Старицька-Черняхівська Людмила Михайлівна

Людмила Михайлівна Старицька

Людмила Старицька-Черняхівська

Стаття у Вікіпедії

Роботи у Вікіджерелах

Медіафайли у Вікісховищі

Людми́ла Миха́йлівна Стари́цька-Черняхі́вська (17 (29) серпня 1868, Київ — 1941) — українська письменниця (поетеса, драматургиня, прозаїк, перекладачка, мемуаристка), громадська діячка. Донька Михайла Старицького, племінниця Миколи Лисенка, сестра Оксани Стешенко і Марії Старицької, дружина Олександра Черняхівського, мати Вероніки Черняхівської.

Цитати

Були знайомі з Лесею з самих дитячих років, бо родини наші, хоч і не були рідні по крові, але по душі були рідніші рідних... перекладали твори європейської літератури, разом з нею учили англійську мову. В наших родинах панував особливий літературний дух; тому, хто мав хоч іскру таланту, не писати тут було неможливо. Тут завжде писали, розбирали твори, читали їх, видавали збірники і взагалі жили в осередку громадських і літературних інтересів. Наша родина – родина Севастьяна Баха: від батька до внука всі пишуть – всі літератори. — зі спогадів

Державним моїм ідеалом була самостійна Україна... З 8 років, з моменту першого пробудження свідомості, в мене буяли... любов до своєї нації, оганьбленої й пригнобленої, і ненависть до тиранів... Я не погоджуюся з правом диктатури пролетаріату, панування одного класу, обстоюю право кожного висловлювати свої думки, визнавати чи ні релігію і не визнаю боротьби з релігією примусовими методами. Я певна, що нинішній стан переходовий, і всі принципи, що я зазначала стануть у нашій країні підвалиною життя. — під час допитів у справі «Спілки визволення України» (СВУ), 1930

Поет-художник навмисно одсовує свій твір на визначну історично перспективу, щоб уникнути тої пошлости, яка неодмінно прилучається до фотографічних речей.

Двадцять п'ять років українського театру (Спогади та думки) (1907)

От грюкнули двері, і ми опинилися нарешті в коридорі першого ярусу, і одразу на нас повіяло тим специфічним театральним повітрям, що якось приємно напружує нерви: тепло... дух пудри, пахощів і газового світла. В коридорі купчаться люде... Вузький коридор, стара, втерта ногами дерев'яна підлога, маненькі двері лож з чорними літерами та цифрами, по стінах ріжки газового світла і білі афіші. Давня картина старих театрів.

То там, то сям маячать по ложах яскраві фарби українських жіночих костюмів. Он ціла ложа — і діти і батьки — в українськім вбранні. Чутно рідну мову і там, і тут. І серце починає стискатись од якогось надзвичайного почуття.

Перелітаючи тепер гадкою довгий шлях життя — 25 років, я бачу себе дівчинкою-підлітком 12—13 років, але всі ті почуття, що тоді стискали й підносили молодесеньке серце, оживають і зараз в ньому, і мов тоді, в той день в театрі, од захвату знов захоплює дух.

Наше покоління — виключне покоління: ми були першими українськими дітьми. Не тими дітьми, що виростають в селі, в рідній сфері, стихійними українцями, — ми були дітьми городянськими, яких батьки виховували вперше серед ворожих обставин свідомими українцями зі сповитку.

Ми балакали по-українськи, і батьки балакали до нас скрізь по-українськи; нас вбирали дуже часто в українські вбрання. 1 звичайно, і тим, і другим звертали ми на себе увагу, а разом з нею глум, посміх, кепкування, презирство. О, багато довелося прийняти нашим маненьким серцям гірких образ, незабутніх.

Як дикі звірки, що з дитинства звикають до самооборони, ми повинні були змалку давати на кожнім кроці одсіч. [...] Я пам'ятаю, як з сестрою гуляли ми якось в Ботанічнім садку, звичайно, в українському вбранню, балакали між собою по-українськи. Нас взяли на глум; зчинилася гидка сцена: діти, а за ними й завжди однаково розумні бонни та няньки почали глузувати з нас, з нашого вбрання, з нашої «мужицької» мови. Сестра вернулася додому з ревними слізьми. З цього приводу написав тато вірш, присвячений їй: «Не сумуй, моя доле кохана».

Минулі часи, давні часи! І сміх і жаль бере, коли згадуєш тепер цю убогу дитячу демонстрацію, якою і ми ніби причинялися до великого діла. Вишивана сорочка і голосна українська розмова в театрі. Сердешні засоби! Але й вони відповідали тій глині, якою стуляє муляр одну до одної великі цеглини мурів.

Це був перший промінь сонця після довгої ночі; перший подих весни по безнадійній зимі. Мрії, надії, все збудив він, рідний театр. Громадяне, письменники, артисти — всі згуртовалися коло нього. Публика заливала залу, стояла хмарою коло каси, а в театрі панував той захват, якого вже не зазнати теперішнім артистам повік! То був захват першої весни...

Живий жаль стискає серце, коли стежиш тепер по пожовклих часописях за минулим життям! З яким зусиллям добували найменший крок! Скільки заходів треба було вжити, аби виґвалтувати дозволу одправити хоч панихиду по Шевченкові. Який тріумф справляє видертий всіма правдами й неправдами дозвіл на виставу «Москаля-Чарівника» або хор, що прилюдно проспіває під орудою М. Лисенка кілько українських пісень! А як то вже треба було походити коло пана цензора, щоб українська книжка побачила світа. А вони таки виходили на світ Божий, не вважаючи і на суворий указ...

Драма, як і саме життя, тільки через те й набуває ваги та сили, що одбивається в душі людини. Безсмертні істини й проблеми через те тільки й безсмертні, що освітлюють знеможене серце людське.

З автобіографії (20 лютого 1928 року)

І у Києві, а ще більше на селі наша господа була завжди «прибежищем» всім труждающимся і «обремененнымъ». Цілі родини приїздили до нас на село, члени «Старої Громади», сила якіхсь бідних студентів, вдов, дівиць, що не мали куди приткнутись. Пам'ятаю, що за стіл не сідало менче як 30-40 душ.

Те ж бувало і в Києві. У нас було велике помешкання, на ті часи воно здавалося величезним., і тут що дня, що вечора збиралася сила людей... обідали, пили чай, балакали, призначували побачення, а иноді навіть ні тато ні мама не знали, хто такий новий гість. Публіка це була все українська, ліберальна…

Мова панувала у нас українська. Вчив мене з дитячих років батько і вчив по-українськи. (...) Атмосфера в нашій дворянській родині була цілком демократична, глибоко-національна і глибоко-культурна.

Може тому, що батьки мої були заможні і незалежні люди, а може тому, що і батько мій і мама моя були надзвичайно веселої, привітливої вдачи, гостинні. щирі, - наша господа була на той час осередком українського життя. М. В. Лисенко, брат моєї матері, був найчастішим гостем нашим, а з ним і музика і пісня і українська студентська молодь.

В нашій господі виникали й здійснювалися і плани відродження українського театру(...) і ріжні українські видання, організації українські легальні і нелегальні і нарешті перша українська школа, яку батько мій організував, звичайно приватно, у нас в Кардашівці.

На той час, коли я скінчила гімназію, заборонено було жінкам вступати до університету і позачинювані були В[ищі] Ж[іночі] К[урси], але не зважаючи на те, я все таки могла так сак студіювати те, що мене більше з науки цікавило.

Найтісніше зв'язані дружніми відносинами були наші три родини: Старицькі, Лисенки, Косачи, те саме золоте джерело творчости єднало їх. Біля цих родин і почала гуртуватись та літературна громада, що на початку 90-х років зорганізувалася в Києві.

Про Людмилу Старицьку-Черняхівську

	Найгарнішою з чотирьох дочок була Оксана, найрозумніша – Людмила, а весела й вигадлива – Маня. — про сестер Старицьких
	— Валерія О’Коннор-Вілінська

	На допиті Людмила Старицька-Черняхівська, яка показалася найбільшим чоловіком серед підсудних чоловіків і не давалася на провокації. Пам'ятаю обвинувача Панаса Любченка з його рудим волоссям і бородою, що особливо в'їдався в допитуваннях. Пам'ятаю загальний вигляд лави підсудних і постаті НКВДистів за нею і побіч неї. Процесом я тоді був здивований і спантеличений. Я міг собі уявити, що підсудні справді утворили підпільну організацію. Це навіть викликало в мене невиразне відчуття гордости — значить, не все українське на Україні радянське і комуністичне... — про судовий процес СВУ у Харківському оперному театрі, 1930
	— Юрій Шевельов

	Силою слова, гарячим настроєм і гарною формою відзначаються поезії Людмили Старицької, особливо її лірична драма «Сафо», одна з перлин нашої літератури. Тема сеї драми — пристрасна любов грецької поетки Сафони до молодого Фаона, який любить не її, а її просту і неталановиту подругу, розпука, резигнація і смерть Сафони в хвилі її поетичного тріумфу. Все те змальовано більш ліричними імпровізаціями самої Сафони, ніж драматичним способом, градація і переміни чуття віддані майстерно. — зі статті «З останніх десятиліть XIX віку»
	— Іван Франко

Джерела

• Самі про себе. Автобіографії українських митців 1920-х років Упоряд. Раїса Мовчан. — Київ: Кліо, 2015. — 640 с. — ISBN 9786177023363
• Віра Агеєва, Ірина Борисюк, Оксана Пашко, Олена Пелешенко, Ольга Полюхович, Оксана Щур. Бунтарки: нові жінки і модерна нація. — Київ: 2020. — 368 с. — ISBN 978-617-7622-21-4