Андрухович Софія Юріївна

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Софія Андрухович
Sofija Andruchowycz 2015.jpg
Wikipedia-logo-v2.svg Стаття у Вікіпедії
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Софі́я Ю́ріївна Андрухо́вич (нар. 17 листопада 1982, Івано-Франківськ, Українська РСР) — українська письменниця, перекладачка й публіцистка.


Цитати[ред.]

А[ред.]

  •  

«Амадока» поєднує в собі теми, що, здавалося б, роз'єднані безнадійно, у смисловому й часовому планах. Поєднує різні часи і різні території, навіть різні жанри. Можна сказати, що це три романи в одному[1].

  •  

«Амадокою» я поєднала різні частини себе і не могла зробити це інакше. Це одна з відповідей, чому я об’єднала в одному творі ці три частини, а не зробила три окремих романи. Я просто фізично не могла цього не зробити. І це спрацювало[2].

Б[ред.]

  •  

Будь-який текст – це подорож. І я вважаю, що ця подорож не мусить бути гладкою і рівною. Мене як читача приваблюють виклики. Я люблю переборювати саму себе, власні очікування, розхитувати свої способи плину думок [1].

К[ред.]

  •  

Коли мене захоплює ідея, коли вона починає розвиватись і рости, я поглинута нею, і мені просто не залишається ресурсу для таких далекоглядних фантазій, як фантазія про сприйняття мого тексту читачем. Це надходить зазвичай пізніше: наприклад, тоді, коли роман уже написано і залишається тільки його відпустити[3].

  •  

Кожен автор має власні ритми роботи над темою, над текстом. Звичайно, зовнішні події дуже на них впливають, але є внутрішні процеси, власні схильності і здатності, яких неможливо разюче змінити. До цього часу мої книжки народжувалися приблизно раз на 6-7 років. Це час, необхідний для пошуків нових мови та інтонації, для перезавантаження і перетворення. З’являються нові теми, але основні проблеми залишаються тими ж. Кожен із нас протягом усього життя вирішує ті ж проблеми. Це нормально. Важливо знаходити нові вирішення[4].

Л[ред.]

  •  

Література, в тому числі – це варіації запитань, нескінченне намагання якомога точніше сформулювати запитання. Якщо вона гоїть біль, то лише в той спосіб, що дозволяє побути з цим болем, його засвідчити, визнати його неминучість і непроминущість. І не дає жодних гарантій полегшення[3].

  •  

Література і кіно не можуть давати однакового ефекту. Досвід перегляду фільму буде іншим, ніж досвід читання роману. Щось виявиться неторкнутим, щось буде згладженим, щось — спрощеним[1].

  •  

Література вчить мене помічати і бути усвідомленішою[2].

М[ред.]

  •  

Мене дедалі більше цікавить світ довкола, цікавлять події, які відбуваються, їхні витоки, причини та імовірні наслідки. Справді, це природний процес: у дитинстві людина вважає себе центром Всесвіту, в дорослому віці починає почуватися деталлю світобудови[5].

  •  

Мені дуже важливо зберігати внутрішню свободу писати про те, що мене по-справжньому захоплює і хвилює. Мені цікаво експериментувати, цікаво випробовувати себе[6].

  •  

Ми зараз багато говоримо про інакшість. Про потребу порозуміння, про знаходження спільних точок дотику. Мені здається, що «Сьомга», власне, була маленьким тестом на це[6].

  •  

Між виданнями романів «Сьомга» і «Фелікс Австрія» минуло 7 років. [...] Я ніби обійшла всі свої складнощі навколо і повернулася у вихідну точку, в якій проблеми більше не здавалися мені тим, чим здавались раніше. Тоді я збагнула — якщо писання приносить мені так багато різних почуттів, досвідів, знання і я відчуваю, що в цій справі можу бути корисною, то немає жодних причин відмовлятись від цього. Саме тоді я і почала думати над романом «Фелікс Австрія»[7].

Н[ред.]

  •  

Надмірна відвертість вважається злочином. В уяві відразу виникає охоплений праведним гнівом натовп, який звинувачує надмірно відвертого злочинця. Десь так я себе і почувала після виходу «Сьомги». Дуже сильний досвід, який багато в чому мене сформував[6].

С[ред.]

  •  

«Сьомга» закінчується ритуальним розчленуванням тіла. Тепер я так добре розумію, що йшлося про болісне вивчення себе. Я спробувала розгледіти аспекти, на які боялась дивитись – і примиритись із ними[6].

  •  

Сенс творчості в тому, що її неможливо контролювати. Ти можеш лише докладати зусиль до більшої усвідомленості, ти мусиш конструювати і будувати, мусиш дбати про те, щоб усе функціонувало, але водночас головний непоясненний фокус творчості відбувається саме там, де ти здаєшся, відпускаєш себе і довіряєш[4].

О[ред.]

  •  

Озеро Амадока для мене — метафора цілих пластів нашої історії, нашої пам'яті. Безслідне й цілковите знищення єврейського світу Центральної Європи під час Другої світової війни. Масове винищення представників української культури в часи сталінського терору. Неусвідомлена вага тих чи інших подій або постатей для нашої культури, неуважність до зв'язків, які існують між процесами і нашими життями, між життями людей з різних частин України[1].

  •  

Оформлення книжки для мене дуже важливе. Це особливий предмет, кращої матеріальної речі годі вигадати. Хтось сказав, що книга – предмет ідеальний, як колесо. І це чиста правда[6].

П[ред.]

  •  

Писання не має сенсу без зворотнього зв’язку, без обміну з читачами, з іншими письменниками, зі світом[6].

  •  

Публічність спотворює уявлення інших про людину, і уявлення людини про себе саму. Це потребує постійного звіряння з дійсністю і зі своїми орієнтирами в житті, важливо розуміти, що саме робить мене мною, і що поруч є по-справжньому близькі люди, розмова з якими повертає не тільки до дійсності, але й до себе самої[7].

Т[ред.]

  •  

Так само, як ми по-своєму робимо це сьогодні, сотню років тому люди проживали власну мить. І я спробувала уявити, відтворити це проживання. Для цього з особливим зацікавленням досліджувала побут, одяг, їжу, звички, архітектуру, технічні новинки[6]. — Про роман «Фелікс Австрія»

У[ред.]

  •  

У нашому суспільстві існує заборона на деякі теми. Своєрідна заборона на відвертість. Людина, яка розповідає про себе відверто, ділиться болісним, викликає агресію – тому безпечніше мовчати. Але прийняття якраз полягає у тому, що кожен досвід цінний і заслуговує уваги та співчуття[6].

  •  

У писанні, як і в житті, постійно робиш помилки і втрачаєш можливості, але це не причина, щоб назавжди завмерти на роздоріжжі. Я ніколи не напишу досконалої книжки. Але я писатиму[5].

Я[ред.]

  •  

Я вважаю, що насправді література має фруструвати. І це є один з таких моїх способів робити те, що я сама люблю, те, що я сама шукаю в книжках, те, що дає мені відчуття сенсу[8].

  •  

Якби я орієнтувалась на очікування від мого нового роману після роману «Фелікс Австрія», я точно навіть не починала б працювати над новим текстом. «Амадока» набагато меншою мірою розвага, а більшою мірою – експеримент і виклик[3].

  •  

Якщо ти ставиш собі за мету написати історичний роман, ти не можеш покладатись тільки на художні прийоми, стилістику, добре володіння мовою тощо. Ти мусиш знати матеріал – хоч на практиці застосуєш лише його частину[6].

  •  

Я не люблю, коли сюжет розжований і розписаний, все надмірно деталізовано. Я люблю ці прогалини і западини, і знаки запитання. І я люблю, коли історія злить, коли вона не заокруглюється, коли різко обривається[8].

  •  

Я усвідомлюю, що популярність може бути пасткою. Ми всі влаштовані так, що уявляємо публічну людину як певний ідеальний образ і наділяємо її фантастичними рисами. Тому ми дуже легко розчаровуємося[7].

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg