Перейти до вмісту

Гуменна Докія Кузьмівна

Матеріал з Вікіцитат
Гуменна Докія Кузьмівна
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі

Гуменна́ До́кія Кузьмі́вна (народилась 10 (23) березня 1904 року, Жашків, Таращанський повіт, Київська губернія, нині Черкаська область — померла 4 квітня 1996 року, Нью-Йорк, США) — українська письменниця, членкиня ОУП «Слово», спілки «Плуг».

Цитати про себе[ред.]

  •  

Я дуже крихітна у твоїй системі, природо, ти може й не помітиш, коли я є, коли не стало мене.., коли твої дари мені пішли в небуття. Але я знаю і ти знай — на який кінець не вийде, а я буду прямувати до вершин свого розвою, твоїх дарів. Не дійду — буду повзти. Умру на порозі — з усмішкою наустах. Я ж жила в змаганні, а вмерла не переможена, я не зрадила своєї вдачі, я боролася за..[1]

  •  

А що я дуже любила й досі люблю ту кімнату, те подвір’я, ту вулицю, той район, та що я прожила там 14 років (1927-1941), то не можу втриматися, мушу вигребти з пам’яті навіть найнезначніші деталі, пригадати собі все «до титли, ніже тії коми». Вік би жила там, то хоч уявою поброджу. [2]

Цитати про колективізацію та голодомор в Україні[ред.]

  •  

А людність тут у паніці, невідрадна. Хліб вимерз, погорів... Усяке готується до голоду. Нема мови, щоб тут дістати окраєць хліба...[1]

  •  

Тут, на камені, якось не віриться, чи була революція чи ні. І невже вона відбилася на селі тільки тими облігаціями, викачкою хліба, самообкладанням, прокльонами... Я... нічогісінько не розумію тепер... не розбираю. Селянське господарство занепадає, руйнується. Яка кому користь від цього? А тут ще й привид голоду...[1]

Цитати про українську культуру[ред.]

  •  

3аля театру була переповнена. Студенти київських вузів не тільки сиділи, стояли в проходах, а й висіли на всіх орнаментальних виступах театральної залі, мало чи не на канделябрах-люстрах. Дефіляда читання творів, деклямацій, деклярацій, закликів дозалі ("хто почуває себе письменником”) вступати до організації ”ПЛУГ” і ”ГАРТ”. [1]

  •  

Тут як був Гладков — ох і сміявся ж він з української культури, — переповідав один член комуни. — Каже, нащо відроджувати допетровську епоху, гальванізувати мову, що вже вкрилася порохнею. Він каже, що це тільки гальмує розвиток соціялістичного будівництва, розпорошує пролетарські сили, тоді як треба будувати одну міцну культуру.[1]

Спогади про події 1917-1918 прків[ред.]

  •  

…У місті Звенигородці в цей час гуляв «красный террор» і «воєнний коммунізм». Це ж була весна 1918 року. Саме оце більшовики зайняли місто і головні їхні сили були китайці. Вони йшли від дому до дому і грабували поголовно все, тут же одягали на себе жіночі кофти, дамські капелюхи, циліндри й фраки, тут же убивали, діяв ревтрибунал… Поводились, як татарська орда. А одночасно око натикалось по всіх стінах, парканах і стовпах на плякати: «Экспроприация экспроприаторов!», «Грабь награбленное!», «Вся власть советам!» «Да здравствует мировой пролетариат!» – та все російською мовою…
 Отак виглядала українська революція на моїх задвірках. Звенигородку для більшовиків завоювали китайці і порозвішували чужомовні плакати, а українські сини насміхалися з своєї матері і її прапора[2]

Коментар до «Листи із степової України»[ред.]

  •  

Мною керувала засада: хоч суб’єктивне, але правдиве зображення, без фальшу і натяжок, достосованих до стандартного штампу газетних передовиць. Я вважала, що вся вартість такого опису не так для сьогоднішнього дня, як для майбутнього. Щоб майбутнє знало, якими були початки. У цей комплекс моєї творчої методи входило і моє розуміння – нерозуміння поточних подій...[3]

Із листування з Вадимом Пепою[ред.]

  •  

«Вельмишановний пане Вадиме Пепа! Несподівано дістала я Вашого листа з 8-го липня із приємною вісткою, що «Дар Евдотеї» попадає на сторінки журналу «Україна». Це – чи не перша публікація мого доробку у вільній Україні… Цей мій твір лежав 20 років без жадної надії на друк, ні перспектив, писаний «для себе». Це, власне, ред. О.Зінкевич намовив опублікувати. Отже, Ваша участь у наближенні до читача цієї праці також вплітається у цю довгу дорогу».[2]

  •  

З Вашого листа я ще довідуюся, що Ви також належите до заглядачів у минуле нашого народу і вдумуєтесь у спадщину, якою ми бездумно користуємося… Я вважаю, що маючи ширший обрій у панорамі через призму минулого, сучасні події і явища стануть нам зрозуміліші і значніші. Словом, довго не розводячись, ідея вкладена у моєму тритомникові – «Родинний альбом», «Благослови, мати», «Минуле пливе в прийдешнє»…[2]

  •  

… Треба конче поїхати до Києва, щоб там попхати у київських видавництвах ДЧШ, ХЯ («Діти чумацького шляху», «Хрещатий Яр») тощо і цим довести, що я й без «них» здійснила свою життьову межу, – але не можу. Хіба це не удар Долі? Не глум Фортуни?...[2]

Джерела[ред.]

Примітки[ред.]