Перейти до вмісту

Уривський Іван Сергійович

Матеріал з Вікіцитат
Іван Уривський
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі

Іван Сергійович Уривський (нар. 9 березня 1990) — український театральний режисер, режисер–постановник Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка (з 2 листопада 2020), до того — головний режисер Одеського академічного українського музично-драматичного театру ім. В. Василька (7 лютого 2019 — 31 серпня 2020).

Цитати

[ред.]
  •  

Важливо застосовувати спостереження і вивчення. Треба досліджувати людей, бо глядач і вистава — це одне ціле. Тому важливо об’єднати виставу й глядача, не йдучи при цьому за ним. Це така формула, яку знайти дуже складно. Я її ще шукаю[1].

  •  

Важливо, що ти робиш, і як робиш. Хочеться вивчати себе, навколишній світ, людей, і робити вистави, і щоб кожна наступна була кращою за попередню. У мене є вже чимало вистав у Театрі Франка й Києві загалом, але іноді з’являється страх: а що, як колись стану нецікавим глядачеві? Але не знаю, як це буде. Питання звучить не «Що далі?», а «Як далі?» — як не втратити свою цікавість, кайф від театру. Зараз просто живу, намагаюся створювати якісні вистави та насолоджуватись ними[1].

  •  

Вважаю, що в українському театрі має бути все: українська і світова драматургія, але жодної — російської. За час повномасштабної війни вийшло дві мої вистави у Києві. Це «Калігула» за Альбером Камю з європейської класики та «Конотопська відьма» за Григорієм Квіткою-Основ’яненком — з української. На все є попит і кожна вистава знаходить свого глядача[1].

  •  

Важливо, що у нашому театрі є місце для будь-якої історії. Зараз гостро постає питання, чи варто робити вистави про війну — якщо й робити, то шукати особливі ключі. Чи це можливо, якщо наша реальність потужніша за театр? Можемо хіба доторкнутися до реальності через театр, а обіграти її не вийде[1].

  •  

Великий стиль — це гарна ідея, але окрім нього має бути й інше. Національний театр має охоплювати дуже велику та різнорідну аудиторію. Там мають бути різні напрямки й вистави, такий репертуар й намагається побудувати Театр імені Івана Франка у Києві[1].

  •  

Вистави впливають на тебе: чим більше занурюєшся у складний текст, тим більше він тебе змінює[1].

  •  

Ворога треба знати в обличчя — маємо розуміти, хто є по той бік, але опиратися на своїх. Є Лесь Курбас, за яким можна навчатися, є німець Бертольд Брехт, є й інші системи[1].

  •  

Гадаю, важливо співпрацювати з різними колективами, майданчиками та людьми. Бо це, з одного боку, надихає, а з іншого — не дає засиджуватись на місці. Я починав паралельно у Києві та Одесі. Коли був в Одесі, дуже хотів попрацювати в інших театрах, пізнати взагалі, які є актори в Україні[1].

  •  

Загалом театральна система — це суміш різних систем і технік. Опиратися тільки на Станіславського було неправильно ще тоді, а зараз це — непотрібно. Ми відмовилися від російського у театрі, але це зробили не всі, досі знайдуться якісь шанувальники російського в Україні[1].

  •  

Звісно, складно викорінити те, що ми колись переглядали російські вистави, читали російську літературу чи дивилися російське телебачення. Це було з нами, ми намагаємось його позбутися. Але наступним поколінням треба змінюватись. Вони, може, не будуть схожі на нас, але будуть знати, що українська культура самодостатня — у ній можна знайти що завгодно, на будь-який смак[1].

  •  

Класика завжди актуальна, треба лише знайти правильні фокуси, змити пилюку з тексту — і тоді він стане свіжим і цікавим для сучасного глядача. Насолоджуюсь процесом роботи з текстом, спостереженням, як ці тексти опановують актори. [...] Цікаво, що такий текст у сучасній концепції звучить круто й жваво, а історія відкривається по-новому[1].

  •  

Кожен режисер повинен вміти спілкуватися зі сценою[1].

  •  

Коли заходиш на сцену, відчуваєш особливу енергетику, звукову енергію. Це складно пояснити — можна тільки відчути. Приходжу, коли нікого нема — ввечері, або зранку — ходжу по сцені, намагаюся відчути й вивчити її. Кожну сцену треба вміти опанувати. Наприклад, сцена у київському Театрі Франка дуже складна. Під час постановки вона забирає багато сил та енергії. Франківська сцена так само непроста і велика. Але до кожної сцени має бути свій підхід — до камерної чи великої[1].

  •  

«Конотопська відьма» для мене — це інколи архаїчний, смішний, часом примітивний текст, а моментами — філософський дуже глибокий. Прибираю усе зайве з тексту й отримую величезне задоволення від його перетворення. Мав нагоду попрацювати з текстами Лесі Українки, Івана Франка, Івана Карпенка-Карого, Григорія Квітки-Основ’яненка, Ольги Кобилянської та Михайла Коцюбинського. І розумію, що це — світова література: потужні тексти, які дають енергію, а ще вони більш зрозумілі й ближчі для українського глядача[1].

  •  

Мені не подобається, коли кажуть, що вистава виховує. А от театр — виховує свого глядача. Виходить, що у кожному місті — свій глядач: в Одесі він такий, у Франківську — зовсім інший. У чомусь вони схожі, а десь дуже відрізняються. Під час прем’єри у Франківську до залу забігла людина з гранатою — і зірвала одну сцену. Є й такий глядач. Цікаво, що це сприйняли як перформанс всередині вистави. Тому треба досліджувати різні театри, їздити у різні міста[1].

  •  

Мені подобається робити те, що мені подобається. Любов до класики у мене ще з університету. Ми навчалися на класиці — не лише російській, а й українській, світовій. Полюбив усі ті тексти, які поставив, — «Пера Ґюнта», «Калігулу», «Підступність і кохання», «Трамвай “Бажання”». Усі вони походять ще з мого театрального дитинства чи юності. Вони є в моєму портфелю. Є там і тексти з української класики. І коли заходить розмова з керівником театру, що поставити, легко називаю декілька перевірених варіантів[1].

  •  

На жаль, в історії українського театру був такий період, коли на сцені маячіли сині шаровари, кольорові вишиванки, сало і горілка. Іноді таке буває досі. А це вульгарно і принижує українців як націю. Українська класика — не про шаровари, сало чи горілку, вона — про життя і людей, про проблеми й больові точки суспільства, які часто залишилися такими самими через сотні років[1].

  •  

Наприклад, вистава «Конотопська відьма» з’явилася через пильнування за глядачем і за собою. Тоді минув рік повномасштабної війни, й виникало відчуття, що треба от така вистава. Те саме з «Калігулою», який вийшов після 24 лютого. Важливо не йти сліпо за глядачем, а спостерігати за ним, вивчати його. Якщо підеш за глядачем, то програєш. Як антреприза, яка йде за глядачем[1].

  •  

Російська культура дуже насаджена не лише у наше, але й у європейське суспільство. У неї вкладали багато сил та грошей — в оперу, літературу, Достоєвського, Чехова та решту. У Європі й досі їх ставлять. Скажімо, чи не в кожному німецькому театрі йде Чехов. Хочеться, щоб наша держава, Міністерство культури докладали зусиль, аби українська класична й сучасна драматургія теж впроваджувалася в європейську систему, щоби там ставили класичні українські твори. Пробував це зробити в Каунасі, ставлячи «Землю» Ольги Кобилянської. Це важливе питання, про яке треба говорити, бо у європейському театрі паразитує російська класика. Це треба змінювати[1].

  •  

Тема народження чистого зла, яке знищує все, існувала й раніше, але тепер вона більш наочна. Під час війни у нас є чорне і біле, все чітко зрозуміло[1].

  •  

У кожного театру — своя система, свої правила, тому хочу подосліджувати інші театри. Зараз працюю у Національному театрі імені Івана Франка, але також ставлю в інших театрах. Це і є розвиток. І думаю, що для будь-якого режисера — молодого чи досвідченого — важливо пробувати різні театри[1].

  •  

У своїй роботі завжди тяжів до українського. Фактично, половина моїх робіт — українська класика. Може, цим трохи «спокутував свою провину».

  •  

Усі в Європі знають класику, тож вона працює. Інша річ — везти українську класику за кордон. Це працює по-іншому, бо так відкриваємо людям закордоном щось нове, невідоме. Радий, що мав досвід поставити Ольгу Кобилянську для литовського глядача. Ставити світову класику — це один зі шляхів перебування у європейському контексті. Можемо показувати, як ми бачимо культові французькі чи англійські тексти[1].

  •  

Чи можемо тепер працювати з російською культурою, коли Росія нас вбиває та знищує наші міста? Ні. Хоча російські класики, може, й не пов’язані напряму з сьогоднішнім днем, ставити їх зараз неможливо. Чи будемо ставити колись — думаю, ні. Але після 24 лютого театри прибрали з репертуару всі російські назви. Це варто було робити поступово вже давно. Якби викорінення російської, радянської культури почало відбуватися у 1990-х, було б значно легше тепер. Але до нас, на жаль, повільно доходить[1].

  •  

Шиллер цікавий мені як драматург. По-перше, подобається, як звучать його тексти. Для мене він — як Шекспір. Люблю творчість англійського класика, але складалося так, що протягом 7-8 років у режисурі не було нагоди його поставити — чогось не судилося. На міжнародній театральній олімпіаді в Угорщині ми збирались робити «Сон літньої ночі», але відмовилися через участь росіян. Так Шекспір не стався. Тексти Шиллера чимось подібні енергетикою до Шекспірових. А його історії — класні й живі, хоч і можуть з першого погляду видатися архаїчними. Та якщо копнути глибше, можна знайти цікаві речі[1].

  •  

Ще я намагаюся спиратися на власний досвід. Оскільки я вже поставив якусь кількість вистав, побував у різних місцях, зараз знову займаюся тим, чим займаються студенти на першому курсі, — спостереженням. Спостерігаю за людьми, театрами, виставами, які вже поставив. Мені цікаво робити висновки й вплітати цей досвід у свої майбутні вистави[1].

  •  

Якщо треба поставити виставу, не йду шукати літературу десь там в Європі, а можу взяти нашу. Ставив «Конотопську відьму», зараз — «Хазяїна». Ці тексти мені подобаються, заряджають енергетично, від них кайфую. Є сучасна драматургія, яка розвивається дуже стрімко та активно. Її має бути ще більше[1].

Примітки

[ред.]