Іва́н Васи́льович Миколайчу́к (15 червня 1941, Чортория, Кіцманський район, Чернівецька область — 3 серпня 1987, Київ) — український кіноактор, кінорежисер, сценарист. Лауреат Шевченківської премії 1988 року (посмертно). Представник хвилі «українського поетичного кіно».
Кіно здавалося мені мистецтвом високим і витонченим. А найбільше приваблювало те, що на екрані слово вже не мало такої влади над актором, як на театральній сцені. Мене вразило, що великі і найбільш напружені, найбільш емоційні епізоди могли розігратися без будь-яких слів, що природною, «нефорсованою» пластикою можна передати найтонші й найневловиміші нюанси, і найбільше потрясіння — крупний план, коли бачиш очі людини і в них читаєш все[1]...
З роками я зрозумів, що немає жодних підстав червоніти з приводу свого сільського походження, що, навпаки, зв'язок із селом — моє щастя, мій золотий запас[2]. — З інтерв'ю кінознавця Валерія Фоміна 1980 року
В роботі над роллю багато таких речей, які не піддаються раціональному поясненню. Тут надто багато таємничого, несподіваного, незрозумілого навіть для самого себе[2]. — З інтерв'ю кінознавця Валерія Фоміна 1980 року
Я завжди намагаюся зрозуміти і відчути внутрішній біль свого героя[2]. — З інтерв'ю кінознавця Валерія Фоміна 1980 року
Гарний фільм повинен будуватися як музичний твір. Драматургія музичного твору — найбільша і наймогутніша драматургія[2]. — З інтерв'ю кінознавця Валерія Фоміна 1980 року
Чи потрібно якось спеціально турбуватися про те, щоб рятувати традиційну культуру? Мені здається, що ні. Рятувати треба душу народу, душу своєї нації. Всі найбільші цінності - в серці народному. Якщо збережемо духовне здоров'я, то не загубиться і його традиційна культура[2]. — З інтерв'ю кінознавця Валерія Фоміна 1980 року
Головне — врятувати саму людину. Підтримати її. Зміцнити її віру в добро, в милосердя[2]. — З інтерв'ю кінознавця Валерія Фоміна 1980 року
Невідворотний хід буття веде нас від багатьох традиційних цінностей. Та я вірю, що ми до них обов'язково повернемося[2]. — З інтерв'ю кінознавця Валерія Фоміна 1980 року
Європа вже тепер наряджається в національний одяг, намагається відродити традиційні ритуали. І це не тільки інтерес до етнографії, гри в минуле. За цим — серйозний потяг до справжніх і глибоких цінностей, з якими Європа свого часу поспішила розлучитися[2]. — З інтерв'ю кінознавця Валерія Фоміна 1980 року
Він довів, що фіксування на екрані реальності фізичної зовсім не виключає фіксацію духовного, зрозуміло, якщо перед об’єктивом буде носій цієї духовності. В цьому, насамперед, і полягає унікальність внеску Івана Миколайчука в український і світовий кінематограф[1]. — Зі статті «Реабілітація духовності. Парадокс Івана Миколайчука».
Мене в Іванові вразила одна річ: я відчув, що зустрів чоловіка, який абсолютно не страждає комплексом меншовартості. Він ніколи не був вторинним, не відчував цього. Я, наприклад, приїхавши з села, виховував у собі чоловіка: коли ішов Хрещатиком, насував кепку на очі й простував, щоб нікого не минати. Іванові в Чернівцях велося добре – до нього там чудово ставилися. Він завжди був гордий, що він з Чернівців, з Буковини, зі своєї Чорториї – тож ніякого комплексу[3]! — Зі спогадів «Івана я боготворив...», Львів, 25 грудня 2010
Не беруся стверджувати, чого раніше навчився Іван — співати чи говорити... І якось само собою сталося, що грати він уміє на всьому, що буде під рукою: сопілка, рояль, цимбали, скрипка, баян, труба. Одного разу бачив навіть, як Іван грав на арфі. Їй-богу, не обманюю[4].
Одна із концептуально важливих у творчій біографії Івана Миколайчука ролей – Роман у фільмі Бориса Івченка «Анничка». Сюжет будується довкола класового протистояння: заможний ґазда засватав свою доньку Анничку за красивого і також заможного легіня Романа. Вона ж покохала партизана, на якого випадково натрапила в лісі й доглядала його, пораненого. Через 43 роки після виходу фільму глядача захоплює не ця колізія, (навпаки, скоріше дивує, як могла Анничка проміняти місцевого красеня на невідому людину), а той побут і життя гуцулів, а особливо той танець-змагання між Іванком (Іван Гаврилюк) і Романом. За виявом вродженої пластичності і краси – це один із зразків етнічного коду й тому фільм залишається цікавим і сьогодні[5]. — Зі статті «Іван Миколайчук і актуалізація українських етнічних кодів, символів»
— Лариса Брюховецька
Це були стосунки не просто двох друзів чи родичів. Ми були, як два єства, яким не потрібні слова, щоб зрозуміти одне одного. З Іваном було комфортно мовчати, плакати, думати[6]...
Час його з’яви для мистецтва кіно був часом зоряним. Ще далеко було до тої творчої деградації, яку кінематограф переживає нині. Насичений інтелектом та енергією Бергмана, Фелліні, Куросави, Антоніоні, він вабив до себе багатьох шанувальників. Захоплені можливістю творення на екрані матеріального світу в усій
повноті й автентичності, адепти кіно насолоджувалися його могутністю, вмінням вбирати в себе й випромінювати з екрану повноту життя, безмежжя інформації[1]. — Зі статті «Реабілітація духовності. Парадокс Івана Миколайчука».
— Лариса Брюховецька
Я був свідком, коли він писав «Білого птаха» – яке це було натхнення! І яку треба було мати мужність, адже роллю Ореста, яку писав для себе, він поступився іншому актору. Заради того, щоб фільм відбувся. Тобто був чоловіком не егоїстичним, не про себе, свою кар’єру дбав, він думав про загал, про кіно, про Україну, про мистецтво, а не своє місце в ньому[3]. — Зі спогадів «Івана я боготворив...», Львів, 25 грудня 2010
— Федір Стригун
Я коли згадую Івана, то думаю: витримати те, що він витримав, – це треба було велику силу духу мати. Адже його не затвердили на один фільм, на другий, третій... Наприклад, у «Марині» Борі Івченка, а це ж була його роль. Тоді йому взагалі не дозволяли зніматись[3]. — Зі спогадів «Івана я боготворив...», Львів, 25 грудня 2010
— Федір Стригун
Я не знаю більш національного народного генія... До нього це був Довженко[6].
1964 стане тріумфальним роком для дебютанта Миколайчука (Тіні забутих предків та Сон), а вже наступного року в шикарній (у своїй двоїстості) ГадюціВіктора Івченка він гратиме білогвардійського душогуба, який намагатиметься зґвалтувати героїню Нінель Мишкової. Біля революційного ревізіонізму Гадюки варто поставити стрічку Комісари (1971) Миколи Мащенка з апостольським служінням інтернаціоналу, яка своїм застиглим блуканням вторує загробну стежину На Київському напрямку. Комісари періодично надихаються класикою Міклоша ЯнчоCsillagosok, katonák (1968), а охочі можуть ще шукати угорські сліди у торішньому фільмі Сема Мендеса1917[7]. — Зі статті «Шевченко у радянському кіно. Тарас Шевченко у кольоровій кінематографії радянського періоду»
— Олександр Ковальчук
Іван Миколайчук у часи поетичного кіно був, як Тімоті Шаламе зараз, – усюди. Знімався, щоправда, не у Вуді Аллена чи Веса Андерсона, а в Юрія Іллєнка, Сергія Параджанова, Леоніда Осики та інших. Як актор Миколайчук став символом українського поетичного кіно, а як режисер – додав до нього магічного реалізму[8]. — Зі статті «Як впізнати кіномову Кіри Муратової, Юрія Іллєнка та Сергія Параджанова. Візуальні цитати українських режисерів» (2020)
— Тетяна Кулик
Іван зняв дві стрічки: «Вавилон XX» та «Така пізня, така тепла осінь». І там, і там був людиною відродження: писав сценарії, музику та грав головні ролі. Режисерські роботи Миколайчука атмосферою нагадують чи то український живопис, чи то притчі в манері Сковороди. Його герої ніби зійшли з портретів Федора Кричевського, а побудова кадру нагадує наївне мистецтво. Оператор Юрій Гармаш, до слова, працюючи над композиціями у «Вавилоні ХХ», надихався хорватським примітивістом Іваном Генераличем. Режисер визначив стрічку як «народно-романтичну небилицю»: після перегляду і справді виникає враження, ніби послухав щось із народної творчості, як притчу з елементами чарів[8]. — Зі статті «Як впізнати кіномову Кіри Муратової, Юрія Іллєнка та Сергія Параджанова. Візуальні цитати українських режисерів» (2020)
— Тетяна Кулик
Навколо історії про село Вавилон, куди приходить колективізація, Миколайчук складає мозаїку з народного побуту: одягу, мови, пісень, будинків. Усе це нагадує замальовку, органічний додаток до основного сюжету. Ніби репрезентація культури стоїть на такому ж рівні для режисера, як і розповідь про філософа Фабіана чи комунара Синицю. Те саме й у другій роботі Івана – «Така пізня, така тепла осінь». Це стрічка про те, як шукати щастя на рідній землі, якщо ви втекли в Канаду[8]. — Зі статті «Як впізнати кіномову Кіри Муратової, Юрія Іллєнка та Сергія Параджанова. Візуальні цитати українських режисерів» (2020)
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі
