Перейти до вмісту

Дар Евдотеї (Гуменна)

Матеріал з Вікіцитат

"Дар Евдотеї"- двотомник автобіографічних спогадів (1990), присвячений київському періоду життя письменниці Гуменної Докії Кузьмівни.

Жашківські четверги[ред.]

  •  

Життя моє бідне на зовнішні події, а пересичене внутрішніми емоціями, настроями, переживаннями. Можна сказати, що моя зовнішня біографія не має нічого індивідуального, а повторює долю тих, що народилися в період передреволюції і перейшли те, що було всім. Таке собі сіре існування, без барв, нема про що розказувати.[1]

  •  

Себе я пам'ятаю вже тоді, як ми жили в містечку Жашкові, у домі типу заїзда. Довгий коридор розділяє дім на дві половини. Задня — дві кімнати поряд і кухня. В одній кімнаті і кухні ми жили, а та дальша була зайнята різними речами.[1]

  •  

Книжки, як і музика всякого роду, були невідступною пристрастю мого батька. Тож у нашій хаті, відколи я себе пам'ятаю, були "Кобзар" (видання 1847 р.), Квітка-Основ'яненко, Марко Вовчок, Нечуй-Левицький, Котляревський, комплекти журналу Нива й інші... От не знаю тільки, коли й як усе це збиралося. Дід же всі його парубоцькі надбання палив і дер...[1]

  •  

Мама була найменша у великій родині Пилипа й Хросини Кравченків. Дід Пилип Кравченко прийшов сюди із села Розкішної, передмістя містечка Ставищ за 15 верстов звідси. Там залишився найстарший син Маніло і там повиходили заміж дві мамині сестри, Наталка й Ялисовета. [1]

  •  

Отже, народилась я "на городі", як ми називали стару покинуту садибу з рясними вербами над річечкою Торч (допливом річки Гірський Тікич), у хаті, де прожило кілька поколінь. Але себе я пам'ятаю в містечку на белебені без деревини біля хати, з пропахлим пилюкою повітрям, з непролазним болотом восени й весною.[1]

  •  

Приказки були завжди й постійно на устах у мами, ними можна геть чисто все окреслити, весь кодекс етики й моралі. Вони й тепер раз-у-раз виринають з позасвідомости, хоч ніби я їх і не чула, не вимовляла сама.[1]

  •  

По четвергах, як уже роз'їдеться ярмарок, а весь Жашків застелений яснозолотим килимом, свіжою соломою, збиралось у нас дуже багато гостей, переважно батькових товаришів, ще з парубоцтва.[1]

  •  

Двоклясова школа була коло церкви, по другий бік соші. Три великі кляси, в ній училось п'ять груп. Між двома більшими клясами була розсувна стіна, і як треба було, то ці дві кімнати перетворювалися на актову залю. Ото там на Різдво пережила я екстазу — від вигляду ялинки. Це було вперше, що бачила я ялинку, розцвічену вогнями й вбрану іграшками та прикрасами. Я теж була дієвою особою на сцені — співала в хорі.[1]

  •  

Взагалі ж, я собі придумувала вдома свої ігри. От, наприклад, розкинути руки, як вітрячок, і закручуватися до запаморочення, а потім розкручуватися. Недавно я десь вичитала, що так і мавпи граються. Ну, це підтверджує мою думку, що людина проходить у своєму розвитку всі стадії, починаючи... не від мавпи, а від амеби.[1]

  •  

Дуже важко згадувати за порядком. Образи й картини виринають із різних часів, а я ж стараюся відтворити, як приходило до мене спізнавання світу зовні й всередині.[1]

  •  

Так само, як не гармонізували два хутори, не гармонізували і вдачі мого батька та матері. З самого малку чула я, що батько витикав мамі її бідність. "Що ти мені принесла?" — була незмінна формула у його докорах. Мама була винна, що неписьменна, що не вміє збрехати де треба, нехитра, недоскоцька, недопитацька, як от інші жінки. Невторопна на відповіді. Мама була "необтесана", "не так махала рукою, коли йшла, якось по-мужицькому". Бож батько "пнувся в пани" і заводив такі "панські" знайомства, як монопольниця Олімпіяда Платонівна, як писар.[1]

  •  

Я була на маминому боці ще й тому, що вона була бідна, "нічого не принесла", а тому зневажена в пихатому гуменюків-ському роді "багачів", якого найближчим мені представником був мій батько. Як і мама, я всю вину клала на батька за те, що живемо у містечку, а не серед зелені хутора чи "на городі". Ще не усвідомлювала тоді, але вже відчувала погорду від суспільства до батькового зайняття — торгівлі, — це вважалося низьким, нешляхетним.[1]

  •  

І от цей крутий, сердитий батько дуже любив нас гарно одягати. Щороку на Різдво й Великдень новеньке. Черевички, платтячка. А росло нас троє дівчат і ще маленький Коля. В батька було почуття естетизму також, тільки не в бік природи та етнографії, а в бік "панськости". Етнографічного цурався, відпекувався, бо воно ж "мужицьке".[1]

  •  

У школі я теж не була блискуча, йшла на "тройках", бо не здобувалась на швидкі відповіді, думала помалу, а через острах-розгубленість забувала й те, що знала. Воно приходило не тоді, як треба, а свавільно само, коли хоче.[1]

  •  

Якщо вже говорити про дружбу з кимось у ті роки, то найбільш дружила я з мамою. Моя дружба з мамою, поки я була менша, полягала в тому, що я ходила слідом за нею і все про щось розпитувала. Батька — ні! (Щось на українських прикладах не підходить теорія Фройда: "Син любить маму, а хоче вбити батька". А ми, дівчата, що маємо в тій теорії робити?). Мама відповідала, скільки знала, а коли вже не знала, то казала: "Відчепись!" То є такі дитячі запитальники: "А де Бог живе? А з чого сонце? А скільки на небі зірок?"[1]

  •  

Унаслідувавши від мами мовчазність і не маючи таланту до компанії, ані успіху, я надолужувала, — ну, ясно ж! — читанням. Крім книжок із шкільної бібліотеки, читала й те, що в хаті було: Марко Вовчок, Грінченко, Квітка-Основ'яненко...[1]

  •  

Читала я при світлечку-сліпавці з прикрученим ґнотом, як уже всі полягають. Мама з печі: "Зіпсуєш очі! Не пали світла! І доки ти будеш заглядати в ту книжкечку? Роботи з неї нема через цю книжку! Як уже осточортіла мені твоя книжка!" і так далі. А я однаково читаю. Пристрасть була така, що щобільш мене лаяли, тим більше була я в її владі.[1]

  •  

Любила я ще гратися у бездумність. Це добре виходило, як я по обіді ішла на ґанок великої хати, що виходив на волову торговицю, і сиділа — нічого не думала.[1]

  •  

Але іншим разом розгоралась якась болізна вразливість. Все болюче. Пригадуються всі-всі мої провини, що були давно-давно. Всі мої негарні вчинки виринають і печуть болем. Це почуття вини було зріле в дитинстві і йде за мною незмінно. Воно якесь абстрактне, бо навіть не треба причини або приточується якась маловідповідна причина, щоб з'явилося воно. В домі, куди я зайшла, крадіжка трапилась ще перед мною. Я почуваю себе винною в тому розумінні, що "можуть подумати на мене".[1]

  •  

І коли в нас у хаті говорилось про Україну, то я її уявляла саме такою. Все це було я, в мені, невіддільне та солодко дороге. Може це й є те "національне почуття", чи як потім більшовики назвали, "буржуазний націоналізм"?[1]

Ставищанська розкіш[ред.]

  •  

Війна собі відбувалася десь в окопах, а в Жашкові не стало мила, цукру, оселедців, краму (мануфактури), а найдошкульніше — гасу. Не було чим світити. Він зрідка появлявся в кооперації видавцями, по літрові, як на лік. Щодня частіше чути було летючу фразу: "Жиди все поховали". А на цю летючу фразу з жидівського боку ширилась друга: "Заждіть, заждіть! Ви вже в нас у мішку, тільки ще не зав'язані". Таке не раз приносила тітка Тодоська й інші. Що означала ця погроза на адресу того, хто годує? Хто це нас мас зав'язати в мішку? І чому таке українофобство?[1]

  •  

Дуже мало що пригадую я з цих років. Ну, от іду із школи сошею-болотом і думаю: "Як це — цар від Бога?". Це я щойно почула розмову двох жінок. Одна лаяла царя, — за війну, за те, що нічого нема, що син убитий, — а друга казала, що гріх лаяти, цар — від Бога.[1]

  •  

Не знаю, як це аргументувати, але одночасно я відчувала в собі вже цілком дорослу, зформовану, зрілу душу... Може це слово старомодне, то скажу — психіку. Ніяких теорій реінкар-нації я тоді не знала, але знала і щораз переконувалась, що я вже вродилася з такою зрілою душею. Тепер я стверджую собі, що в моїм "я" нічого не змінилося. Ті самі основні ідеї, думки, прагнення тоді вже цілкою дозрілої душі, а тепер тільки трохи, дуже мало, розгорненішої. [1]

  •  

Почуття своєї інакшости — "я не така, як усі", почуття окремішности й чужости оточенню, — це було вже готове в мені. Може через ці дефекти думки та мови? "Недоскоцька" й "недопитацька". Тепер — певність: "Я не звідси!". А тоді: "Чого я тут? Звідки ж я? Нащо я тут?". Не бачивши в реальності відповіді, я приходила до двох відповідей: 1. Моє життя — випадкове безглуздя. 2. Воно для того, що я маю виконати якусь місію. Часом, як відчай, я казала собі: безглуздя! Але затишніше жити з думкою: місія мене чекає! Спочатку це не було навіть і в думку оформлене, а було це якесь туманне клубочіння-радість: щось гарне мене чекає! Особливо, як засинаю і ще не падаю в безодню...[1]

  •  

Привіз нас батько до Звенигородки і зупинився у "вратніка". Це ми так вимовляли російське слово "урядник". Дуже лагідний і порядний чоловік був цей "вратнік" з українським прізвищем на "енко", яке я тепер забула (Іваненко?). Він вийшов на пенсію і оселився в Звенигородці. Він і дружина — двоє ласкавих і без претензії старших віком людей. Оце в нього в хаті почула я вперше про більшовиків. Він казав татові: "Та програма в них дуже гарна, нічого не скажеш, тільки ж вони діють терором". "Красный террор..." — вперше почула я тоді. Вперше почула і нічого не зрозуміла. На вулицях Звенигородки були порозвішувані плякати: "Голосуйте за список нумер один", а поруч — "Голосуйте за список нумер два". Що це мені каже? А "вратнік" читав уже всі їхні програми і найбільше хвалив більшовицьку.[1]

  •  

В гімназії побачила я багато дівчат, ще стільки разом не бачила. Але ні з одною я не потоваришувала, нема в пам'яті ніякої сцени приязні. Може тому, що була я дуже мовчазна, боязка і щоб увійти зо мною в дружбу, хтось повинен був перший виявити до мене приязнь. А може тому, що все це були діти докторів, священиків, купців, адвокатів (Юдіцкая, Ґурєвіч, Прозоровская...) і все це говорило "по-русскі"? А мені це було важко і я обмежувалась доконечним. [1]

  •  

Проходила й регулярна українська армія, стояла постоєм у Жашкові, але недовго. Петлюра! Нове й нечуване досі слово. Від нього й від тих людей, що його вимовляли, віяло чисто українським змістом, тим самим, що в українських книжках. Вояки петлюрівської армії не зачіпали нікого й не брали самовільно. Якби десь ламали дисципліну, то я чула б. Ні. Вони також наклали на містечко контрибуцію, скільки їм треба було харчів, жиди складалися й забезпечували.[1]

  •  

Німці тягнуть і грабують все, що бачать: лізуть у селянські подвір'я, хапають корови, кури, гуси, свиней. Грабують безцеремонно і одверто цинічно. Відразу ж чисто всі їх зненавиділи й казали: "Ні, як грабують, то хай уже краще свої! Що це за порядок завели, що не можна втримати хвоста коло хати?"[1]

  •  

Самі жиди витворюють антисемітизм, вони перші його породителі. Як може триматися в тілі чуже тіло? Ще й вороже. Воно або розростеться, як рак, і заб'є того, на кому жирує, або чиряка треба видушити, щоб витік весь гній. Це ж жахлива "мораль", це ж цинізм, — так висмоктувально вороже ставитися до народу, серед якого живеш, який годує своєю працею, своїм хлібом, маслом, курми, яйцями. А вони за це хочуть "зав'язати у мішок"! То яке може бути реагування народу, як не випалення вогнем чиряка? [1]

  •  

Про події в Києві, про Муравйова, що збомбардував дім Грушевського, повний українських ціннощів, про універсали, про Крути, про похід комсомольців та отамана Зеленого, про захоплення білогвардійцями Києва ми (я, принаймні, а то ж хапалося все не лету) нічого не знали.[1]

  •  

Батько в той час був уже зовсім нерадий революції. Замовк, посмутнів і часто лежав на тапчані, насунувши шапку на голову, на самі очі (і влітку!). Він щось думав, чмихав, а це означало, що він у поганому настрої. [1]

  •  

Ставища — це ніби нова сторінка мого життя. З Жашковом було покінчено, бо відтоді я бувала в Жашкові тільки наїздами, у відвідинах, на Різдво-Великдень та літом — поки вчилася. Потім Жашків став, взагалі, закритий для мене.[1]

  •  

Як пройшов іспит вступу, не пам'ятаю. Мабуть, легко приймали, бо це була нововідкрита школа, а організатором і душею її був Віталій Михайлович Самійленко. Ми, що поприходили з околишніх сіл і містечок, були першими учнями.[1]

  •  

Тож я тільки й чула досі звідусіль, що "дівчата нездібні до науки", "жінка не людина", "ісчадіс ада", "нечиста", не сміє входити у вівтар, "жіночий університет — заміж", "волос довгий, а ум короткий" тощо-тощо. А тут розкривається, що не завжди так було. Я стала на гранітну основу, що недаремно хочу вчитися, що неправда, ніби для дівчини це непотрібно й необов'язково, однаково ж — підеш заміж, а там уся твоя наука непотрібна... Тоді ж у мене було пристрасне бажання рости духовно, удосконалюватися... хоч би на колінях рачки, а лізти до вершин своїх можливостей. А тобі кажуть — непотрібне це![1]

  •  

В 30-х роках видавали пашпорти і написали в моєму "Євдокія". Я не хотіла такого пашпорта брати і довелося йти до начальника міліції та доводити, що я — Докія. Для цього я принесла словник Грінченка (бо міліція казала, що такого імени нема). Але нач. міліції сказав, що словник Грінченка не документ. То я принесла академічний словник і показала там своє ім'я. Відтоді я в документах Докія.[1]

  •  

Самі собі ми й варили в огрівальних грубках галушки, куліші — і заправляли рижієвою олією з цибулею. Та й платня за навчання була хлібом, це ж країна ще не вийшла з часів воєнного комунізму, тоді за все платилось натурою, гроші не ходили. От, забула чи 5 чи 10 пудів пшениці треба було мені доставити до школи на рік за свою науку.[1]

  •  

Я любила вчитися, школу, лекції, перерви, співанки — весь цикл шкільного побуту. Але якщо вдень почувала себе в дружній родині, то ввечорі, як уже починається галушковарення, було не так. Тоді до кімнат дівчачого гуртожитку вчащали хлопці. Я тоді почувала себе відчуженою і неналежною до цієї атмосфери женихання та парування. Аж млосно серед них бути, в цій самій кімнаті, чути оці "отряхи й одгризи". Якби світло — читала б, а то — каганець, що тільки тіні видно. А зимові вечори довгі, смеркає рано... [1]

  •  

І все таки та еротика була чиста. Не було в ній жадної намірености, не було в рухах вояка спроби "добути дівчину". А я ж була безборонна, хібащо, моя "охоронна грамота" мене берегла. Це — моя повсякчасна і всім розголошувана мрія — "хочу вчитися!". Вона мені тоді з думки не сходила і це напевно й було тим місточком, на якому зустрілися ці дві молодості. Може той юнак також ходив з такою мрією у душі? І от вибухло полум'я, несподівано. Вояк той другого дня вже не був у Жашкові. Не спитала я його імени, ні хто він, звідки. Не було й обіцянок листуватися чи продовжувати дальше знайомство. Я була для нього теж миттьова.[1]

  •  

Дивна моя "модель кохання". Але це була єдина моя щаслива любов. Все життя було потім так, що або я страждаю нещасливо, бо мене не хоче той, за ким гину, або лізуть ті, яких я не хочу, які ображають вже самим вибором мене, а не якоїсь марушки. Цим уже мене понижують.[1]

  •  

Я була дуже невисокої думки про себе: про свою негарну зовнішність, свою боязкість, сірість-невиразність, та ще й порівняно з блискучою Василиною. Підтверджувалось це хоч би й тим, що на вечірках (спільних з агрономічною школою) ніхто мене не запрошував танцювати. Всі дівчата нарозхват — а я, як тінь. То це вже я така шерепа, що мене сахаються? Певно, не всміхаюсь, не жартую, мовчу... А мені ж так хотілося танцювати, я почувала в собі таку зграбність, легкість...[1]

Мрія, що зветься Київ[ред.]

  •  

Вже з перших днів на основному курсі університету я не тільки ходила на лекції в колосальні авдиторії, але й пильно перечитувала в коридорах усі оголошення, вичитувала, куди запрошували, та ще й з додатком: вхід вільний. На Володимирській, крім бордового університету, були ж і будинки Академії наук, то я скоро за тими запрошеннями з вільним вступом знайшла дорогу і ходила. Ходила, де тільки можна було.[1]

  •  

Я всіх боялася. Так точнісінько, як у дитинстві. За батьковим висловом — недопитацька. Ніхто й зо мною не пробував входити в знайомство. Я в цій масі була зовсім сіра й непомітна, та й не дбала інакше. Якби я була виплекана, кокетлива, мала в що вбратися... Нічого цього не було, була лише (майже понад мою волю, з чийогось непереможного наказу!) жадоба вчитися. І більш нічого. [1]

  •  

Щораз ставало для мене зрозуміліше те, чого я, вступаючи, не передбачала: в пролетарському вузі можуть вчитися тільки ті, що мають відрядження від своїх організацій: діти вчителів, робітників, незаможників. Нетрудовий елемент, всякі там попівни, офіцерські синки, діти поліцаїв чи куркулів, торгівців — нещадно викидаються з пролетарського вишу. Інша справа — діти мануфактуристів... Якщо маєте чим заплатити, то вас терплять, а то й дадуть змогу закінчити. Тому всі мають якісь відрядження.[1]

  •  

Я мучилася. Від мами успадкувала я огиду до брехні і органічне невміння брехати. А тут треба було всю свою душевну силу мобілізувати, щоб казати не те, що в дійсності. В дійсності ж на наших воротях у Жашкові висить список "нетрудового елементу, позбавленого права голосу" і там прізвище Кузьми Гуменного, а я хоробро з корчами біля серця і протестом всієї душі проти моєї брехні стою ось під дверима, йду на комісію і збираюся казати... Одноокий Бровченко з чорною латкою на оці питає мене, хто мій батько. Брешу: — Селянин. — Скільки десятин землі? — Не брешу: 6 десятин. — А признайтесь, — ви попівна? — Ні! — не брешу. — Є родичі закордоном? Можете йти.
Ну, якось пройшло. Я ще студентка. В списках вичищених я себе не знайшла.[1]

  •  

Приїхавши до Києва після Різдва я з Мотрею Мельник і Тамарою Масюкевич найняла перехідну кімнату. Це там перетерпіла я найгірший голод у свойому житті. Привезені з дому харчі дуже скоро пройшли, — та й що я привезла? Хліб, цибулю, гречану крупу, якої не було на чому зварити, не було де. Цукор — хоч бери та лижи його. Я так і робила, лизала цукор і крупу, щоб втишити голод. Муку я міняла в пекарні на хліб, але й це минулося. З дому не було більше нічого чути.[1]

  •  

Як я склала іспити тієї весни — не знаю. Якимсь понад-зусиллям. Я вже була така виснажена, що ні на що не мала сили. Знесилили мене і голод, і моральний гніт. Я повинна була, зустрівши "Жовті чоботи", підійти до нього і сказати, що я не член КНС, а дочка жашківського "нетрудового елементу, позбавленого права голосу", щоб цей гніт із себе зняти.[1]

  •  

Мама питала: "Як це так? Працювали все життя, старалися дітей до пуття довести, з боргів не вилазили, а тепер — усе не твоє?" Мала вона на думці не тільки наші відібрані хати, а й те, що діялось навколо. Вістки приходили звідусюди, що нові "хазяї села", комнезами, тиснули хуторян і нехуторян. Але іспити я склала і стала студенткою першого курсу літе-ратурно-лінґвістичного факультету.[1]

  •  

А там у Києві, куди душа летіла, там треба було бути пролетарською студенткою з ідеологією нового ладу, а не такого старорежимного, як панує вдома. Не означає це, що я свою шкуру гляділа, а через це відмежовувалась від батьків і їх жалів. Ні, це було інше. Я не могла тримати в голові дві бухгальтерії, одну вдома, а другу в виші. Я хотіла бути чесною до духу часу і до місця, де я здобуваю освіту. Це, освіта, було для мене важливе й велике і для цього я хотіла бути щирою. Як я могла бути ворогом до часу, коли він такий для мене випав, а не інакший? Я й не була ворогом. Який зв'язок мало те, що в нас націоналізували хати, із гаслом "Геть експлуатацію людини людиною" — я не бачила, ми наймитів не мали ніколи, але я була за це гасло. І існуюча система на кожному кроці греміла, вбивала в голову, що вона усуває визискування людини людиною. Чи могла я бути проти рівноправности жінки, сама жертва того, що нею вродилася і на кожному кроці чула: "З дівчат, як з козла молока!"? Чи "Освіту в найширші маси" — зле? Чудово![1]

  •  

Другого дня я вже йшла "записуватись в літературу". Як могло бути інакше? От тільки — "Гарт" чи "Плуг"? "Гарт" ніби пролетарськіша організація, тільки — що ж я там буду робити? Я ж зовсім не знаю нічого з життя міського пролетаріяту, робітництва, фабрик, заводів. Ні, таки "Плуг" мені ближчий, бо хоч я й вирвана із села, але я — з того кореня, всі мої родичі — село. "Плуг"![1]

  •  

На цих щотижневих недільних зборах я сиділа тихо, як безтілесний дух. Не насмілювалася й писнути. Я взагалі не вмію скласти усної думки, коли передо мною більше, як дві людини, а тут ще й серед таких красномовців, що розбивають одне одного в пух і прах. Де там! Та й читати не мала чого, бо такого КЛАСОВОГО пролетарського з барабанами у мене не виходило, — ані про "змичку міста з селом" (тоді крилата фраза), ані про клясову боротьбу на селі й пузатого куркуля із соломинкою в бороді. Ще слава Богу, що хоч про заводи й робітництво не треба було писати. Це була тематика "Гарту". А читати свої поезії в прозі я соромилася. Один раз прочитала осінній шкіц з огнистим листям під ногами, була жорстоко висміяна і більше не наважувалася. Та й думка замкнена після такого глуму. Я вже знала, що така тематика — "втеча від дійсности", "безхребетна", "безідейна". "Небезпечний аполітизм, а це не пролетарська ідеологія, тільки буржуазна". Нарешті — "Мистецтво для мистецтва, — кому воно потрібне?"[1]

  •  

Щоб знайти якусь опору, я вирішувала, що я — в екскурсії. Все, що бачу, — екскурсія, тому все цікаве. А моя особистість не дорівнює до вимог стандарту тому, що я з іншого світу. Тут я випадково. Чи безглуздо, чи є якась захована мета в мойому тут існуванні — невідомо. Мені треба вчитися і це все, що я маю робити.[1]

  •  

Здавалось би: що може бути кращого? Працювати в редакції, мати забезпечений заробіток, становище, запевнене майбутнє... Он Оля Воїнова ревно хапається за будь-що, розносить удосвіта газети, он хлопці відгортають сніг на коліях, а я ж не маю стипендії, нічого мені з дому не присилають, — і що я собі думаю? Я довго отягалася, відкладала — та й так і не пішла на те запрошення. Чому? Щось мене не пускало. Мені здавалося, що як стану я газетяркою, то змушена буду думати не те, що хочу, а те, що каже директива, що я втрачу своє лице, що я перейму стандартний газетний вислів. А я хотіла плекати своє, щоб побачити, що то вийде з нього. В редакції я не розвинуся, як письменниця, зроблюся сірою промокачкою.[1]

  •  

На тлі такої груби стоїть величезний, широкоплечий дядько і громовержно читає протяжним басилищем свої вір-шилища. — "Облако в штанах". — Вот ана-а, савєтская паспор-тіна! Сматрі-ітє, заві-ідуйтє! Чітайтє! — Оце я побачила той стиль у першородному виконанні, що потім став зразком де-клямацій на сценах різних клюбів.
Стиль самолюбування. Скінчив Маяковський читати — як посипались запитання! Записочки. Маяковський почав відповідати — без затримки, без надуми, точно, дотепно, глузливо. Навіть вводив у лябораторію своєї творчости. Я запам'ятала, що він має "заготовки", які використовує, як треба. Що творчість це — ремесло, а не над-хнення.[1]

  •  

А тепер бачу себе в поїзді до Запоріжжя з великим клунком (десь уже корзинку відбігла), усім своїм майном. Іду і з здивованням помічаю, що в мене попухли ноги, такі грубі стали, як колоди. Від чого? Серце чи нирки? Чи може була я така голодна? Ніколи ж досі цього не було.[1]

  •  

А з яким балянсом приїхала я до Запоріжжя? Скінчилась наука, почалася проза життя. Я — доросла, вже маю 22 роки. Нічого не вийшло з мене, письменницею не стала. Ті кільканадцять оповідань, друкованих у газетах і журналах, треба знищити й забути, що ти колись їх писала. Ніхто не побачив у тобі здібностей і ти їх, мабуть, не маєш. Тож човпи... Нічого не вмію, от і цього вчителювання: боюся, не люблю, не йде мені... Щоранку, йдучи до школи на працю, наче підвішуюсь на шибеницю. Повертаюсь із школи — наче вирвалась із тюрми. А що є інше для мене? Якби я жила в атмосфері уваги, любови й віри в мої сили, — може й розцвіли б мої здібності. Але хто мені такий тут дуже близький і кому — я? [1]

  •  

Справді, якась вся наша родина нещаслива! Тато й мама вродилися в попередню епоху і все життя робили не те, що хотіли, мов заблудили не туди, куди треба. Ми попали в іншу епоху — і всі в цій новій епосі зайві. Ганя... з отим своїм нещасливим шлюбом, із Дмитром, що вже починав випивати. Льона, найкраща з нас усіх, з пишним золотим волоссям, — і вже відразу у бездоріжжі... Я — з моєю упертою візією нездійсненного, з моїм фанатичним письменництвом, що не має в жодних очах вартости... Кинута напризволяще у найтяжчі злидні без захисту. Хто мав захищати? Батьки беззахисні перед наступом совєтської влади, що підкопує їх рік-у-рік і змітає. Тепер Коля лежить у церкві, сімнадцятилітній мученик...[1]

Мрія, що зветься література[ред.]

  •  

Пред'явниця цього, член Всеукраїнської Спілки Селянських Письменників "Плуг", тов. Гуменна Докія, їде на все літо цього року по Вкраїні для всебічного вивчення життя й побуту с/г комун і колективів.[1]

  •  

З цих придніпрових сіл я й винесла свої вражіння, оформивши їх словами: "Тут на камені якось не віриться, чи була революція, чи ні. І невже вона відбилась на селі тільки тими облігаціями, викачкою хліба, самообкладанням, прокльонами?.. ("Листи із степової України" журнал Плуг, ч. 10, 1928 р.) Тільки цієї одної наївної фрази було досить, щоб десь там "звише" перекреслено було назавжди усю мою літературну долю в більшовицькій дійсності. Про голод не можна було писати вже 1928-го року.[1]

  •  

Оце ж тоді я бачила й німецькі колонії, поруч сіл Дніпропетровщини. Який контраст! Наче дві країни переплелися. Українське село — без деревини. Злиденні, розгороджені хати, засліплені заткнутими дрантям віконцями. Коло хати — купка кураю, топлять кізяками. А ось німецька колонія: кожна садиба наче фортеця, наче поміщицький маєток. Доми пишаються фігурно-узорчасто викладеною цеглою, такі ж і огорожі. Всередині садиби багато добротних господарчих будівель, достатньо й зелені: сади, алеї, — так наче це не степова країна...
Чому так? Чому німці зуміли, а наші не вміють? Чому не навчаться, зрештою? Чи то не українські села, а тих засланих солдат ще з Катерининої Новороссії? [1]

  •  

Відгук із "Плуга" був приголомшливий. Нариси "Листи із степової України" почали негайно друкувати в журналі Плуг, вимагали дальших, а слідом за цим почали приходити листи, від А. Панова головним чином: "Надзвичайно цінний і цікавий матеріял". "Ваші "Листи..." викликали неабияку цікавість..." "Робитеся популярною в цілому всесоюзному маштабі... Дехто вам дуже заздрить..."[1]

  •  

В нарисі про комуну "Авангард" я зачепила русифікаційний курс Москви на Україні, висловлений устами Ф. Ґладкова. "Зачем возрождать допетровскую эпоху, гальванизировать трупы? Говорите по-русски!" От цього то вже не подарували українські письменники, почалася дискусія. Сам же А. Хвиля, що припечатав мою літературну долю "криком відчаю куркуля", він виступив проти російського шовінізму, покликаючись на "письменницю Д. Гуменну", яка виявила зразок великодержавного шовінізму у Ф. Ґладкова. На це обзивається Ґладков, а за ним газета Известия статтею "Проказы тети Хиври", — заперечують, відпекуються, звинувачують "Плуг" "в злостном укрывательстве переписки", відбуваються засідання, виносяться постанови... Посипались листи, а на них я мала відповідати... Підсумовує всю дискусію С. Пилипенко статтею "В чім помилка Д. Гуменної", у жур. Плуг ч. 1, 1929 р. і бере мене під захист. Так за пару місяців стаю "всесоюзною знаменитістю". Справді, є чому заздрити![1]

  •  

І справді Москва зробила на мене велике вражіння. Жахливе провінційне місто, або вірніше: складені докупи, поміщені в одному зборі середньовічні міста. Серед міста йшла Китайська Стіна, але в ній маса вуличних закамарків, старосвітських дімків, що от-от розваляться. Кузнєцкій Мост — виявляється, так зветься дуже шумлива вулиця з універмагами. А, це тут починалася Москва ХІУ-го століття. Цар-Колокол, Цар-Пушка, церква Васілія Блаженого — теж середньовіччя. Але церква відновлена, ззовні приваблюють око яскраві кольори її бань. А як увійдеш всередину, — так і повіє жах понурих московських царів. Кремль із високими стінами і мавзолей Леніна. Черга до мумії Леніна, там і я стою і проходжу повз неї: сухенька, в костюмі тютюнового кольору...[1]

  •  

Так помалесеньку приходила я до рівноваги і хоч вже з того часу були думки про смерть (я про неї все життя думаю), але й впереміш із такими ненажерними потребами активности, відчуттям неспожитих творчих сил. Я тоді називала це "зализуванням ран". Так довго ятрилась душевна рана, що я сама собі завдала в ІНО.[1]

  •  

Втік батько із Жашкова, з одним тільки оцим вузликом. Хтось із його численних приятелів, де він бував із сопілкою на оказіях, прийшов до хати уночі просто із зборів сільського активу і приніс вістку, що на цих зборах ухвалено постанову депортувати таких-то за межі України, а між ними й Кузьму Гуменного. (Бач, партія делікатно перекладала цей акт насильства на самих селян, вона ж тут ні при чому!) — Негайно зійдіть з очей, — сказав той учасник зборів, що іменем його ухвалювали постанову, — бо вивіз почнеться узавтра вдосвіта.[1]

  •  

Влада вигнала маму з хати. За кілька днів перед тим у хаті попадали образи... Не побилися, а стояли упритул до стіни внизу, наче їх хтось обережно зняв і поставив. Знак, що буде якесь нове лихо. І ось воно: влада виганяє стару людину з її власної хати. І ще й як! У найгіршу сльоту, в дощ... болото розгасло, немилосердний вітер,.. Ото тоді й прийшли активісти. Сказали: "Тут вашого нічого нема. Сьогодні, зараз маєте вийти з хати, а ми її беремо під замок".[1]

  •  

Батьки — "куркулі", а в дійсності двоє стероризованих, безпритульних старих людей, вивласнені з усього і поставлені в стан жебраків. Я балянсую на тонкій павутині без виглядів на твердий ґрунт. Ні вчителька, ні робітниця з мене не виходить. Особисте теж бідне, особливо влітку, як наступає київська мрійність і посилюється відчуття, що нема таких людей, як я хочу.[1]

  •  

"Картина руїни цілих селищ та хуторів лякала". Цілі села тракторами звалили й заорали, тільки там і сям бовваніли самотні чорні димарі хат. "Здавалося, пройшла цим краєм згубна війна, набоями з літака поваляла села, газами отруйними винищила людей, так мертво визирає краєвид". Це я цитую із повісти "Кампанія" (ст. 21, ЛіМ, 1931). Яка ж ріжниця між капіталістичною Америкою і соціялістичним СРСР? Думка про державний капіталізм, що я колись висловила була Пилипенкові, підтверджувалась наочно.[1]

  •  

Дрова й взуття — найболючіше місце в усі мої київські роки. Щоб дістати дрова, купити, треба було мати талон. Тоді з тим талоном десь добиратися до дров'яних складів, доставити, скласти в подвір'ї, порубати, звідти носити до хати, топити грубу... Оця мені груба! Як знаю, що о п'ятій треба топити, то вже зранку нічого іншого не можу думати. Але це ще прекрасно. А от коли нема дрів![1]

  •  

Коротке секретарювання під начальством Воскрекасенка було неважке, але я в ролі офіційної особи, виявилася зовсім непридатною. Чому? Бо я не мала "оглажености", а як засмикають, усі разом чогось хочуть, то й зовсім замотеличена, що виявлялось на лиці, як непривітність. А тут треба було бути весь час привітною. Про це, яка я була, довідалась аж через кілька років. Віра Кіпніс (дружина письменника) сказала мені, що вона чогось добивалася, а я грубо їй сказала: "Я не маю часу з вами говорити". Вона образилася, запам'ятала, а я й досі не пригадаю, коли й чому це було.
Так я переконалася, що ще одна професія мені не підходить.[1]

Харківські вітрюги[ред.]

  •  

Сама. Нікого ще тут не знаю. Але відчуваю цю іншу атмосферу, інших людей. Це вже не замріяний, заліснений Київ із квітучими канами на вулицях, із розцвілими каштанами, із са-наторійним повітрям, а динамічне промислове степове місто із вулицями, замереженими автобусами та тролейбусами, з гінкими автами (а в Києві побачиш авто де-не-де), з розгонисто-впертими вітрами, з пилюкою, з двома обличчями: провінційного вчора міста, що зникає на очах, і модерними стрункими будовами, площами в далечінь, в оточенні фабрик і заводів. Мені більше підходить Київ і я відразу почала за Києвом тужити. Але... Тут же життя, сюди вже повтікали письменники, тут твориться пульс цілої України...[1]

  •  

Тих, що об'єдналися у ВАПНІТЕ, я ніколи не бачила. Хвильового — може один раз десь на вулиці. І зовсім він не такий орлиний, як на портретах, крім дуже густих брів, зрослих на переніссі. Постать — миршава.[1]

  •  

І так я ще кілька місяців прожила в цьому вітристому, запилюженому, ворожому до мене Харкові, де мене викинуто на звалище, в "літературний брак". Жила я думкою про наступне відрядження на два місяці до Середньої Азії. Так було в пляні, що студенти матимуть два місяці "виробничої практики". Це давало мені можливість жити й дихати. Я старанно прихопилася до азів туркменської мови, купила собі підручника...[1]

  •  

Я таки дочекалася того часу, що Наркомос відрядив курси на два місяці на "виробничу практику". Моя радість, моя мрія здійснюється. Я вже лаштуюся в далеку дорогу, покидаю цей осоружний Харків, якого не люблю всіма моїми атомами. Не люблю ні природи, ні громадської атмосфери.[1]

  •  

Тутешня спека мене анітрохи не мучила. Навпаки, я її любила. Я відчувала дивне: все мені тут рідне. Це таке незвичайне почуття! Я ж змалку скрізь відчувала себе чужою, а тут — навпаки! Наче вернулась додому. Все навколо було мені своє, привітне, — гостро цікаве. І це почуття не покидало мене весь час, раз-у-раз вибухало.[1]

  •  

Тут я вже бачила більше побутового Туркменістану. Примістили мене у школі, у кімнаті цілком без меблів, але надзвичайно затишній: всі стіни й підлога були в килимах тутешнього стилю і взору, йомудського. В сусідньому будинкові в цьому ж подвір'ї жив учитель Овез із дружиною, також вчителькою. Обоє туркмени, але вчителька вже в європейському одягові, стрижена, як і я. На голові — тюбетейка.[1]

  •  

Коли я потім розказувала мамі, що мало не вийшла заміж за туркмена, мама жаліла. "Треба було вийти! А потім би втікла!" От, не думала я, що моя мама така вільнодумна![1]

  •  

З Туркменістану поїхала я до Києва. Чого було повертатися до Харкова? Те місто не прийняло мене і я не прийняла його. Досить Харкова! Київ моя батьківщина, я належу тільки до Києва. Ще з місяць володіла я туркменським набутком: все тіло було як твердий тугий огірок, в пустелі всі товщі й вода випарилися. Носила я себе таку легку, як пір'їна, здорову духом і тілом.[1]

  •  

То ж був рік найжахливішого розгасання голоду, жнива смерти. Виморочні села... В газетах "жіть стало лучше, жіть стало вєсєлей", а залізничні станції облягали вошиві, з клунками селяни, що здолали виповзти із села і кудись їхали світ-за-очі. Моторошні чутки з села просочувалися, але переказувалися пошепки. Письменники вже не їздили у творчі відрядження, а тільки довірені члени партії, такі, як Косарик-Коваленко, із "спеціяльними завданнями". Міста були острівцями серед моря голоду...
Всіх, до кого мала я доступ, питала: що це діється? Куди їдуть всі оці селяни і чому вони не їдуть, а сидять під вокзалом на землі — у дощ, у сніг, у морози? Хто винен? Хто це робить? Бо ніяк не містилося мені в голові, щоб так безглуздо сама держава видушувала своїх же громадян.[1]

  •  

Матеріяльна незалежність була моєю метою ще й для розв'язки хатнього вузла. Одна річ — аварійно опинитися на чиїйсь ласці і почувати себе вимушеною приживалкою, а інша — вже в тому стані й лишатися. Якби я жила сама, то не так би турбувалася насущним, — дасть Бог день, дасть і їжу, а як не дасть який день, то мені не первина. Але... живучи з Льоною... Нема й мови, я мушу знайти заробіткову рівновагу у хаті.[1]

  •  

Кинулась я до стенографії з усім своїм завзяттям і запалом. Вдень — на працю у склад кінофабрики, а ввечорі — курси. Щоб швидше до мети. Мені потрібна якась мета і йти до неї. Тоді я живу. Як вислизає, як розіб'ється, — тоді порожнеча і ота нудьга, що мене з немовлячого віку переслідує. Чогось хочу, не знаю що, за чимсь тужу, перебираю все, доступне уяві — і не те воно, не те...[1]

Не мати потреб[ред.]

  •  

Контрреволюціонерам Косинкам, Фальківським та іншим їх прихильникам важко, неможливо здобути ім'я українських письменників. Будьмо щирі й одверті: яке значіння Косинок, Фальківських, Пилипенків, Підмогильних у нашому літературному процесі? Чи були вони відомими письменниками, чи взагалі були письменниками? Не були вони письменники. Це були халтурники (Це я взяла із "Відкритого листа" Василя Стуса до Президії Спілки письменників, Сучасність, ч. 4, 1969, передрук у Вільному Слові, 24 травня 1969 р.).[1]

  •  

І так я вже на вулиці. Чому мене викинули на смітник? "За відсутність літературних заробітків"? — То не допускають же самі до них. Чи моя вина, що я їх не маю? За "соціяльне походження"? — Це — "пічуха", як висловлювався Плужник. Яке соціяльне походження І. Микитенка? А він — цар і диктатор у харківському колективі письменників, пролетарський ідеолог. Хто такий Натан Рибак? "Рабочий от станка"? Рильський... Ні, справа не в соціяльному походженні.[1]

  •  

Безплідна. Як не можна малювати словом психологічних образів ("психоложество!" — вигукує критик), ні зачіпати солов'їних мотивів ("це просвітянщина"), ні історичних ("це — втеча від радянської дійсности"), то безплідна. Залишається прославляти партію та розмальовувати квачем гасла з газет, — а від такого верне, таке з горла не лізе... Словом, безплідна й бездарна, як це визнала радянська критика.[1]

  •  

Київ став тихий, навіть авто рідко побачиш... Москвичі називали Київ "бальшая дєрєвня". А киянам так і добре. Замріяні зелені вулиці, повітря чисте, з Дніпра до нього весь час пливе річний озон. У неділю — будь ласка, без особливих транспортних труднощів — вже й на тому березі, вже й пляжся собі на Трухановому острові, чи йди далі в плавні, там серед рукавів Старого Дніпра знайдеш нерушену красу природи... Це не те, що Харків. Вічні вітри, пилюка, нема чим дихати. Київська розкіш ніколи не може перестати вабити. Кращого міста нема в світі![1]

Мої примітивні родичі[ред.]

  •  

Скільки це вже робіт-професій перепробувала я? Удома — хатнє господарство: обід варити, хліб пекти, свиней годувати, корову доїти, город обробляти... Продавчиня в книгарні й у кооперативі... Вишивальниця, мішколатальниця у студентські часи... Батрачка в Лютежі, робітниця на торфозробках у Бучі, учителька в Запоріжжі, перекладачка, робітниця в Києві на заводі "Точприбор", обліковець на комбайні у радгоспі "Червоний Перекоп", технічний секретар в МК письменників у Києві, літературний редактор у Харкові, канцеляристка у Лєни Ку-ліцької... Курси французької мови, курси англійської, сценарні, курси східних мов,.. І ніде не підходжу, не підходить мені, не можу! З цих усіх перечислених зайнять миле мені тільки пере-кладництво, але ж... Там Ліфшіц і Ґордон, їм є місце, мені нема.[1]

  •  

— "Е, — каже мені один чоловік, — треба з цієї України забиратися! Вічно, як на вулкані, вічно чекаєш погрому..." — На це я йому сказав: "Але погроми перейдуть і тоді знов ніде нема так добре жити, як на Україні. Мусимо якоюсь частиною нас жертвувати для добра цілости..."[1]

  •  

Оце тут у Наркомздорові, у цьому машиновому бюрі почала я наламувати себе говорити "по-русскі". Досі я неухильно скрізь говорила по-рідному. В крамниці, установі, на роботі... В ОБЛЗУ це було легко, там же було дуже багато агрономів, весь час товклися люди з районів, там українська мова переважала... А тут... Коли на російське звертання відповідаєш українською, воно, це українське слово, прилипає до горла, чуєш, що ти — якесь дике непорозуміння тут. Все ж — "по-русскі"![1]

  •  

Я часто ходила тоді на різні з'їзди, але ніде не було мені так важко, як на наукових конференціях в інституті Богомольця. Доповіді й обговорення — науково-медичний жаргон, переповнений невідомими словами, які треба відтворити точно, бо що ж ти тоді за стенографістка? Коли на інших з'їздах розумієш, про що говориться, то тут — слова окремо знайомі, — а зміст?.. Наче якоюсь чужою мовою говорять.[1]

  •  

Коротко: хоч і мала намір стати першорядною стенографісткою, я нею не стала. Правда, я почала трохи краще вдягатися. Всі стенографістки вдягаються пишно, треба ж, хоч-не-хоч! Стенографістка мусить "мати вигляд". Взагалі ж, моє ставлення до уборів було філософічне.[1]

  •  

Все більше й більше млоїло мене, щеміло в мені — що ж далі? Я вже на порозі сороківки, роки йдуть, а ніякої творчости нема! Нащо мені оці заробітки, оця самовбивча стенографія? Спрут, що висмоктує з тебе всі соки. Оця канцеля-рійна нудота! Ненавижу канцелярію! І все це — щоб їсти. А їсти — щоб заробляти. Те саме безвихідне коло, що з нього я виривалася в шістнадцять років у Жашкові. Роки пливуть, уже й стара я, а ще нічого не зробила. На коли ж відкладати?[1]

  •  

От і склалась у мене тоді повість "Вірус" — з тих вражінь, що я набралася в Наркомздоров'ї — по гарячому сліду: бюрократичне загнивання в радянській суспільності, а на задньому пляні — і в Спілці письменників. А що, хіба там не те саме? Та таке ж і в кожній установі! Повість цю я вважала цілком згідною з духом самокритики, що про неї так багато розписували тоді в газетах. Та й понесла повість до Козаченка, він не раз запрошував.[1]

  •  

Час, розбризканий на місяці, дні, години — нестерпний. Я мушу мати час безконечний, неподільний, в цьому я згодна з Льоною, що я — психопатка. Сама свідомість того, що я мушу в цей день те й те зробити (наприклад, о 4-ій годині затопити грубу), панувала наді мною вже зрання, паралізувала інші думки, заважала і я вже нічого не могла, день пропав. Щоб творити, я мушу не робити нічого іншого, не мати ніякого обов'язку, ні хмариночки на мойому душевному обрії.[1]

  •  

Почала я навмання виписувати книжки з археології, всякі оті звіти, звідомлення про розкопи, описи археологічних пам'яток Кам'янець-Подільщини, Київщини... Не диво, що серед тих підряд читаних книжок натрапила я й на розкопи трипільської культури. Довідалась, що на Україні квітло життя вже шість тисяч років до нас, тоді ж, як і в Єгипті. На Україні, в цих самих селах, на цій самій землі, що ми топчемо! Не треба шукати слідів доісторичного життя людини десь по сибірах, австраліях та океаніях. От, якби так написати повість із життя на України шість тисяч років тому! Але як? Я ж нічогісінько про це не знаю. Геть усе прочитати, що вже є про цю культуру![1]

  •  

Чого це наше покоління повинно жертвувати собою для щастя якогось невідомого нам майбутнього? Наші предки жили собі своїм життям для себе й не думали про нас. Не турбувались нашим щастям. А якби й турбувались, — що помогло б? Тож минулого нема, бо воно вже минуле, майбутнього нема, бо воно буде зовсім не таке, як ми його уявляємо. Майбутнє — "царство небесне", недосяжне навіть уяві. Реальне — оцей день, оця хвилина, що ось зараз стане "минулим". Радій нею! Вона — єдина реальність... Що це — екзистенціоналізм?[1]

  •  

Тепер з ретроспективи часу, переглядаючи свою життьову дорогу, я бачу, що нічого не було випадкове, хоч тоді здавалося випадком, несправедливістю, нещастям. Все було доцільне. Ні, таки керує хтось моїм життям! Опікун (Він? Вона? Воно?) влаштував мені сувору школу для гартування, для розбуркання моїх сплячих сил. Всі мої оті жалоші, що я самотня, не маю друзів... Це ж так було потрібно, щоб я навчилася самостійно мислити, плекати внутрішнє цвітіння думки у сіренькій одежі невдахи. Оце невміння втрапити в тон "партії й уряду", ця довга школа літературної штуки, коли інші вже були авторами томів, а я все початківець.[1]

Джерела[ред.]