Моє слово (новела)

«Моє слово» — новела українського письменника Василя Стефаника, що ввійшла до четвертої збірки творів. Однойменна збірка вийшла друком у Львові 1905 року^[1].

Цитати з новели

Білими губами у-півголос буду вам казати за себе. Нї скарги, нї смутку, нї радости в слові не чуйте!
Я пішов від мами у біленькій сорочцї, сам білий.
З білої сорочки сьміяли ся. Кривдили мене і ранили.
І я ходив тихонько, як біленький кіт^[1].

Я скинув мамину сорочку. Мій дїточий сьвіт і далеке поколїнє мужицьке лишило ся за мною.
Передо мною стояв новий сьвіт, новий і чорний.
Я ловив ся за його поли, а він згірдно глядїв на мене^[1].

Я найшов товаришів.
Вони погодили ся з новим сьвітом. Я говорив їм про мій покинений і про новий, що кривдив нас. Казали, що брешу.
А я рвав ся і падав у болото із знесиля і не уступав.
Сказали, що я брехун іще раз. І покинули мене^[1].

Я сидїв посеред піль.
Мої думки снували ся довгими скибами плодючої рілї. Ссали землю і годували мене самотою.
І ще приносили солений піт і тихі піснї, що снували ся за орачем, за плугом і за погоничем. І поїли мене тим спокоєм, що мріє над ярмами волів у плузї^[1].

Я сотворив собі свій сьвіт.
Праворуч мене синє поле і чорні скиби і білий плуг і пісня і піт солений.
Лїворуч чорна машина, що з червоного рота проклоном стогне.
А в серцї моїм мій сьвіт шовком тканий, сріблом білим мережаний і перлами обкинений^[1].

Буду свій сьвіт різьбити як камінь.
Слово своє буду острити на кременї моєї душі і намочене в трутї-зїлю пускати буду на лїво...
І слово своє ломати буду на ясні соняшні проміньчики і замочу його в кождій чічцї і пускати буду на право^[1].

А в своїм сьвітї я жию, жию!
Як безумний бриду хмарою своєї фантазиї.
Сто раз розпускаю сили своєї душі, аби далекими сьвітами відшукали менї щастє моє^[1].

А як грім трісне, то я здоймаю чоло в гору наново.
І лечу, лечу на чорних хмарах,..
Золотою стрілою прорізую сьвітляні висоти.
В чорний чупер ховають ся звізди, як у чорну хмару^[1].

А крила гоять ся і я знов лечу до сонця, до щастя.
І знов ріжу зводи небесні і падаю^[1].

Я був щасливий.
Коли я глядїв дитиною на мамині очи, як по них сунули ся тихесенько пречисті хмарки щастя — я був щасливий.
А тепер на ті очи смерть долоню поклала,
А я шукаю щастя під небом і падаю^[1]...

Цитати про новелу

	Ліричну сповідь «Моє слово» двадцятивосьмилітній письменник присвячує Євгенії Калитовській, в яку він безмежно закоханий, і просить її молодшу сестру Ольгу Гаморак передати їй своє сердечне одкровення^[2]. — Зі статті «Василь Стефаник: нестерпна боротьба на полі Духу» (2022)
	— Микола Григорович Жулинський

	Написав Василь Стефаник цю свою «біографію, держану в тоні Wahrheit und Dichtung,»^[3] у Кракові до дня народження своєї коханої в надії розчулити її цією магією надії, розпачу і сердечних переживань і співчутливо прихилити до своїх страждань і жадань. Його кохана жінка одружена, старша за нього на сім літ, має діток — полишити родину заради нього, хоча її почуття також щирі й глибокі, вона не може^[2]. — Зі статті «Василь Стефаник: нестерпна боротьба на полі Духу» (2022)
	— Микола Григорович Жулинський

	І Стефаник пише цю лаконічну, наповнену символами і алегоріями драму свого життя — в емоційному злеті своєї фантазії прагне «виловити всі ясні хвилі» своєї долі. Ще сподівається, що його «найвищий ідеал жінки» — Геня, Євгенія — відповість на його почуття, на його сердечні бажання, хоча неводи надії і щастя «рвуться і не годні нічого зловити»^[2]. — Зі статті «Василь Стефаник: нестерпна боротьба на полі Духу» (2022)
	— Микола Григорович Жулинський

	Його душа піднімається «на чорних хмарах» до далеких світів, його лет до сонця ріже «зводи небесні» та обриваються його ширяння в світляних висотах — падає він «з високости в долину» — з висот надії на щастя. Падає у розпач, у відчай, бо до свого сонця, до свого щастя долетіти його душа не може. Василь Стефаник страждає. Він нещасливий у коханні, але чи та сердечна сповідь, спровокована нерозділеною любов’ю і хворобою матері, втішила його як митця^[2]? — Зі статті «Василь Стефаник: нестерпна боротьба на полі Духу» (2022)
	— Микола Григорович Жулинський