Герасим'юк Олена Василівна
Олена Герасим'юк | |
Стаття у Вікіпедії |
Олена Василівна Герасим'юк (нар. 3 вересня 1991, Київ) — українська поетеса, письменниця, громадська діячка, волонтерка. Парамедикиня добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри». Авторка книжок «Глухота», «Розстрільний Календар», «Тюремна Пісня». Донька поета Василя Герасим'юка.
Цитати
[ред.]Література на рівні з іншими видами мистецтва завжди займається збереженням пам’яті. Це одна з причин, чому росіяни впродовж століть влаштовували на території України та інших країн «культурні геноциди»[1]. |
Очікувати на нову літературу варто. Варто плекати у собі намір читати і сприймати її, хоча б на рівні нових притомних формулювань щодо жаху війни чи нового досвіду. Адже війна несе в собі тілесний досвід і дає лише два варіанти зрозуміти її — або вижити, або повірити ветеранові на слово. |
Події, які ми зараз переживаємо, мають чітку та страшну назву – геноцид. Росія, на просторах якої ще донедавна залюбки виступали, друкувались та з якою торгували деякі сучасні українські автори і видавці, вкотре намагається стерти наш народ як з історії, так і з лиця землі. Ми читали про це (чи не хотіли читати) у книжках, вивчали це на уроках (чи прогулювали їх взагалі), слухали (чи пропускали повз вуха) страшні розповіді ще наших досі живих предків, а тепер — це сталося з нами[1]. — Про російсько-українську війну |
Попри авіаудари, попри шалені втрати та криваву рану, на яку перетворюють нашу країну росіяни, ми маємо розуміти, що зараз ми змінюємо не лише себе та свою країну, ми можемо змінити світ. І це аж ніяк не метафора. Головне — взяти на себе відповідальність і бути готовими працювати заради інших[1]. — Про російсько-українську війну |
Чи можна той факт, що ми збираємо тіла своїх загиблих співгромадян прирівняти до якогось творчого матеріалу? Як на мене, це звучить абсурдно і навіть жорстоко. Це не можна називати так. |
Чи можемо ми радіти тому, що сьогодні це не твоя кров? Лише якщо «радістю» назвати фізіологічний порив і шок від того, що куля прилетіла не у твою голову. Чи можна назвати «збиранням матеріалу» той досвід, який акумулюється у кожному з нас сьогодні і до якого ще не можна добрати навіть правильних чи хоча б коректних слів, аби описати ту чорноту і жах, в яких ми опинилися? |
Я маю велику надію на те, що правда нарешті переможе. Завдяки відкритим архівам, завдяки поверненню нашої гідності, в тому числі через повагу до власної літератури і культури, якої — знову ж таки за радянським міфом — «ніколи не існувало» і в якій нібито «неможливо було назвати жодного відомого автора», і через нашу особисту участь у всіх цих глобальних процесах[1]. |
Я можу вважати себе щасливою людиною, тому що в моїй родині не було сентиментів до СРСР чи до Другої світової війни. Ветерани в нашій родині були — це вояки і добровольчих формувань як-от УПА, і державних як УСС, і навіть бійці Червоної армії. |
Як на мене, наше перше завдання — це осмислення тих творів, які вже написані впродовж цих восьми років. Це публічні обговорення, це статті та інтерв’ю, це повинна бути робота над створенням мови, якою можна говорити про вчинені росією звірства. |
Примітки
[ред.]