Танюк Леонід Степанович
Танюк Леонід Степанович | |
Стаття у Вікіпедії | |
Медіафайли у Вікісховищі |
Леоні́д Степа́нович Таню́к (Лесь Танюк; (8 липня 1938, Жукин, Вишгородський район, Київська область, Українська РСР, СРСР — 18 березня 2016[1][2], Київ, Україна) — український режисер театру і кіно, шістдесятник, президент Клубу творчої молоді (1959—1963), професор Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І.Карпенка-Карого, заслужений діяч мистецтв України (1995)[3], Народний артист України (2008), народний депутат України 1-5-го скликань, голова Національної спілки театральних діячів України (з 1992); голова Всеукраїнського товариства «Меморіал» ім. В.Стуса (1993—2014); заступник голови НРУ (з березня 1999), член Політради НРУ (з березня 1999), член Центрального проводу НРУ (з березня 1992); член Національної комісії України у справах ЮНЕСКО (з листопада 1995); голова Всеукраїнського комітету з підготовки суду над КПРС-КПУ за злочини тоталітаризму «Нюрнберґ-2» (з 1996).
Цитати
[ред.]«Мама Наталя — з дуже шляхетної родини. Її прадід Павло Алексєєв заснував хімічний факультет Київського університету. Вихована в дитинстві боннами, вона грала на роялі, знала вісім мов. Наполовину росіянка й німкеня. З Алексєєвих — по матері. А її батько — німець Микола Кенігфест — був головою Київської гільдії адвокатів, розмовляв українською мовою, дружив з Рильським, який присвячував моїй мамі вірші. Одного разу я був у Максима Рильського. «То ви син покійної Наташі Кенігфест? — запитав він мене. — Їх же розстріляли німці, і Наташу, і її чоловіка Степана». Це він мав такі відомості. А ми з німецьких концтаборів, де були всю війну, повернулися. Вижили там, тому що німці знали: мого діда Миколу Кенігфеста 1937 року вбили більшовики. |
«Він — Стефан за паспортом, бо народився на Волині за Польщі, із селян. Викладав українську мову й літературу. Писав історію свого краю, але на такому сільському рівні, домашньому. Я знаходив у батька книжки Грушевського, Драй-Хмари. Він дуже за мене боявся, казав, щоб я не ліз куди не слід, бо розстріляють. Не був театралом, прийшов на мою виставу лише раз. |
«Обов’язково. Наприклад, Іван Світличний спеціально приїжджав на мої прем’єри. Завжди з рюкзаком для українських книжок: у Москві можна було купити видання Винниченка, Грушевського тощо. Остання вистава, на яку я йому дістав квитки, — це «Гамлет» із Висоцьким, але Іван до театру вже не потрапив, бо його заарештували в Україні. Коли я працював у московських театрах, там дуже часто стажувалися режисери, актори з України. Чим переважно виживав український театр у ті роки, та й нині, чого гріха таїти? Є 5–6 п’єс, де з українця сміються. Класичний тип — Голохвастов, Шельменко, ще кілька покручів. Та не можна дурня грати як дурня, прямолінійно. Якщо покруч — то показати, чому такий він у соціальному аспекті, що він теж має душу. На жаль, цей ракурс в Україні не прищеплюється. А високі класичні п’єси і Старицького, і Карпенка-Карого ставлять усе-таки рідко. Хоч на театральному симпозіумі довели, що Карпенко-Карий — це предтеча українського модернізму, що саме там закладено нові типажі, взаємини, без нього не було б новітньої драматургії Куліша, Кочерги. Але ми до цього ще не дійшли. |
«Це історія одного життя, разом з матеріалами самвидаву, з листами дисидентів і письменників, і зміни в моєму світогляді на тлі цілого покоління, з 1956 року до дня мого прибуття до Верховної Ради. А оскільки мені довелося 1965 року виїхати з України, то половина щоденників московські, а половина — українські. |
«Мало хто в Україні знає, що перший у Радянському Союзі вечір Окуджави влаштував я. Відбувся він у Києві ще тоді, коли Булат написав усього-на-всього чотири чи п’ять пісень. Про те, що він приїхав сюди на зйомки у кіностудію, повідомив Віктор Некрасов, ми його запросили в оперну студію, і він співав там свої перші пісні. Я потім разів зо п’ять бачився з Окуджавою, і він завжди згадував про той прекрасний вечір. |
«Щоночі. І щоразу заповнював щоденник зазвичай 10–15-ма сторінками машинопису. Писав про те, що пережив за день. Уявіть Клуб творчої молоді, яким керував у Києві, — скільки це людей, подій, доль, з одного боку похвал, із другого — підозр, із третього — тиск влади. Я міг повернутися до якогось запису в щоденнику через місяць, перечитати й сказати: ну й дурний же ти, Танюку. Думав так, а бачиш, куди воно пішло? І вже сам із собою сперечався. |
«Перший парламент був найкращий. Комуністів було більше. Проте вони нас боялися і йшли за нашими гаслами. В наступний парламент прийшла молода комуністична гвардія на чолі з Петром Симоненком. Побільшало марксистської тріскотні, а діла стало значно менше». — про перші парламенти "Українцеві легше оголосити голодування чи відмовитись від посади, ніж вибудувати чітку прагматичну логіку перемоги" - Лесь Танюк (18 березня 2019 року) |
«До виборів до Верховної Ради 1990-го проти мене написали "донос" народні артисти — Дмитро Гнатюк, Олександр Білаш, Юрій Мажуга. Балотувався в одному з районів Києва. — Надрукували його у "Радянській Україні". В день виборів ці газети кидали у поштові скриньки. Думали, це змусить людей голосувати проти мене. Та вийшло навпаки. Хтось намалював плакат, на зразок радянського: "А ты записался на фронт?" Сталін показував пальцем і запитував: "А ти проголосував проти Танюка?" І люди розуміли, що треба голосувати "за". Голоси тоді ніхто не купував. Хіба лаяли мене комуністи на зустрічах з людьми. Але трудові колективи їх не сприймали. В день виборів у Києві раптом виникла епідемія вишиванок. При тому, що мій округ — це був район робітничий, совковий. Українська ідея спалахнула за один день». — про доноси на Танюка, що написали народні артисти "Українцеві легше оголосити голодування чи відмовитись від посади, ніж вибудувати чітку прагматичну логіку перемоги" - Лесь Танюк (18 березня 2019 року) |
- Про нього
«Під час репетиції Лесь Танюк ніколи не кричав. Коли його не розуміли, видно було, що всередині злиться й нервується. Він розбирався в акторах. Знав, хто чого вартий. 1992-го мені планували дати звання заслуженої артистки. Коли Лесь Степанович побачив на це документи, сказав: "Це — несправедливо. Як вона може бути заслуженою, коли народ давно її визнав?" Тоді очолював Спілку театральних діячів. Зумів переконати бюрократів, що мені можна дати звання народної артистки без заслуженої. Такого в Україні ні до цього, ні після не було». — про проведення репетицій "Українцеві легше оголосити голодування чи відмовитись від посади, ніж вибудувати чітку прагматичну логіку перемоги" - Лесь Танюк (18 березня 2019 року) |
|||||
— Тамара Яценко |
«Лесь Танюк товаришував із моїм батьком. Коли в Україні почалася зачистка, Танюк виїхав у Москву. Бо тут арешту не уникнув би. Через нього йшли всі контакти національно налаштованих людей, самвидав. Тоді його московська квартира була перевалочним пунктом. Там зупинялися ті, хто повертався із заслання або родичі засуджених, які їхали до них на побачення. |
|||||
— колишній нардеп Тарас Чорновіл |
«За півроку після закінчення інституту мене забрали працювати в ідеологічний відділ міського комсомолу. Тоді Танюк створив Клуб творчої молоді. Наш відділ мав стежити за його діяльністю. З Лесем познайомилася на одному з перших вечорів Клубу, присвяченому Лесеві Курбасу. Після цього мене викликав керівник і спитав: "Ви знаєте про цей націоналістичний вечір?" Я обурилася: "Який же він націоналістичний? Я там була. Нічого такого не помітила". |
|||||
— дружина Нелля Корнієнко з якою прожив у шлюбі 53 роки |
«Разом із Танюком багато працював. Робили це і в Москві, куди він змушений був на якийсь час переїхати. Там за шаховими партіями обговорювали з Танюком різні проблеми. Лесь дуже любив грати у шахи. Здебільшого вигравав, бо мав аналітичний склад розуму. У житті Лесь теж грав у шахи. Він любив невизначені ситуації і умів знаходити з них вихід». — про любов до шахів "Українцеві легше оголосити голодування чи відмовитись від посади, ніж вибудувати чітку прагматичну логіку перемоги" - Лесь Танюк (18 березня 2019 року) |
|||||
— поет Іван Драч |
Примітки
[ред.]- ↑ Помер Лесь Танюк // Українська правда. Життя, 18.03.2016
- ↑ Пішов з життя Лесь Танюк. Українські новини (2016-03-18).
- ↑ Про присвоєння почесних звань України творчим працівникам (uk). Процитовано 2023-10-19.