Арундаті Рой

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Арундаті Рой
Arundhati Roy W.jpg
Wikipedia-logo.svg Стаття у Вікіпедії
Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Арундаті Рой (гінді अरुन्धती रॉय, англ. Arundhati Roy; нар. 24 листопада 1961) — індійська екофеміністська письменниця, що пише англійською.

Цитати[ред.]

  •  

«Бог Дрібниць» був про знайомі нам речі: матері, батьки й розбиті серця, а «Міністерство граничного щастя» ставить питання після кожного з цих пунктів[1].

  •  

Гадаю, автори пишуть не заради успішності чи неуспішності. За ці 20 років я написала тисячі сторінок нон-фікшну, аби просто глибше зрозуміти суспільство, в якому живу[2].

  •  

Для мене всі романи – це поєднання мови, історії і структури. І всі елементи рівноцінні. Не можна обійтися лише історією, бо і мова, й структура змінюють саму історію. І те, як ти оповідаєш історії, так само важливо, як самі історії[2].

  •  

І Україна, й Індія знають, що в момент, коли ми боремося проти колоніалізму, націоналізм видається революційним і прогресивним. Але він досить швидко перетворюється на суцільну токсичність. Це те, що сталося з Індією – у Кашмірі зараз люди просто знищені. І якщо дати цим думкам поглинути себе, рано чи пізно згориш[1].

  •  

Коли я писала другий роман, паралельно робила багато інших речей. Це той тип роману, який не можна просто сісти й написати – йому треба дати волю створити себе. Потрібно було познайомитися з усіма цими героями, дізнатися, що Анджум думає про Львів, Саддам – про Кашмір; треба було дізнатися про них усе[1].

  •  

Люди вважають мене великою зіркою й постійно зайнятою. Я не вірю в зайнятість, не борюся весь час і не бачу в цьому сенсу. У мене немає комплексу месії. Не можна сприймати любов як форму війни, любов – це форма відпочинку[1].

  •  

Мама мала найбільший вплив на моє життя. Її ідеї залишили на мені позитивні й негативні відбитки. Вона шалена людина – дозволяла собі абсолютну свободу. А ще дозволяла собі жорстокість у ставленні до мене й мого брата; тому я втекла з дому в 16 років. Більше я від неї нічого не чула, і навіть зараз вона не цікавиться, чим я займаюся. Згодом я переросла це й не можу сказати, що в нас залишилися невирішені питання[1].

  •  

«Міністерство граничного щастя» більш незручна книжка, ось чому вона присвячена Безутішним. Ось чому для мене такий важливий газрат Сармад – Святий Безутішних і Втіха Невизначених, Святотатець серед Віруючих і Віруючий серед Святотатців – він просто дозволяє тобі бути вільною. Він не дає закільцюватися історії, не дає визначати місію людини, не дає визначати єдину мову, закон чи релігію. Немає єдиної дефініції гендеру. Він навіть не дає визначити різницю між життям та смертю. Думаю, я була би такою людиною[1].

  •  

Мої художні тексти – це спроба створити окремий світ, а нон-фікшн – аргумент у дискусії[2].

  •  

Гадаю, «Бог Дрібниць» – це будинок, а от «Міністерство граничного щастя» – велике місто. Там є давні квартали, нові квартали, щось ламається, а щось постає[2].

  •  

Насправді «Бог Дрібниць» так само політичний. Після публікації роману в мене відразу почалися проблеми: проти мене підняли справу за підрив суспільної моралі. Через те, що книжка отримала «Букера», люди хотіли очорнити мене, але потім почалися вибілювання: «Це роман про дітей, забудьте про касти». А касти – це ж найбільш політична річ в Індії[1]!

  •  

Насправді «Міністерство граничного щастя» перекладений більшою кількістю мов, ніж перший роман. Упродовж цих двадцяти років я писала багато політичної публіцистики – а таке письмо часто працює всупереч популярності. Я пишу не для того, щоб задовольнити людей[1].

  •  

Насправді моя друга книжка, «Міністерство граничного щастя», – дуже складний текст, а процес написання складної книжки – прекрасний і захопливий. «Міністерство» охоплює безліч тем, зокрема пов’язаних із тим, що відбувається в Індії просто зараз[2].

  •  

Не можна просто проїхати головною вулицею і сказати: тепер я знаю місто. Ти маєш в ньому загубитися, пожити там, поступово прийти до розуміння. І лише тоді справді зрозумієш[2].

  •  

Усе життя я читала літературу й не знаходила себе в ній. Ось чому жінки в обох моїх романах такі важливі. Анджум і Тілоттама[3] не мають слоганів, вони просто не відступаються від своїх бажань. Анджум хоче бути матір’ю, а Тілоттама – ні. Цей фемінізм не повторює ідеї західного активізму. Навіть той наратив домінантного фемінізму, що був раніше, працював із образом жінки-жертви[1].

  •  

Усі герої в «Міністерстві граничного щастя» украй незвичні – мене цікавлять складні люди. Вони обрали мене, і я мала стати їхньою подругою. Коли я писала цей роман, ставала асоціальною, ігнорувала деяких людей. Тоді всі персонажі жили в моєму домі – їх ніхто не бачив, але вони обговорювали зі мною моїх гостей, коли ми сідали разом за стіл[1].

  •  

У 1997-му, коли я отримала Букера, моє обличчя було на обкладинках усіх журналів. А майже одразу по тому до влади прийшли націоналісти, почалися ядерні випробування, і я написала есей «Кінець уяви», в якому засудила їхні дії. Тоді Букерівська премія, мабуть, вже не була для мене на першому місці[2].

  •  

Характери, оповідач, структура й мова – усі ці компоненти однаково важливі. Не думаю, що література може працювати як історія, нашпигована потрібними персонажами[1].

  •  

Я досі дивуюся, коли мене називають активісткою. Люди просто забули суть письменницької діяльності. Активізм – це просто нове слово, раніше цим і мав бути письменник: голосно говорити про себе й суспільство. Сьогодні автор також не повинен просто відвідувати фестивалі й писати бестселери. Якщо література стає викликом собі, ти перетворюєшся на активіста[1].

  •  

Я люблю повторювати, що моя мати могла би бути героїнею у фільмі Федеріко Фелліні. Активістка – дуже лагідне слово для Мері Рой. Вона заснувала школу на півдні Індії. Моя матір походить із маленької спільноти сирійських християн, де вона боролася за скасування деяких законів. Наприклад, можливість жінки успадкувати тільки чверть спадку батька – це десь 50 доларів, або й менше. Але загалом вона вчителька[1].

  •  

Я маю амбіції в моєму мистецтві. Коли писала «Міністерство граничного щастя», вимотувалася до шаленства. Творчість – це виснажлива розмова з собою[1].

  •  

Я пишу для того, аби самій глибше розуміти цей світ. Аби експериментувати з мовою та оповіддю[2].

Примітки[ред.]


Bookmark-new.svg