Лук'янець Вікторія Іванівна

Вікторія Лук'янець

Стаття у Вікіпедії

Вікторія Іванівна Лук'янець (лат. Viktoria Lukianets, нар. 20 листопада 1966, Київ) — українська оперна співачка, Народна артистка України (2001), солістка Віденської опери.

Цитати

Але район та дім створюють не забудовники, обставини, плани, не цемент чи пісок. Важать люди і те, якою атмосферою вони наповнюють місце. Зараз я живу в Австрії у власному будинку і давно могла б продати троєщинську квартиру. Але ми бережемо цей дім як простір важливих спогадів.

Бути оперною співачкою означає мати доступ до спілкування з першими особами, лідерами країн, бачити, як на твоїх очах ухвалюють важливі державні рішення.

Відправною точкою для мене став австрійський Зальцбург. Я виконувала «Травіату» (Дж. Верді), виступала разом з легендарним італійським диригентом Рікардо Муті. Тоді з’їхались імпресаріо з усього світу. Мене помітили, й наступного ранку я отримала купу пропозицій від різних театрів. Серед них був Метрополітен-опера у Нью-Йорку.

В інформаційному полі курсує думка, що неправильно й непатріотично покидати свою країну. Проте часто треба поїхати, щоб знайти себе.

Думаю, іноді потрібно бодай на певний час дистанціюватися від того, що психологічно заважає. Особисті та колективні травми, важкі родинні історії, постійне почуття вини перед невідомим «кимось» — усього цього годі позбутися одразу, як ящірка свого хвоста. Але можна тимчасово відсторонитися, усамітнитися, щоб відрефлексувати, примиритися, навчитися не перейматися надто хворобливо, зробити так, щоб усе це не спиняло руху, життя, успіху. Так, твій менталітет завжди буде частиною тебе, а разом з ним і його хворобливі прояви, однак здолати їх мені допомогла саме фізична дистанція.

Життя культурних інституцій початку 90-х ставило переді мною вибір: або прирікати себе на приниження, або свідомо йти з цієї системи. Важко йти в нікуди, але вважаю, що принижуватися — ще гірше. Ви свідомо втрачаєте себе як особистість. У цьому є принципова відмінність між незалежним вільним суспільством, сильною державою та авторитарною машиною з усіма її жорстокими проявами, що здатні лише калічити особистість, тим паче творчу.

З 2010 року я почала викладати у Віденській консерваторії, спочатку було три учні, потім п'ять, зараз – двадцять п'ять. Почалося більше проектів, у яких я могла виразити себе як співачка в інших програмах, як Чайковський, Рахманінов, Шуберт. Я почала робити їх сама.

І в Україні є всі можливості для того, щоб тут робити майстер-класи, а не тільки мені їх робити у Відні, чи в Токіо, чи на Лаго-Маджоре в Італії. Давайте починати.

Коли в дорослому сидить усередині комплекс, він через свою внутрішню травму ранить і дитину. Це те, чого, надіюсь, я не роблю ні зі своєю дитиною, ні зі студентами, ні з тими людьми, з якими перетинаємося в житті.

Людина, яка майстерно навчиться робити те, що їй до серця, і зможе в цьому вилити душу — завжди буде щасливою. Бо це її самовираження. Тож не хлібом єдиним.

Марія Каллас у своєму знаменитому інтерв'ю, яке я дуже люблю, на французькому телебаченні сказала, відповідаючи на запитання, а хто ж така примадонна – терміна «зірка» тоді ще не було, – відповіла однієї фразою: «Це та, яка іде на ризик». Я не беру на себе сміливість говорити, що я – примадонна, але на ризик я йшла завжди!

Ми, оперні співаки, часто були свідками дипломатичних переговорів, іноді справжніх баталій, на наших очах зчинялися суперечки і підписувались угоди. Дуже приємним було відчуття, коли після десятків годин виснажливих перемовин чи політичних дебатів твій спів, голос знімав напругу, налагоджував між людьми — часто опонентами — атмосферу товариськості й людяності.

Моя професійна діяльність як співачки починалася якраз на зламі, на початку 90-х, коли Україна вже начебто була незалежною, однак Радянський Союз іще отруював своєю затхлою атмосферою всі сфери, зокрема й культурну.

Нам, дорослим, треба бути дуже обережними передусім зі словами. Часто стається, що батьки, середовище, вчителі не вірять у тебе. Зупиняють і кажуть, що обраний шлях — не твій. Такі історії вбивають віру і мрію. Так буває тому, що, може, у них самих щось не склалося.

Одну з попередниць я відкрила зовсім недавно. Її звати Лідія Липковська. Я довідалася про неї завдяки дипломатові, Надзвичайному і Повноважному Послу України в Лівані Ігореві Осташу. Як я дізналася — і це мене вразило, — наші долі багато в чому подібні.

Після прем'єри «Пророка» Меєрбера – разом із Пласідо Домінго – вся критика писала, що Лук'янець – одна з найкращих співачок. Але я вирішила піти на вільні хліби. І після цього були вже дуже важкі часи, до 2000 року було надзвичайно складно.

Сьогодні мій чоловік каже: «Ми вільні люди — дихай на повні груди». Що означає дійсно дихати вільно? Розумію це як життя без страху й зобов’язань перед абстрактним «кимось». Радянський комплекс і далі перебуває глибоко в кожному з нас. І в тих, хто народився чи виріс у «совдепівській машині», і навіть у наших дітях, народжених у незалежній державі. Ми ж так само виховуємо їх у цих рамках: не можна, не треба, мусиш, повинен, треба боятися, терпіти, мовчати, погоджуватися.

Те, що посередностей не буває, я усвідомила завдяки Японії. Я чимало гастролювала у цій країні та загалом прожила там понад рік. Ніколи не забуду, з якою гідністю, з якими манерами, в костюмі з самурайським мечем, до мене в готелі прийшов японський електрик просто замінити розетку. Люди у цій країні поводяться так, що розумієш: кожен на своєму місці, унікальний. Чи ти тесляр, чи електрик, чи двірник — твоя місія найважливіша у світі. Мабуть, тому це така сильна культура. Вони у кожному виховують гідність і почуття неповторності.

Ті опери, які співаю я, виконували колись Крушельницька та Липковська. Вони не мають обмежень у часі та єднають мене, моїх відомих попередниць та глядачів у єдиному просторі.

Треба працювати далі й розуміти, що кожен вік диктує свої – і не менш прекрасні! – проекти. І це не гірше, ніж постійно співати те саме, що може стати дуже нецікавим. В першу чергу, ти можеш стати не цікавою сама собі, що дуже страшно. Тоді важко вставати вранці і дивитися на світ і на себе в дзеркало.

Троєщина не є місцем антикультури чи другосортності. Я виросла тут, і це геть не завадило мені стати солісткою найвишуканішої опери Європи. Та й у 90-ті тут жило багато представників української інтелігенції, середнього класу. Серед них мої батьки: мама — журналістка, редакторка газети, тато — енергетик.

Троєщина справді була давнім українським селом. Лише у 80-х, коли я була підліткою, Троєщину почали перебудовувати за радянськими лекалами.

Саме ж село Троєщина відоме ще з XVII століття. Тут була резиденція київських князів, монастирі. Така енергетика тягнеться через століття. Просто це все забулося, загубилося у нашій закріпаченій радянщиною пам’яті. І все це треба відроджувати.

У Відні, отримавши перший контракт, я не стала європейкою. Сьогодні думаю, що не менше як десять років я працювала з «рабськими» комплексами всередині себе.

Українське виховання значною мірою побудоване на комплексах. А вони — це наслідок чи спадок нашого радянського минулого, коли нас убивали, знищували віру в себе, щось нав’язували, наказували, змушували.

Хочеться, щоб мене не забували вдома, бо театр у нас прекрасний! Звичайно, багато виросло нової генерації, яка теж хороша і заслуговує на те, щоб тут співати. У нас же голосиста нація! Їм теж треба дати шанс.

Хтось скаже, що важко повертатися на Троєщину з розкішного барокового та класицистичного Відня. Тут майже все залишилося з радянської доби: великі моторошні будівлі, залізні мости, потріскані лавочки, старі балкони, роздертий асфальт. Та сьогодні я бачу тут і щось інше: передовсім це місце моєї юності.

Я справді щаслива: мені вдалось організувати життя так, що, попри шалені концерти, графіки, виснажливі репетиції, сім'я завжди була поруч. Вона супроводжувала мене на всіх гастролях по всіх країнах. Ми завжди робили так, щоб зберегти і втримати родинне тепло і власну цілісність.

Я думаю, що зміна оточення справді дозволила мені реалізуватися. Київ мене виштовхував та витісняв.

Я знаю, що таке вбити мрію, — бо власну я мусила воскрешати. Самотужки.

Я люблю співати в Києві. І це щастя – співати в Софії Київській! Програма концерту «Голос, який завжди із тобою» під Орантою – прекрасна, серйозна: це і уривки з «Норми», із «Сомнамбули», і навіть молитва «Отче наш» Дубенського. Це також і «Бахіана» Віла-Лобоса. До речі, я з «Бахіаною» виграла конкурс в Японії 1990 року. Я дуже люблю цей твір.

Я не можу дивитися на свої старі фото, навіть ті, де я молода. Там – раб. А зараз я бачу людей, які приїжджають до мене вчитися, людей, які приїжджають співати, працювати, і я приїжджаю сюди. Ви розумієте, ми більше – не раби! Це найбільше, що відбулося за ці роки. До сліз.

Я радію за всіх наших артистів і знаю, що справжньому митцю завжди вистачить місця у світі, завжди! І те, що ми себе показуємо по світах, хіба це погано? Якщо дивитись на це позитивно, то значить ми – найкращі! Значить ми – найголосистіші. І ми показуємо Україну!

1992 рік був найважчим у моєму житті. Це типові українські дев’яності: навколо, в буквальному сенсі, не було нічого, навіть світла, театр майже не працював, роботи не давали. Емоційно було не краще: я слухала, що я така, як усі, посередність, молода-зелена, а на моє місце стоїть черга з таких самих.