Рудницький Михайло Іванович
| Михайло Рудницький | |
 Стаття у Вікіпедії
| |
 Медіафайли у Вікісховищі
|
Д-р Миха́йло-Лев Іва́нович Рудни́цький (7 січня 1889, Підгайці, Тернопільська область — 1 лютого 1975, Львів) — український літературний критик, літературознавець, письменник, поет, перекладач. Дійсний член НТШ, доктор філософії (1914). Зять Евгена Олесницького, брат Мілени Рудницької.
Цитати
[ред.]Талант Стефаника дозрів у середовищі, з яким він, єдиний з усіх наших письменників, близько познайомився і зжився. Це було середовище нового напрямку польської літератури, (центром якої був Краків), відомого під загальною, досить туманною назвою «модернізму»[1] — Радянський Львів, 1946, №5–6, травень-червень |
Реалізм таких вдумливих, розумних, і демократичних письменників, як Еліза Ожешкова, Болеслав Прус, Александр Св'єнтоховський і Адам Дигасінський здавався їм занадто приземним тільки тому, що вони самі нездатні були охопити життя спокійним оком спостерігача і внести в нього громадські ідеали діяльних членів суспільства[1]. — Радянський Львів, 1946, №5–6, травень-червень |
Молодий Стефаник, прислухуючись до безконечних дискусій про те, які повинні бути нові твори і чому ні Дікенс, ні Бальзак, ні Золя, ні Толстой не можуть уже правити за правдивих духовних провідників молодої гвардії — мусив відчувати той хаос ідей, який супроводився тільки одним виразним почуттям — захопливого творчого піднесення[1]. — Радянський Львів, 1946, №5–6, травень-червень |
Модернізм, який був реакцією на зловживання натуралізмом, — занадто детального зображування грубих сторінок буденщини — повторив хворобливий нахил романтизму: любов для суб'єктивної лірики. Ця лірика переливалася через край у поемі прозою, у маніфестах і романах Пшибишевського, у шедеврі Висп'янського «Весілля», у «Порохні» Берента — романі, який вважався типовим для прагнень польських модерністів[1]... — Радянський Львів, 1946, №5–6, травень-червень |
Одним з найцінніших здобутків, який виніс Стефаник з постійного контакту з чужими письменниками, був його гострий критичний хист самокритики і вміння відрізняти справжні художні засоби від їх штучної копії. Цей критичний хист не пожадав його ніколи і був причиною його довгих «мук слова» — боротьби з мовою, з сюжетом і з сумнівами: чи його творча снага вже не вичерпалась[1]? — Радянський Львів, 1946, №5–6, травень-червень |
Нова літературна мова тільки вироблювалася, а крім того в Галичині не було авторитетних мовознавців, які нормували б її розвиток. Навіть Франко за кожним новим виданням своїх творів мусив виправляти свою мову і не мав часу систематично працювати над вирівнянням усіх далектичних різниць галицької роточної мови і народної та літературної на Великій Україні[1]. — Радянський Львів, 1946, №5–6, травень-червень |
Письменник клав головну вагу на психологію героїв. Своїм методом він найбільше наближувався до Марка Вовчка — майстра дрібних жанрових сцен, які нагадували невеличкі картини ірландських художників. З Марком Вовчком він мав однакову любов економії слова — повну протилежність до романтичного красномовства[1]. — Радянський Львів, 1946, №5–6, травень-червень |
Боротьба Стефаника з словом, за форму — була наслідком почуття, що в тій дійсності, яка вабить його своїми сюжетами, занадто багато протиріч, щоб їх можна було обминати, або розв'язувати міркуваннями. Ці протиріччя Стефаник хотів передати так, щоб його слова були невимовлені, його плач — недоплаканий, його сміх — недосміяний. — Радянський Львів, 1946, №5–6, травень-червень |
Коли у Стефаника переважують негативні сторінки галицького села, то він зупиняється на них тому, що їх є таки вдесятеро більше, ніж ясних променів. Але він вміє показати життєздатність і віру в завтрашній кращий день навіть тоді, коли ця людина пропадає[1]. — Радянський Львів, 1946, №5–6, травень-червень |
Примітки
[ред.]
