Терен Тетяна Олександрівна

Тетяна Терен

Стаття у Вікіпедії

Терен Тетяна Олександрівна (нар. 25 липня 1986 року, Лютенські Будища) — українська журналістка, кураторка книжкових проектів та літературних програм, виконавча директорка Українського ПЕН.

Цитати

Автори приходять у ПЕН, якщо вони відчувають, що їм важливо не просто розвиватися у своїй сфері, але й висловлювати позицію, проявляти солідарність, сприяти змінам. Тож насамперед ПЕН є правозахисною організацією, і наша особливість у порівнянні з іншими громадськими організаціями – у поєднанні культурної і правозахисної складових. Завдяки об’єднанню наших зусиль ми можемо реагувати на порушення прав і свобод авторів в Україні; говорити про ці випадки на міжнародному рівні; промотувати українську літературу всередині країни і за кордоном; створювати експертні кола для виокремлення найважливіших явищ у сучасній українській культурі.

В Україні теж є багато факторів, які не дозволяють нам говорити про дотримання свободи слова. Серед них я б виокремила використання медіа власниками телеканалів для досягнення своїх політичних та економічних цілей. Нерозслідувані вбивства журналістів, зокрема, Георгія Ґонґадзе та Павла Шеремета. Окрема важка тема – ситуація зі свободою слова на окупованих територіях Криму та Донбасу. Там за свої думки та переконання українці потрапляють до в’язниць і підвалів, зазнають тиску і катувань.

Водночас у нашій літературній екосистемі є складові, які за ці роки занепали чи так і не розвинулися, але без яких літпроцес не буде повноцінно розвиватися. Я би виокремила кілька таких складових. Із глобальніших – у нас критично мало книгарень, через що у менші міста сучасна українська література майже не потрапляє. Ще одна прогалина – літературні медіа, яких у нас, по суті, на сьогодні немає, поза тим вони виконують кілька надзвичайно важливих функцій: дають майданчик для авторів-початківців, показують зріз літературного процесу, сприяють розвитку літературної критики.

Всередині ПЕН ми теж часто не погоджуємося одне з одним, проходимо періоди непростих обговорень і навіть суперечок, вироблення принципів і правил нашої співпраці. Під цим оглядом ПЕН є прикладом спільноти, в якій вчаться виходити поза межі власних інтересів, говорити на непрості теми і визнавати право іншої людини на свою думку.

Дискусії за участи інтелектуалів ніколи не матимуть таких показників охоплення, як політичні ток-шоу, але саме вони нарощують ту активну частину суспільства, яке буде змінювати нашу країну. Це можна відчути, приміром, на Книжковому Арсеналі, де дискусії є одним з головних форматів і який з кожним роком збирає все більшу авдиторію.

Дуже раджу всім прочитати щойно видану книжку Станіслава Асєєва «“Світлий шлях”: історія одного концтабору», щоб дізнатися, якою сьогодні є ціна власної позиції в окупованому Донецьку.

Інформаційний простір, у якому ми існуємо останні роки, і насамперед соцмережі, дуже надається до того, щоб створювати образи героїв і пророків, бо всі ми перебуваємо у світі певних масок, ролей і міфів. [...] Емоційний стан, в якому ми живемо у зв’язку з Майданом і війною, сприяє тому, що нам сьогодні легше й природніше сприймати світ між полюсами чорного і білого. Ми дуже легко робимо когось героєм, а потім так само легко позбавляємо цього статусу, викреслюючи все важливе, що людина зробила раніше. Я багато думала про це в останні місяці, коли було кілька дійсно разючих історій у політиці та журналістиці, і мене вражає ця наша коротка пам'ять, коли ми, як з’ясовується, сприймаємо людей лише з позиції «герой» або «ворог», абсолютно не розуміючи, що людину треба оцінювати не лише за сказаним десь у фейсбуці, а передусім за зробленим. І те, з якою легкістю забувається багаторічна робота людей у певних царинах, мене лякає.

Коли ми презентували наш перший список «Від Сковороди до сьогодення: 100 знакових творів українською мовою», підготовлений спільно з виданням The Ukrainians, до нас часто зверталися з проханням порадити, які з цих книжок можна придбати для приватних бібліотек чи бібліотек інституцій за кордоном.

Коли ти бачиш список зі 100 романів і повістей українською мовою (і ще й знаєш, що він відібраний з понад 400 позицій), у тебе перехоплює подих від розуміння, як багато напрацювала твоя література, від того, що ти можеш знайти у ній усе, що забажаєш. І в контексті боротьби зі стереотипами – після такого складно говорити, що в українській літературі бракує великих романів.

Культура працює на іншому рівні, ніж, приміром, пропаганда. Так, вона завжди матиме менше охоплення, ніж фейки, маніпуляції чи розборки в соцмережах, але її вплив не пасивний, а активний. Навіть якщо пропаганда змінить думку ста людей, а культура – одного чи двох, саме ці двоє впроваджуватимуть зміни, бо культура дає нам основу для думання і мотивації, культура відновлює зв’язки між втраченими фрагментами минулого і нинішнього.

Мене цікавить жанр інтерв’ю не лише з практичного, а й теоретичного боку. І ось таких посібників, присвячених інтерв’ю, — із порадами, правилами, прикладами — нам і досі бракує. У студентські роки я читала книжку Ларрі Кінґа, але мені не вистачало такого видання, базованого на українському матеріалі. Власне тому я запропонувала Мустафі Найєму видати книжку з його правилами інтерв’ю. Вона вийшла минулого року і називається «Двобій за правду». Це своєрідний підсумок журналістської кар’єри Мустафи з дуже чіткою структурою і конкретними порадами, як готуватися до інтерв’ю, спілкуватися з героєм і працювати з текстом — і вся ця практична інформація перемежована цитатами з його власних інтерв’ю для «Коммерсанта», «Української правди», «ТВі», «Громадського телебачення». Дуже раджу всім, хто працює із цим жанром і хоче у ньому розвиватися.

Моя магістерська робота також була присвячена інтерв’ю з письменниками, і для неї я вирішила записати розмови з людьми, які спеціалізуються на цьому жанрі. Так, власне, ми записали наше перше з Тарасом інтерв’ю — телефоном. А потім їх було ще кілька, зокрема й для проєкту «RECвізити». І саме під час «реквізитівського» інтерв’ю я зрозуміла, що 4-5 годин для розмови з Прохаськом мені недостатньо. Тож ми ще 2014 року домовилися поговорити довше.

На жаль, критика за ці останні роки у нас переважно перетворилася на добірки анотацій чи коротких відгуків. Це спричиняється до того, що в Україні щороку виходять сотні знакових видань, але вони не осмислені й не вписані в історію літератури. Також мені бракує в Україні літературних премій і конкурсів, які є теж важливим інструментом для підтримки авторів і промоції книжок.

Окрім Форуму видавців у Львові, набув такого ж значення Книжковий Арсенал у Києві, і були засновані ще десятки книжкових ярмарків і фестивалів в інших містах. Сам літературний процес перестав бути напівволонтерським захопленням, а перетворився на повноцінний книжковий бізнес із ринковими правилами і стандартами якости. Твори українських авторів почали перекладатися за кордоном, а наші письменники отримали чимало престижних міжнародних літературних нагород. Тож зміни в літпроцесі за ці роки не вмістити в одну коротку відповідь.

Письменникам часто доводиться чути від журналістів запитання, чи може автор сьогодні не висловлювати свою позицію з різних важливих питань і просто писати. Звичайно, може, але водночас публічність і відомість дають письменнику можливість доносити свої думки до широкої авдиторії, і для авторів ПЕН ця роль, окрім творчої, теж важлива.

Розвиток української есеїстики є для нас так само визначальним напрямком нашої роботи, як і підтримка публічних дискусій. Есей, безперечно, не є жанром для широкої авдиторії. Це такий «невловний» жанр на межі журналістики, літератури, філософії. Але, на відміну, від колонок чи журналістських статей, есей виходить за межі щоденних інформаційних приводів і дозволяє авторові поміркувати на глобальніші теми.

Свобода слова – один з основоположних чинників для існування держави. Очевидно, якщо її немає, ми говоримо вже не про демократичні, а тоталітарні суспільства. Я не думаю, що людство колись зможе дійти до того етапу, коли зникнуть усі загрози для свободи слова. На жаль, і цього року, за інформацією Репортерів без кордонів, у світі було вбито 50 журналістів.

Українська культурна спільнота почала системно працювати з нашим представленням за кордоном лише після Революції Гідності. Це дуже малий проміжок часу, тому сьогодні наші ключові завдання в культурній дипломатії – розповідати світу про себе і підтримувати тих, хто всі роки нашої незалежності (а багато хто – і ще задовго до неї) розвивали, промотували й підсилювали українську культуру у світі.

У моїй особистій історії місце — визначальна річ. Місця нас формують, ми до них повертаємося, дискутуємо з ними, вони приходять до нас у снах, викликають ностальгію, біль, радість впізнавання… Це для мене дуже важливий метод розкриття героя. Так, наприклад, у розмові з Адою Роговцевою з’явився Глухів. Я спеціально організувала цю поїздку, хоч у книжці Глухову присвячено небагато місця, але для мене було принциповим поїхати туди, де Ада Миколаївна провела перші роки життя. Це одне з рідних міст і моєї родини. Тому в якомусь сенсі тут зійшлися наші важливі лінії, що допомогло прокласти шлях до подальших розмов. У «RECвізитах» я також щоразу починаю інтерв’ю з місця народження і розмови про батьків.

У чому користь резиденцій? З одного боку, це підтримка для автора, який може в спокійних і комфортних умовах попрацювати над своїм твором. Водночас резиденція дає авторам можливість познайомитися з життям і культурою певного міста й регіону, а це означає, що так чи інакше цей набутий досвід колись проявиться у текстах цього письменника. Також це інструмент для долання стереотипів про певні регіони, які існують доти, доки ми самі не почнемо відкривати для себе різні куточки України.

У «RECвізитах» мені дуже хотілося відійти від інформаційних приводів і того, що втрачає актуальність за місяць-два. Я записувала розмови насамперед зі старшими авторами, щоб зберегти цих людей в історії літератури і журналістики. Поговоривши з першим героєм, Анатолієм Дімаровим, я побачила, що мої запитання в тексті виглядатимуть страшенно недоречно. Тому я максимально відійшла вбік і прибрала свій голос у цій антології.

Ці інституції з’явилися після Революції Гідности – в той час, коли активна частина суспільства усвідомила, що державні установи не можуть існувати окремо від громадських ініціатив, що між ними має розпочатися взаємодія – інакше зміни в державі не відбудуться. З цієї позиції поява Інституту книги, Українського культурного фонду та Українського інституту є великою перемогою, адже ці інституції показали культурній спільноті, що співпраця з державою можлива. — Про значення культурних інституцій

Ще у школі я прочитала «Диалоги с Иосифом Бродским» Соломона Волкова. В університеті відкрила для себе згадану вже серію Прохаська «Інший формат». Пригадую також, що в університетській бібліотеці знайшла єдину збірку інтерв’ю естонського телеведучого Урмаса Отта «Вопрос + ответ = интервью», в якій, зокрема, були подані розшифровки його телерозмов з Вознесенським і Коротичем. І вже значно пізніше, коли я шукала форму для «RECвізитів», з’явився «Український палімпсест» — книжка розмов Ізи Хруслінської з Оксаною Забужко. І хоч це перекладне видання з польської, але саме Іза дала нам усім зразок цього жанру, показала, як вибудовувати структуру і працювати з текстом.

Як і дискусії, есеїстика допомагає нам поставити правильні питання, змінює тональність розмов у нашій культурній спільноті, формує спільний словник важливих слів і понять.

Я додавала розлогі врізки до кожної з розмов, записаних для «RECвізитів», щоб відтворити для читача всі деталі того місця і часу, коли ми спілкувалися з героями. У «Сотворінні світу» я ще ретельніше намагалася зберегти кожен наш день: поверталася ввечері чи вночі після інтерв’ю і пунктирно записувала всі деталі — ситуації, випадкові фрази, історії, що не ввійшли в інтерв’ю, — щоби потім перетворити їх на врізки й перебивки.

Як читачка і глядачка я люблю в інтерв’ю вдалі врізки й перебивки, які передають атмосферу, занурюють мене у простір, де відбувається розмова. Увага до деталей — обов’язкова складова репортажу, яку важливо привносити у портретні інтерв’ю. Водночас не слід забувати, що герої завжди більше розкриваються, якщо, наприклад, записувати їх удома — на кухні чи в їхньому кабінеті. Коли ж ми говоримо про велику книжку інтерв’ю, ось ця наперед продумана чи спонтанна зміна локацій теж має значення — простір впливає на думки героя, нагадує йому про якісь ситуації, допомагає ввійти в течію розмови, створити ефект присутності, без якого інтерв’ю ніколи не стане чимось більшим, аніж просте поєднання запитань і відповідей.

Якщо ж говорити про Український культурний фонд, то їхня головна цінність у тому, що вони дали можливість втілитися в життя сотням культурних проєктів – у надзвичайно різних жанрах і форматах. Це також сприяло появі нових культурних менеджерів і команд, культурній децентралізації і впровадженню культурних ініціатив не тільки в найбільших містах України. Насправді ці інституції ще перебувають на етапі пошуку своєї сталости, але вже років за п’ять ми побачимо, як сильно вони змінили культурне поле всередині країни і рівень впізнаваности України за кордоном. — Про значення культурних інституцій

Якщо журналіст так і не відповів собі на питання, чому він прийшов у цю професію, опинившись у ситуації тиску власників чи керівників медіа, він або залишиться і буде змушений приймати нав’язані правила, або почне вагатися – між роботою в незалежному медіа, яка турбулентна і нестабільна, і зміною професії. Люди ж, які прийшли в культурний менеджмент, зробили це усвідомлено, тому я якраз не спостерігаю, щоб карантин змусив культурних менеджерів іти з професії.

Я не сприймаю інтерв’ю як біографію. Біографія — завершений жанр: історія вже повністю розказана, хоч у ній можуть бути запитання без відповідей і загублені сторінки. Натомість інтерв’ю — це спроба зафіксувати певний фрагмент життя. Пишучи біографію, ти береш за основу певну авторську оптику, через яку подаєш історію людини. Натомість в інтерв’ю вона сама розповідає свою історію. Невловність і краса цього жанру саме в тому, що це лише відтинок життя героя, вихоплений із дійсності момент тут-і-тепер.

Див. також

• Сотворіння світу. Сім днів із Тарасом Прохаськом