Як писати історію

Матеріал з Вікіцитат
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Вигаданий портрет Лукіана, XVII століття.

«Як писати історію» (дав.-гр. Πώς δεί ιστορίαν συγγράφειν) — сатирико-епідейктичний твір давньогрецького письменника Лукіана.

Цитати[ред.]

Про причини появи великої кількості істориків[ред.]

  •  

Але відколи це все в нас завертілося: війна з варварами, поразка у Вірменії та перемоги без кінця-краю — немає нікого, хто не писав би історію. Всі у нас переважно Тукидіди, Геродоти й Ксенофонти: скидається на те, що правдивим був вислів «Війна — мати всього», якщо за одним махом вона наплодила ще й стількох істориків.[1]Розділ 2.

 

Ἀλλ᾽ ἀφ᾽ οὗ δὴ τὰ ἐν ποσὶ ταῦτα κεκίνηται, ὁ πόλεμος ὁ πρὸς τοὺς βαρβάρους καὶ τὸ ἐν Ἀρμενίᾳ τραῦμα καὶ αἱ συνεχεῖς νῖκαι, οὐδεὶς ὅστις οὐχ ἱστορίαν συγγράφει, μᾶλλον δὲ Θουκυδίδαι καὶ Ἡρόδοτοι καὶ Ξενοφῶντες ἡμῖν ἅπαντες, καὶ ὡς ἔοικεν, ἀληθὲς ἄρ᾽ ἦν ἐκεῖνο τό «Πόλεμος ἁπάντων πατήρ», εἴ γε καὶ συγγραφέας τοσούτους ἀνέφυσεν ὑπὸ μιᾷ τῇ ὁρμῇ.

Причини написання твору[ред.]

  •  

Я збираюся дати історикам певну настанову і кілька порад, щоб і собі взяти участь у спорудженні їхньої будівлі. Нехай і без підпису, а все-таки кінчиком пальця торкнуся глини.[2]Розділ 4.

 

Παραίνεσιν δέ τινα μικρὰν καὶ ὑποθήκας ταύτας ὀλίγας ὑποθήσομαι τοῖς συγγράφουσιν, ὡς κοινωνήσαιμι αὐτοῖς τῆς οἰκοδομίας, εἰ καὶ μὴ τῆς ἐπιγραφῆς, ἄκρῳ γε τῷ δακτύλῳ τοῦ πηλοῦ προσαψάμενος.

  •  

Щоправда, багато хто думає, що їм не потрібно для цієї справи жодної настанови, так само як не потрібно особливої майстерності, щоб ходити, дивитися чи їсти. Вони думають, що писати історію — легко, просто й доступно кожному, якщо тільки хтось може викласти зрозуміло те, що йому приходить на думку. Але ти, мій друже, добре знаєш, що це не належить до речей, які можна просто схопити і легко пов'язати докупи.[2]Розділ 5.

 

Καίτοι οὐδὲ παραινέσεως οἱ πολλοὶ δεῖν οἴονται σφίσιν ἐπὶ τὸ πρᾶγμα, οὐ μᾶλλον ἢ τέχνης τινὸς ἐπὶ τὸ βαδίζειν ἢ βλέπειν ἢ ἐσθίειν, ἀλλὰ πάνυ ῥᾷστον καὶ πρόχειρον καὶ ἅπαντος εἶναι ἱστορίαν συγγράψαι, ἤν τις ἑρμηνεῦσαι τὸ ἐπελθὸν δύνηται· τὸ δὲ οἶσθά που καὶ αὐτός, ὦ ἑταῖρε, ὡς οὐ τῶν εὐμεταχειρίστων οὐδὲ ῥαθύμως συντεθῆναι δυναμένων τοῦτ᾽ ἐστίν.

Помилки істориків[ред.]

  •  

Передусім гляньмо, як далеко заходять історики у своїх помилках: більшість із них, не дбаючи про те, щоб описувати події, вдаються до вихваляння начальників і воєначальників, підносячи їх до небес, а ворогів надмірно принижуючи. Вони й гадки не мають, що від похвального слова історію відділяє й відмежовує не вузька стежка, а висока стіна — як мовиться серед музикантів, одне віддалене від іншого на два діапазони.[3]Розділ 7.

 

Καὶ πρῶτόν γε ἐκεῖνο, ἡλίκον ἁμαρτάνουσιν, ἐπισκοπήσωμεν· ἀμελήσαντες γὰρ οἱ πολλοὶ αὐτῶν τοῦ ἱστορεῖν τὰ γεγενημένα τοῖς ἐπαίνοις ἀρχόντων καὶ στρατηγῶν ἐνδιατρίβουσι, τοὺς μὲν οἰκείους εἰς ὕψος ἐπαίροντες, τοὺς πολεμίους δὲ πέρα τοῦ μετρίου καταῤῥίπτοντες, ἀγνοοῦντες ὡς οὐ στενῷ τῷ ἰσθμῷ διώρισται καὶ διατετείχισται ἡ ἱστορία πρὸς τὸ ἐγκώμιον, ἀλλά τι μέγα τεῖχος ἐν μέσῳ ἐστὶν αὐτῶν καὶ τὸ τῶν μουσικῶν δὴ τοῦτο, δὶς διὰ πασῶν ἐστι πρὸς ἄλληλα.

  •  

Це насправді великий, можна сказати гіпервеликий недолік, якщо хтось не вміє відрізняти історію від поезії і вносить в історію прикраси, притаманні поезії — йдеться про вимисел, похвальне слово і характерні для них гіперболи.[4]Розділ 8.

 

Μέγα τοίνυν, μᾶλλον δὲ ὑπέρμεγα τοῦτο κακόν, εἰ μὴ εἰδείη τις χωρίζειν τὰ ἱστορίας καὶ τὰ ποιητικῆς, ἀλλ᾽ ἐπεισάγει τῇ ἱστορίᾳ τὰ τῆς ἑτέρας κομμώματα, τὸν μῦθον καὶ τὸ ἐγκώμιον καὶ τὰς ἐν τούτοις ὑπερβολάς.

  •  

похвала приємна тільки одному — кого вона стосується, а для інших — вона нестерпна, особливо якщо перегинають палицю у цій справі. Саме до таких крайнощів часто вдаються історики, бо вони запобігають ласки в тих, кого вони прославляють, а відтак не можуть зупинитися, і їхнє запобігання виходить на яв. Такі люди не знають тонкощів ремесла і не вміють приховувати лестощів: вони розповідають неймовірні нісенітниці, що зливаються в один безперервний потік.[5]

  •  

…ті, кого вони вихваляють, ненавидять їх і відвертаються, як від підлабузників, — та й добре роблять! — особливо якщо ці люди вміють рішуче мислити.[6]

  •  

Дбаючи про день нинішній, вигоди й власний пожиток, вони сподіваються отримати все це шляхом писання історії. І правильно, коли їх ненавидять, бо для сучасників — вони явні та невмілі підлабузники, а для майбутніх читачів вони своїми перегинами ставлять під сумнів всю працю історика.[7]

  •  

А ще ти можеш побачити і таких істориків, які складають блискучі, драматичні й надміру довгі передмови, що налаштовують слухача на всілякі дивовижні історії. Але основна частина твору виходить короткою і нічим не примітною — нагадує радше дитину, ну хоч би Ерота, який для жарту натягнув на себе маску Геракла чи Титана.[8]Розділ 23.

 

Καὶ μὴν καὶ ἄλλους ἴδοις ἂν τὰ μὲν προοίμια λαμπρὰ καὶ τραγικὰ καὶ εἰς ὑπερβολὴν μακρὰ συγγράφοντας, ὡς ἐλπίσαι θαυμαστὰ ἡλίκα τὰ μετὰ ταῦτα πάντως ἀκούσεσθαι, τὸ σῶμα δὲ αὐτὸ τὸ τῆς ἱστορίας μικρόν τι καὶ ἀγεννὲς ἐπαγαγόντας, ὡς καὶ τοῦτο ἐοικέναι παιδίῳ, εἴ που Ἔρωτα εἶδες παίζοντα, προσωπεῖων Ἡρακλέους πάμμεγα ἢ Τιτᾶνος περικείμενον.

  •  

Ти можеш зауважити скільки завгодно таких істориків, які готові причепити голову Родоського Колоса до карликового тіла — і без жодного вступного слова одразу ж приступають до викладу подій, заручаючись прикладом Ксенофонта.[9]

  •  

Зрештою, все це, допоки воно стосується огріхів у способі вислову й подачі матеріалу, ще якось можна витримати. Але якщо історики помиляються щодо місцевості, і похибка вимірюється навіть не парасангами, а цілими денними переходами, то про яку красу вислову тут доводиться говорити?[10]

  •  

Є люди, що обходять мовчанкою важливі й цікаві події або тільки побіжно згадують про них, натомість через неосвіченість, брак смаку й невігластво, не знаючи, про що треба говорити, а про що змовчати, вони застрягають на дрібницях і довго та наполегливо їх описують.[11]

  •  

…бувають такі люди, які не бачать самої ружі, зате добре зауважують колючки на її стеблі.[12]

  •  

Багато таких ось речей клепають через своє невігластво історики — вони навіть не вміють побачити, що варте уваги, а якби й бачили, однаково не вміли б достойно розповісти. Вони вигадують, придумують і верзуть, що тільки збреде їм на язик. Пишаються кількістю книг і особливо їхніми заголовками, які знову ж таки бувають просто смішні…[13]

Поради Лукіана[ред.]

  •  

Я не заперечую — інколи в історії можна й похвалити. Але робити це треба доречно і з відчуттям міри, щоб ця похвала не була неприємною для майбутніх читачів. І взагалі правила слід встановлювати з огляду на оцінку наступних поколінь.[14]Розділ 9.

 

Καὶ οὐ τοῦτο φημι, ὡς οὐχὶ καὶ ἐπαινετέον ἐν ἱστορίᾳ ἐνίοτε· ἀλλ᾽ ἐν καιρῷ τῷ προσήκοντι ἐπαινετέον καὶ μέτρον ἐπακτέον τῷ πράγματι, τὸ μὴ ἐπαχθὲς τοῖς ὕστερον ἀναγνωσομένοις αὐτά, καὶ ὅλως πρὸς τὰ ἔπειτα κανονιστέον τὰ τοιαῦτα, ἅπερ μικρὸν ὕστερον ἐπιδείξομεν.

  •  

Адже історія має одне завдання й одну ціль — корисне, яке починається тільки з істини. А щодо приємного — дуже добре, якщо й воно супроводжує історію.[15]Розділ 9.

 

Ἕν γὰρ ἔργον ἱστορίας καὶ τέλος, τὸ χρήσιμον, ὅπερ ἐκ τοῦ ἀληθοῦς μόνου συνάγεται, τὸ τερπνὸν δὲ ἄμεινον μὲν εἰ καὶ αὐτὸ παρακολουθήσειεν.

  •  

Варто також зауважити, що історію не прикрашає художній вимисел. Також випадки прославляння, з якого боку вони б не надходили — осоружна річ для слухачів, якщо тобі йдеться, звичайно, не про чисельний неосвічений натовп, а про людей, що вміють бути строгими суддями і прискіпливі, як сикофанти, від яких нічого не приховаєш, тому що зір у них гостріший, ніж в Аргоса, і вони бачать всіма частинами тіла.[16]Розділ 10.

 

Ἔτι κἀκεῖνο εἰπεῖν ἄξιον, ὅτι οὐδὲ τερπνὸν ἐν αὐτῇ τὸ κομιδῇ μυθῶδες καὶ τὸ τῶν ἐπαίνων μάλιστα πρόσαντες παρ᾽ ἑκάτερον τοῖς ἀκούουσιν, ἢν μὴ τὸν συρφετὸν καὶ τὸν πολὺν δῆμον ἐπινοῇς, ἀλλὰ τοὺς δικαστικῶς καὶ νὴ Δία συκοφαντικῶς προσέτι γε ἀκροασομένους, οὓς οὐκ ἄν τι λάθοι παραδραμόν, ὀξύτερον μὲν τοῦ Ἄργου ὁρῶντας καὶ πανταχόθεν τοῦ σώματος.

  •  

…справді доброму історикові притаманні дві речі, вони ж найважливіші: він має володіти державним чуттям і вмінням висловлюватися. Першому неможливо навчити — воно є вродженим даром, тоді як вміння висловлюватися здобувається постійною вправою, безупинною працею і бажанням наслідувати давніх авторів.[17]

  •  

Передусім хай судження його будуть вільними, щоб він нікого не боявся і ні на що не розраховував, інакше він уподібниться поганим суддям, які продають судові рішення, керуючись прихильністю чи ненавистю.[18]

  •  

Він цілком справедливо вважатиме, що жодна мисляча людина не буде мати йому за зле, що він описав нещастя й безумні вчинки саме так, як вони відбувалися. Адже він не винуватець цих подій, а лише оповідач.[19]

  •  

Єдине завдання історика — розповідати все так, як воно діялось.[20]

  •  

…навіть якщо він особисто й ненавидить когось, спільний інтерес буде його зобов'язувати: істину він поставить вище особистої неприязні, але й друга не пощадить, якщо той помиляється.[20]

  •  

…якщо хтось збирається писати історію — він має приносити жертву тільки одній-єдиній істині, а про все інше забути. Взагалі у нього має бути одне мірило і один пробний камінь: зважати не на сучасних читачів, а на тих, хто читатиме його твори опісля.[21]

  •  

Отож, нехай буде мій історик такий: безстрашний, непідкупний, незалежний, друг свободи слова та істини, який називає, як каже комічний поет, фіґу фіґою, а ночви — ночвами, не керується ні дружбою, ні ненавистю, не знає милосердя чи страху, не визнає авторитетів, справедливий суддя, доброзичливий до всіх настільки, щоб нікому не дати більше, ніж той заслужив, у своїх працях чужоземець і людина, яка не має батьківщини, не визнає правил, окрім закону власної совісті, не зобов'язаний нікому у служінні, байдужий до чужих оцінок, адже він говорить про події, які справді відбулися.[22]

  •  

Щодо мови і сили вислову — ось яка йому порада: хай не починає з того, що гостритиме зуби, аби опанувати мистецтво пристрасного і дошкульного стилю, переобтяженого складними синтаксичними фігурами, логічними умовиводами та всіма можливими засобами риторики; хай, навпаки, налаштовує себе на стриманіший тон. Думки його мають бути чіткими й логічно впорядкованими, мова — зрозумілою (так говорять державні мужі!), щоб нею можна було якнайкраще викласти предмет.[23]

  •  

…ясно й переконливо виражати думки, не вдаючись ані до незрозумілих і маловживаних слів, ані до простонародних висловів чи вульгаризмів. Мова історика має бути зрозумілою для більшості і подобатись освіченим людям. Її можуть прикрашати різні фігури, якщо вони не надто мудровані і не загрожують простоті вислову.[24]

  •  

Нехай історик мислить поетично, хай думки його будуть дотичними до поезії, адже й сама історія — це високий і не приземлений труд…[25]

  •  

Щодо самих подій, то в їх викладі не може бути випадковості, а тільки серйозне опрацювання і ретельно продумане дослідження; для історика важливо відбирати те, що він сам досвідчив і спостеріг. Якщо це неможливо, нехай слухає тих, хто розповідає якомога безпристрасніше і від кого можна сподіватися, що під впливом власних уподобань чи злих намірів він не буде ані замовчувати подій, ані додавати щось від себе до того, що сталося.[26]

  •  

Після того як історик збере все або більшу частину, нехай він зробить спершу чорновий запис, створить кістяк, ще не наділений красою і видом. Тільки після цього, впорядкувавши відомості, хай подбає про красу викладу, вживаючи відповідні слова, фігури і дбаючи про ритм фрази.[27]

  •  

В усьому історик має дотримуватися міри, щоб не виявитися нудним, неотесаним чи по-юнацькому неврівноваженим. Йому слід, якщо потрібно, вміти з легкістю перервати розповідь — зупинитись і перейти до іншого, тоді — якщо це важливо, знову повернутися.[28]

  •  

Передусім важливо, щоб мислення історика було схожим на дзеркало, чисте й блискуче, з чітко налаштованим центром — щоб воно могло показувати образи речей такими, якими їх приймає, нічого не викривляючи, не змінюючи фарби і не спотворюючи зображення.[28]

  •  

Загалом треба розуміти, що той, хто присвятив себе написанню історії, мав би бути подібним до Фідія, Праксителя або Алкамена чи до іншого якогось художника. Адже вони не створювали золота, срібла, слонової кості чи іншої сировини. Ця сировина вже існувала — її добували й постачали елейці, атенці чи жителі Аргосу. Художники тільки працювали над зображенням, пиляли слонову кість, обтесували її, склеювали, вигладжували і прикрашали золотом. Мистецтво полягало в тому, щоб зробити із сировини художній виріб.[29]

  •  

Вони[30] будуть уважними, якщо автор покаже, що говоритиме про важливі, потрібні чи близькі їм речі або про те, що може виявитися для них корисним.[31]Про передмову.

  •  

Основна частина історії: це довгий виклад, а тому вона має бути прикрашена властивими для оповіді чеснотами, має розгортатися спокійно і рівно, завжди однаково, без різких перепадів — не так, щоб про одне надміру, а про інше абияк.[32]

  •  

Нехай історик опрацює кожну частину оповіді окремо, а потім зробить із цього цілість. Хай викінчує одне, а тоді переходить до наступного, поєднуючи окремі частини як ланки одного ланцюга, щоб досягти цілісності та уникнути перетворення викладу на окремі розповіді — одна поряд з іншою, але щоб вони завжди не тільки сусідили, а й поєднувались спільним предметом і зв'язками в точках переходу від одного до іншого.[33]

  •  

Корисно бути стислим, особливо якщо є про що казати. І досягати цього треба не зменшенням слів чи скороченням фраз, а передусім обмеженням предмета розгляду.[34]

  •  

І похвала, і осуд мають бути стриманими, обережними, не містити наклепів, підкріплюватися доказами, висловленими мимохідь і принагідно…[35]

Про Фукідіда і Геродота[ред.]

  •  

Він бачив велике захоплення Геродотом, аж до тої міри, що книги його історії отримали імені Муз.[22]Про Фукідіда. Розділ 42.

 

Ὁρῶν μάλιστα θαυμαζόμενον τὸν Ἡρόδοτον, ἄχρι τοῦ καὶ Μούσας κληθῆναι αὐτοῦ τὰ βιβλία.

  •  

Геродот не визнавав вимислу, а залишив для наступних поколінь істину про події, які сталися.[23]Розділ 42.

Примітки[ред.]

  1. Як писати історію, 2014, с. 29-30
  2. а б Як писати історію, 2014, с. 32
  3. Як писати історію, 2014, с. 34-35
  4. Як писати історію, 2014, с. 36
  5. Як писати історію, 2014, с. 39
  6. Як писати історію, 2014, с. 40
  7. Як писати історію, 2014, с. 41
  8. Як писати історію, 2014, с. 51
  9. Як писати історію, 2014, с. 52
  10. Як писати історію, 2014, с. 52-53
  11. Як писати історію, 2014, с. 56
  12. Як писати історію, 2014, с. 58
  13. Як писати історію, 2014, с. 62
  14. Як писати історію, 2014, с. 36-37
  15. Як писати історію, 2014, с. 37
  16. Як писати історію, 2014, с. 38
  17. Як писати історію, 2014, с. 64
  18. Як писати історію, 2014, с. 67
  19. Як писати історію, 2014, с. 69
  20. а б Як писати історію, 2014, с. 71
  21. Як писати історію, 2014, с. 71-72
  22. а б Як писати історію, 2014, с. 73
  23. а б Як писати історію, 2014, с. 74
  24. Як писати історію, 2014, с. 74-75
  25. Як писати історію, 2014, с. 75
  26. Як писати історію, 2014, с. 76
  27. Як писати історію, 2014, с. 76-77
  28. а б Як писати історію, 2014, с. 78
  29. Як писати історію, 2014, с. 79
  30. Слухачі.
  31. Як писати історію, 2014, с. 80
  32. Як писати історію, 2014, с. 81
  33. Як писати історію, 2014, с. 81-82
  34. Як писати історію, 2014, с. 82
  35. Як писати історію, 2014, с. 84

Джерела[ред.]

  • Лукіан. Як писати історію / перекл. з давньогрецької і коментарі Уляна Головач, Олександр Маханець, Назар Різун. — Львів: Видавництво Українського католицького університету, 2014. — 88 с. — ISBN 978-966-2778-28-1
  • Πώς δεί ιστορίαν συγγράφειν