[2]

  •  

Атеїстів на "нулі" я не зустрічала. Коли пахне смаженим, всі згадують про Бога. [3]

  •  

Кажуть, кожне покоління мусить мати свою війну.
Ще кілька днів тому я була впевнена, що війна мого покоління прогриміла пострілами і спікалася кров'ю на бруківці Інститутської та Грушевського.
І коли знов і знов приходила туди уже після, занурювалась в густу, як кисіль, людську скорботу, ковтала люті сльози і не могла збагнути, чому моя знаменита каска все ще на моєму лівому плечі. Вже ніби нема сенсу, донька питає: "Нащо ти її береш, мамо?". А я, ідучи на Майдан, все одно брала її з собою…
Коли сусідня імперія оголосила війну моїй, тільки що здобутій, вистражданій Україні, все стало ясно. Це було передчуття у наших обідраних до самих голих нервів душах.
Знаєте, що я знайшла там, блукаючи між плямами крові, кулями, осколками, уламками та випаленими плямами? Ще один труп – це наш страх помер там разом із героями Небесної СотніІз щоденника Юлії Паєвської. 4 березня 2014 року

  •  

Я – парамедик, і наш добровольчий підрозділ ніколи не брав зброю на "нуль". Якщо я буду вести вогонь, втрачу час, а поранений втратить життя через те, що я загралася у "війнушку". Моя справа – довезти пораненого до госпіталя живим.[3]

  •  

Неможливо звикнути до смерті.
Щоразу мені здається, що світ повинен зупинитися, зависнути на хвилину, вибухнути. Здається, що все має зникнути, втратити вигляд і сенси, але світ залишається тим самим, і лише частина моєї душі ридає глибоко всередині, і це аж ніяк не проявляється зовні.
Але.
Вчора в маленькому прифронтовому місті в тихій кав'ярні однорічний пацан посміхнувся, побачивши мене у формі. Мама його з гордістю сказала: "Що, дорогий, будеш військовим?". Обняла і притиснула до грудей скарб.
А я сиділа над філіжанкою кави та ковтала сльози. Я ніби побачила їх усіх. Пацанів і чоловіків, життя яких війна взяла як жертву.
Я навчилася упокорюватися, але не можу звикнути.[3]Із щоденника Юлії Паєвської. 12 квітня 2017-го року

  •  

Мене не тішить смерть, навіть смерть ворога. Коли гинуть ті, хто "валить" по нас, я не відчуваю радості. Мені тільки легше на душі від того, що більше залишиться в живих моїх побратимів, що в моїх "янголів" буде менше роботи. І рідше доведеться відмивати машину від крові.

  •  

Зараз я реагую на смерть не так гостро, як раніше. Але якщо хтось з медиків вам скаже, що звик до смерті – це бравада. І за цим моторошним медичним гумором, особливо у військових медиків, ми просто ховаємо свій біль.

  •  

Смерть неминуча, вона жінка вперта і своє візьме. Можна лише торгуватися за годину, день, місяць, життя. Але бувають моменти, коли торг недоречний.

  •  

Є речі страшніші за смерть: зрадити себе, втратити побратима через те, що тобі страшно. І ти йдеш, попри цей страх.

  •  

Блокадний Маріуполь – це було безкінечне… вибачте, інше слово не можу підібрати… й*бане пекло. Але цей досвід смертей, поранень, страждань я вважаю найціннішим досвідом свого життя.

  •  

Смішного в полоні було мало, але іноді ставалось. Уявіть, при обшуку якийсь дядько копирсається в пакеті з моїми речами, раптом підривається, біжить до мене і верещить: "Откуда у тебя это? Откуда, шпионка?". Думаю, що ж він знайшов, там усілякі жіночі хрєні. "Откуда у тебя зубная паста производства Великобритании? Где ты ее взяла?". Ну, насправді, звідки в мене може бути зубна паста! Кажу йому: "В магазині купила, в "Епіцентрі".

Про Юлію Паєвську[ред.]

  •  

Це був дуже потужний виступ з правдою про жахи російської блокади Маріуполя та про тримісячне перебування в нелюдських умовах у полоні окупантів, нічим не обмежену жорстокість російських загарбників-терористів; [Юлія] закликала наших американських друзів збільшити допомогу Україні, збільшити тиск на Росію, допомогти нам захистити не тільки Україну, а й весь цивілізований світ.[4]про свідчення перед Комісією з питань безпеки та співробітництва в Європі про жахи російського полону.

  Оксана Маркарова, посол України у США

Примітки[ред.]