Марко Вовчок

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Марко Вовчок
Marko Vovchok.jpg
Wikipedia-logo.svg Стаття у Вікіпедії
Wikisource-logo.svg Роботи у Вікіджерелах
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Марко́ Вовчо́к (справжнє ім'я: Марі́я Олекса́ндрівна Вілі́нська, за першим чоловіком — Маркович, за другим чоловіком — Лобач-Жученко; нар. 22 грудня 1833, маєток Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії — 10 серпня 1907, Нальчик) — українська письменниця.

Цитати[ред.]

  •  

А Семен Палій той був на все село чудний та дивний. Багатир був. А жив, як убогі люди живуть. Він, було, не придбає, а втеряє, ярмаркуючи. Чи він продає, чи він купує, то все не на користь собі, усяке його ошукає, аби хто схотів. Не те щоб він був так собі: розумна в його голова була, і словом він, було, впоїть тебе, як медом; а проте дивний, якийсь дивний з його чоловік був. Таких людей я й не бачила. Було, іноді на його ніби щось найде: лежатиме цілісінький день у городі, наче недужий, або ніч проблукає по степу, по полю. Хто його знає, що йому[1]! — «Не до пари»

  •  

Вона вже не сяяла тепер задоволенням і щастям, була ніби не в настрої і дещо бліда. Її блідість була не та, що зостається на обличчі після пережитого горя чи хвилювання, не та, що покриває лице в хвилини глибокої печалі чи жагучої прикрості, — вся істота її показувала, що вона зблідла просто від нудьги: у руках її була млявість, повіки якось обважніли, очі зблякли, куточки рота опустились вниз[2]. — «Жива душа»

  •  

І морено, й мучено нас — та все дурницею. І те вчи, і друге, й десяте, й п'яте... товчи та товчи, та й товчи!.. Нащо мені те знати, як по небу зорі ходять або як люди живуть поза морями та чи в їх добре там, та чи в їх недобре там? Аби я знала, чим мені себе між людьми показати[3]... — «Інститутка»

  •  

Кожен чоловік другому ворог великий, ворог лихий, — промовила з опалом: очі заіскрились, задрижали уста: пізналася мені давня Катря. Огнем та полум'ям од неї пахнуло — як колись[4]. — «Три долі»

  •  

Не всі, голубе мій, в морі топляться — більше в калюжах[5]. — «Дяк»

  • Сей світ — як маків цвіт; як-то на тім буде!
  • Що наша копійка? Кров'ю обкипіла!
(Інститутка // С. 161)
  •  

Спершу було трудно, а далі нудно. Нудно і вбого. Не той чоловік вбогий, що багатства стратив, а той, що не дбає ні об чім, що йому нічого не маниться. [...] я страх як занудився — нічого було мені не треба, і усе мені докучало; вийду між люди, гніваюся, що попав у те джерело; сиджу самотній, скаржуся, що мене вітер і сонце обіжає, літо й зима, осінь і весна — усе в світі[6]. — «Дяк»

  •  

Ото, було, уліті як сидимо в садку, він мені показує: «Дивись, яка вода чиста! Як у очеретах гуде, — слухай!..» То я спершу, було, не дивлюсь, не слухаю — не хочу. «Лучче я тебе поцілую!.. — було, кажу йому. — Що мені там дивитись?» Бачу, що він здвигає брови, то я вже потім і прислухалась, і придивлялась, начеб-то зроду того не бачила, — йому на вгоду.[7]! — «Не до пари»

  •  

Тоді напала на мене туга ревная, невсипуща, невгавуща, лихая і невмолимая — вона мене пхала кудись пріч, далі, далеко... Вона мене з місця пхала за двері, гнала улицею, провадила степами, полями, лісами, гаями[5]... — «Дяк»

  •  

Якраз з наших вікон видно було дорогу, шляшок битий звивався до міста, — у місті я бував [...] Так вився ж той шляшок кудись далі за те місто... І поверзлось мені, що оце і є він, шлях мій, що аби я ним пішов, то усе б собі знайшов[6]... — «Дяк»

Про Вілінську[ред.]

  •  

Вірджинія Вулф колись нарікала, що їй найбільше заважала у творчості відсутність традиції жіночого письма. От якраз тому Марка Вовчка так любили і Леся Українка, і Ольга Кобилянська; інтертекстуальні перегуки з нею знайдемо й в інших жінок-авторок модерністської доби. Вона стала першою жінкою в нашому класичному каноні[8].

  Віра Агеєва
  •  

Господь послав
Тебе нам, кроткого пророка
І обличителя жестоких
Людей неситих. Світе мій!
Моя ти зоренько святая!
Моя ти сило молодая!
Світи на мене, і огрій,
І оживи мов побите
Убоге серце, неукрите,
Голоднеє.

  Т. Шевченко «Марку Вовчку»; 17. 11 1859, С.-Петербург[9]
  •  

Куліш бажав, щоб вона належала тільки йому, а Марія Олександрівна воліла належати тільки собі[10].

  Віктор Домонтович

Див. також[ред.]

Примітки[ред.]

  1. Бунтарки, 2020, с. 40
  2. Бунтарки, 2020, с. 31
  3. Бунтарки, 2020, с. 39
  4. Бунтарки, 2020, с. 38
  5. а б Бунтарки, 2020, с. 43
  6. а б Бунтарки, 2020, с. 42
  7. Бунтарки, 2020, с. 41
  8. Бунтарки, 2020, с. 54
  9. Збірник афоризмів із творів Тараса Шевченка — Упорядн. В. Дорошенко, Т. В. Майданович. — К.: Криниця, 2003.— 229; 288 с.
  10. Бунтарки, 2020, с. 34

Джерела[ред.]

  • Вовчок, Марко. Твори в 7-ми томах. — Т. 1. — К.: Наукова думка, 1964. — 468 с.
  • Афоризми відомих українців. — Х.: Фоліо, 2009. — С. 27
  • Віра Агеєва, Ірина Борисюк, Оксана Пашко, Олена Пелешенко, Ольга Полюхович, Оксана Щур. Бунтарки: нові жінки і модерна нація. — Київ: 2020. — 368 с. — ISBN 978-617-7622-21-4


Bookmark-new.svg